"Це горе тепер з нами до кінця життя": За три місяці на війні загинули два рідних брата зі Львівщини

12 грудня Жовківська громада попрощалась із відважним 35-річним героєм - Назаром Звіром. Він боронив країну із 2015 року, а після повномасштабного вторгнення був в числі перших, хто взяв до рук зброю разом зі своїм рідним братом - 28-річним Володимиром стали на захист держави. Життя останнього обірвалось в бою під Бахмутом у вересні 2023 року, передають Патріоти України.

Власної родини він так і не встиг створити… А через три місяці смертю хоробрих на Луганщині поліг і Назар, в якого залишились дружина та двоє дітей. Сім'я захисників не може оговтатись від важкої втрати, все чекають, що Володимир та Назар як завше влаштують сюрприз й не попереджаючи, приїдуть додому. Із квітами, цукерками. Із красивими посмішками і водночас сумними очима. Й тільки портрети — молодих та сміливих, перев’язані чорними стрічками, повертають до страшної та несправедливої реальності.

«Після служби в АТО Назар та Володимир повернулись додому живими та неушкодженими»

Про те, якими були захисники з Львівщини, про що мріяли, і як близькі переживають подвійне горе, розповіли їхні рідні. - Я старший за Назара на рік, ми весь час проводили разом. Росли в селі Воля-Висоцька, а це завжди риболовля, походи з хлопчаками по гриби та ягоди. Не цурались ми й роботи коло хати, до цього нас привчали змалку. Мама дуже мріяла про донечку й чекала, що третьою народиться саме вона. Пам'ятаю, що Назар вже й ім'я обрав для майбутньої сестри — Соломійка. Та замість неї народився ще один брат — Володимир, — розповідає «ФАКТАМ» рідний брат загиблих воїнів Микола Звір. — Назар був йому за няньку. Він завжди вирізнявся серйозністю, відповідальністю. Коли пішов у перший клас, то уже знав буквар на пам'ять, і тому вчитися не було дуже цікаво. А Володимир ріс більш компанійський, веселий та життєрадісний. З дитинства ми вміли з братами заробити копійку. Часто брали коней й підробляли в селі, виконуючи ту чи іншу роботу.

Після школи Володимир навчався у ПТУ у Раві-Руській, отримав професію маляра-штукатура. У мирному житті працював у фірмі з виготовлення металопластикових вікон, на будівництві. Назар мріяв поступити у Бучацький колегіум імені святого Йосафата — духовно-освітній центр Української греко-католицької церкви, але на жаль не вдалось. Після закінчення 11-го класу він вчився в Ставропігійському професійному ліцеї на «Столяра художніх виробів» З деревом працювати йому дуже подобалось. Далі була строкова служба в армії у Львові. Їздив на заробітки за кордон, займався будівельними роботами. За зароблені кошти придбав свою першу машину — «дев'ятку». Володимир строкову службу проходив у Національній гвардії у Маріуполі та Донецькій області. Там він часто пересікався із бійцями «Азову» і йому дуже імпонувала структура та боєздатність цих бійців. Брату подобався сам Маріуполь, прогулянки вздовж моря… Після служби Володимир працював на різних роботах, вдома ніколи не сидів.

Назар Звір не раз наголошував рідним, що щасливий. Адже зустрів свою кохану Христину, став батьком двох доньок. Майбутню дружину зустрів під час навчання, коли мешкав у гуртожитку.

- Наші двері були навпроти одна одної, але я ніколи не бачила свого майбутнього чоловіка, аж поки не прийшов позичити оцет. Історія нашого знайомства дуже кумедна. Було мені 17 років, а йому — 19 років. 24 січня ми познайомилися, а на наступний день — день народження Назара, — розповідає «ФАКТАМ» дружина героя Христина Звір. — Це була симпатія з першого погляду, Назар дуже швидко сказав, що я йому не байдужа. Спілкування наше швидко переросло у кохання. У квітні він пішов на строкову військову службу. Запросив мене на присягу і хотів познайомити з батьками, чим мене і налякав. Бо у 17 років я ще не відчувала себе готовою до такого важливого кроку. Пізніше він зізнався, що хотів, аби ми розписалися ще до армії. І трохи такі серйозні наміри насторожили і налякали мене. Через це наше спілкування перервалось, на жаль.

Ми познайомились у 2007 році, і аж через чотири роки ми знову зійшлися. Назар постійно був за кордоном на роботі, але ми пройшли разом розлуку. Коли почалось АТО, йому повістку вручили. Ми розписались, і Назар пішов в АТО. Він у 2015−2016 роках воював на території Донецької та Луганської областей. Захищаючи східні терени Батьківщини та будучи командиром 1-ої протитанкової артилерійської батареї, показував гідний приклад мужності та самопожертви побратимам. Коханий мав непохитну віру у перемогу, за що й отримав відзнаку Президента України «За участь у антитерористичній операції» та нагрудний знак.

У зоні АТО проходив службу і найменший брат — Володимир Звір. Він брав участь в бойових діях впродовж 2015−2016 років у складі в/ч 3057 — 12 бригада НГУ. Воював на Донецькому напрямку. За особисті та професійні якості йому було присвоєно посаду командира 3-го відділення. Рідні додають — маючи посвідчення учасника бойових дій, Володимир ніколи ним не хизувався, завжди оплачував проїзд, хоча мав законне право це не робити.

- Період служби в АТО був тяжкий для нас. Страх і хвилювання постійно настільки заповнювали, що навіть дихати було важко. Слава Богу, Назар та Володимир повернулись додому живими та неушкодженими, — додає Христина. — Мій коханий демобілізувався у квітні 2016 року і 28 травня ми відгуляли наше чарівне і найкраще весілля. Ми були дуже щасливі. У 2017 році у нас народилася донечка Софійка. Тато від щастя був на сьомому небі. Донечка — це Всесвіт для нас. Бажана і народжена у любові дівчинка росла і тішила нас своїми першими досягненнями: перші бульки, перший зубчик, посмішка. Назар дуже люблячий і турботливий татко.

Коли Софійці було півтора рочки, ми дізналися, що чекаємо на поповнення. Чоловік з нетерпінням чекав ще одну донечку-квіточку. Щастю не було меж. Народилась Соломійка, коханий колись хотів сестричку так назвати, а народився брат Вова. Й нарешті втілив свою мрію. Діти для Назара були всім. Він піклувався про нас. День починався з обіймів і «я тебе кохаю». Він мав золоті руки — сам перекрив дах у нашому будинку, сам робив ремонт, любив працювати у саду, любив троянди зі мною садити і обрізати. Був справедливим, не любив фальші і говорив завжди прямо в очі. Стільки мрій у нас було… Ми хотіли народити ще сина. Але прийшла клята війна. Назар був у резерві і тому мав піти у перше чергу. Дітям на той час було 2 і 4 роки. Свій стан важко навіть передати. У березні 2022 року Назар мобілізувався. І в травні уже був в Києві і готувався на схід.

«На початку вторгнення Назар та Володимир стали на захист країни, а ми молилися і вірили в перемогу та їхнє повернення»

На війну пішов і Володимир. Він добровольцем став на захист України з 26 лютого в складі В/Ч 2943 (45 окрема артилерійська бригада). Брав участь в боях в районі Гуляйполя. У червні 2023 року виявив бажання стати частиною воїнства Третьої окремої штурмової бригади (3 ОШБр), в/ч 4638.

- Що ми пережили у постійному хвилюванні, це тільки Бог знає. Коли не було зв'язку, мені навіть дихати було важко, — каже Христина Звір. — Але ми молилися і вірили в перемогу, що наш татусик прийде додому живий здоровий, що повернеться наш Володимир! Я вишила вишиванку для коханого Назара…

А потім у родину прийшло страшне горе. Під час виконання бойового завдання 15 вересня 2023 року в районі Бахмуту загинув Володимир Звір.

- Ми постійно були з братами на зв’язку, постійно передавали їм все, що потрібно. Коли Володимир був у відпустці вдома, то розповів, що хотів би з артилерії перевестись до штурмовиків. Просив його цього не робити, — додає Микола Звір. — Останні наші розмови були про посилки, я цікавився, що потрібно ще, коли передати зимові речі. Володимир часто виходив на позиції, батьки цього не знали, ми їх оберігали від тривоги. Все наче було добре. А потім грім серед ясного неба — загинув.

За словами побратимів, воїни проводили рятувальну операцію. Забрали поранених. Їх побачив ворожий дрон, який скинув бомбу. Володимир отримав осколкове поранення, сам наклав собі ще джгут на ногу. Й потім прилетів другий дрон. Й брат отримав знову поранення, уламок поцілив у район голови. Він би вижив, якби не цей другий приліт… Коли загинув менший брат, Назар тоді був на виїзді і не було зв'язку, ми хвилювалася, як йому про це сказати. Він важко то все пережив. Але все тримав усередині. Приїхав на прощання. Він мав законне право більше не йти на війну, адже втратив рідного брата. Благання батьків і наші не зупинили його. Він сказав, що воюватиме тепер за двох! Ми вірили, що янгол-охоронець та Господь оберігатимуть його, але, на жаль, 5 грудня 2023 року у смт Стельмахівка Луганської області загинув наш Назар. Знаю, що бійці перебували у бункері й прилетіла ворожа авіабомба. Всі п'ятеро загинули. Тепер для нашої родини цей подвійний біль на все життя.

Поховали Назара Звіра поруч із братом Володимиром. - Важко передати свій стан словами. Для мене небо ніби потемніло і всередині чорна пустота. Невимовний біль. Я не розбита, я, чесно кажучи, взагалі вбита. Назар був прекрасним чоловіком, і другом, і подружкою, але найбільше — люблячим батьком, він був подарований нам Богом, і, на жаль, так швидко клята війна забрала його. Дуже важко. Особливо діткам. Софійка та Соломійка не раз казали: «Тато, я коли виросту, то вийду за тебе заміж». У цих словах весь наш Назар.

Нам дуже хочеться, щоби пам'ять про Назара та Володимира жила вічно, адже наша родина віддала найдорожче, щоби українці жили під мирним небом. Віримо, що держава відзначить їхню мужність, жертовність та посмертно вшанує званнями Героїв. Відповідні петиції ми зареєстрували. Прошу не бути байдужими і віддати гідну шану нашим Героям. Звір Володимир Васильович, Звір Назар Васильович.