Під час Голодомору були села, які повимирали повністю. До них заселяли приїжджих з Росії. Спогадами про це Gazeta.ua поділився 97-річний Яків Пасічник з Городища на Черкащині, зазначають "Батьків небіж працював у сільраді. Коли починалася колективізація, по-секрету повідомив, що наша сім'я записана у куркулі та буде виселена із села. Колгосп організували 1928-го. Пішов у нього так званий "пролетаріат", тобто нероби, п'яниці й злодії. У них не було ні коней, ні волів, ні лопат. Землю всю забрали в державу, а обробляти її було нікому й нічим. Щоб не вислали, батько здав коней у колгосп і записався конюхом", - пригадує минуле чоловік.
Яків Пасічник народився 13 вересня 1924-го у сім’ї заможних селян у Суботові – тепер Черкаський район. Мати Наталка народила семеро синів і дві доньки. Найменшого Івана – 1932 року. “Батько Петро мав гарні коні і возив людям хури у Київ та Кривий Ріг”. Помер 1933-го. Яків Пасічник під час навчання у школі почав пасти людям худобу. 1943 року у складі радянської армії пішов воювати проти нацистів. Брав участь у Корсунь-Шевченківській битві, Яссо-Кишинівській операції. Визволяв Будапешт, закінчив війну у Відні в шпиталі. Мав чотири поранення і дві контузії. Лікарі не всі осколки змогли дістати, з частиною живе досі. Чотири рази отримував подяки Верховного головнокомандувача, нагородили медалями “За бойові заслуги”, “За відвагу”, “За взяття Відня”, “За взяття Будапешта”. П’ятеро братів Якова теж воювали. Борис і Степан загинули, Григорій повернувся без руки, Порфирій - без ніг.
Народився і під час Голодомору жив у селі Суботів біля Чигирина на Черкащині. У селі працювало сім млинів-вітряків. У трьох діяли привезені з Франції камені. Радянська влада наказала поламати їх.
"Споконвіку млини-вітряки були окрасою села, символом достатку. І от знайшлися "хазяїни", які "довели все до діла". Залишили тільки один млин, щоб молоти дерть для колгоспних коней, - веде далі Яків Пасічник. - Організували групу із селянської бідноти та п'яниць, яким видали залізні штирі. Вони проводили обшуки по дворах, витрушували все до зернини й квасолини. У нас витягли з печі великий казан із квасолею й забрали його з собою. Їм допомагала міліція, яка мала зброю.
Через дорогу від нас жив ледацюга Дементій, якого називали "Дьомою". Вдома навіть сапи не мав, все на позиченому. Зате після встановлення радянської влади, став активістом. Постійно чіплявся до батька, звинувачував, що в колгоспі кормить тільки своїх коней. Тато покинув роботу. Продав корову і купив коня. Виїхав з села на хутір Бурякове, що неподалік. Мав там трохи землі. Мати Наталка залишалась працювати в колгоспі. Мені було вісім, ходив у другий клас.
Села спустошили і на початку 1933-го року стали страшно голодувати. У Суботові масово вмирали люди і облаштували два цвинтарі. Ховали не по-людському, вивозили мерців підводами і зсипали в одну яму. Гробарями були ті ж самі представники пропитого "пролетаріату". Вони їздили попід хатами й хриплими голосами горлали-питали чи нема мертвих.
Сидів на домовині. Бачив, як гробарі скидали в яму трупи багатьох людей. Серед них були й діти
Навесні помер наш батько. Хоронити взявся його брат Тиміш. Вивозив своєю підводою. Поїхав і я з ним, сидів на домовині. Бачив, як гробарі скидали в яму трупи багатьох людей. Серед них були й діти. Скільки мерців привезли тоді, я й не встиг порахувати. Дуже багато. Їх швидко скидали.
У двох материних сестер і брата померли діти. Від голоду не стало двох сімей наших сусідів - Дорошенків і Кривенків. У Суботові під час Голодомору загинула десь п'ята частина жителів.
Батьків брат Платон допоміг нам переїхати до Бурякового. Тоді дядько зарізав телицю і віддав нам шкуру. Мати відрізала від неї шматки і варила суп.
Ще їли листя, збирали в лісі гриби. Бувало, вкрадалися у поле до кагатів колгоспної картоплі. Пам'ятаю, як мололи на домашніх жорнах дві чи три жмені зерна. Мати з того борошна варила нам "затірку".
В добрих господарів, які не всю землю здали у колгосп, вродило гарно. Тому голод – це великий злочин, який вчинила влада проти народу
Нам допомагав мій старший брат Тиміш, який тоді приїхав з шахт Донбасу. Підтримувала сестра Марія, яка була замужем за головою колгоспу Сергієм Нескребою. Дядько Платон ділився чим міг. Якби не вони, ми б вимерли голодною смертю.
Про голод старалися не говорити. Якщо й заходила коли розмова, то представники влади звинувачували в усьому посуху. Влітку 1932 року дійсно було мало дощів. Але в добрих господарів, які не всю землю здали у колгосп, вродило гарно. Тому голод – це великий злочин, який вчинила влада проти народу".
