Це може здивувати! Чому в СРСР сік продавали у трилітрових банках

Трилітрові банки із соком стали одним із найвпізнаваніших символів продуктових магазинів у СРСР. Ними заставляли полиці, коли ставити туди було більше нічого – великі банки дозволяли маскувати дефіцит, передають Патріоти України.

Такий формат був зумовлений не лише звичками споживачів, а й економікою виробництва, особливостями зберігання продуктів та системою обігу скляної тари. OBOZ.UA розповідає, чому для фасування соків обирали сам банки об’ємом три літри.

Економія на пакуванні

Великі банки давали змогу виробникам заощаджувати на фасуванні. Щоб розлити три літри соку в невеликі пляшки, потрібно було використати кілька одиниць тари, більше кришок та етикеток, а також витратити більше часу на пакувальні операції. Натомість одна трилітрова банка потребувала значно менше пакувальних матеріалів у перерахунку на літр напою.

Крім того, велику тару було зручніше використовувати для масового постачання продукції до магазинів, їдалень та інших закладів громадського харчування. Для радянської харчової промисловості, орієнтованої на великі обсяги виробництва, це було цілком практичним рішенням.

Чому для соку обирали скло

У часи СРСР пластикова упаковка була великою рідкістю, тому побачити щось на кшталт сучасних легких пакетів у радянських магазинах було майже неможливо. При цьому скло у харчовій промисловості давало кілька важливих переваг: воно не впливає на смак і запах продукту, не вбирає сторонніх ароматів, витримує нагрівання та підходить для пастеризації і стерилізації.

Останнє було особливо важливим для соків. Фрукти та ягоди збирали сезонно, але готову продукцію потрібно було постачати до магазинів упродовж усього року. Після термічної обробки та герметичного закривання сік міг довго зберігатися, не потребуючи холодильника.

Ще одна перевага скла – можливість повторного використання. Цілі банки можна було здати до пунктів приймання склотари або повернути в торговельну мережу. Після сортування, миття та санітарної обробки їх знову використовували на виробництві. А ті, що залишалися в покупців, ставали в пригоді для домашніх заготівель: у них закривали компоти, варення, овочі та соління.

Головні історії дня

Чому саме три літри: зручність чи компроміс?

Великий об'єм мав сенс не лише для виробників. Сік у трилітрових банках купували для всієї родини, а також для їдалень, буфетів та інших закладів, де напій розливали по склянках. Однієї банки вистачало на кілька порцій, тож не доводилося постійно відкривати нову упаковку.

Водночас трилітрова скляна тара мала й очевидні недоліки. Вона була важкою, займала багато місця, а після відкривання сік потрібно було використати, поки він не зіпсувався. Особливо незручно було купувати таку банку невеликій родині або людині, яка хотіла випити лише склянку напою. У спогадах про радянську торгівлю згадують, що фасований сік нерідко поступався популярністю напоям на розлив, які продавали у магазинах порційно. Тож трилітрова банка була радше компромісом між потребами виробництва, торгівлі та споживачів, а не ідеальною упаковкою для кожного покупця.

Які ще формати пакування соків існували в СРСР

Попри те що трилітрові банки стали своєрідною візитівкою радянської сокової продукції, інша тара теж траплялась. Наприклад, до початку 1970-х томатний сік продавали у скляних і жерстяних банках об'ємом від 350 мл до літра. Зустрічалися навіть маленькі 200-мілілітрові банки, призначені для дитячого харчування. Згодом асортимент тари скоротився, а великі банки та пляшки на три літри почали переважати.

Цікаво, що державний стандарт ГОСТ 657-79, запроваджений у 1980 році, передбачав для роздрібної торгівлі скляні та металеві банки об'ємом до одного літра, скляні пляшки до 0,5 літра, а також алюмінієві туби до 200 мл і упаковку з комбінованих плівкових матеріалів об'ємом до літра. Банки на два та три літри дозволялося використовувати на замовлення споживачів. Тобто навіть наприкінці радянського періоду трилітрова тара не була єдиним передбаченим стандартами варіантом фасування.