"Це наша держава, і якщо ти хочеш жити у цій державі, ти маєш перейматися цією державою": Герой України Тарасюк про підбитий російський танк, бої під Авдіївкою, поранення, зміни в ЗСУ

Василь Тарасюк – наймолодший військовий нагороджений званням Герой України. Орден «Золота зірка» отримав у 23 роки. Зараз йому 27 і у Збройних силах він уже не служить. Причиною звільнення з 72-ї бригади стало поранення. Його боєць отримав, намагаючись знешкодити російський танк. Протистояння відбувалось на позиціях, відбитих у бойовиків взимку 2017 року поблизу Авдіївки. Участь в цій наступальній операції також в послужному списку Тарасюка. Про бойові дії на Донбасі, нагороду, звільнення і зміни, які відбулись в українській армії за цей час Василь розповів в інтерв'ю проекту «Донбас.Реалії», зазначають Патріоти України.

– Якби не це, то як Ви вважаєте, складно було б повернутися до повноцінного життя?

– Я думаю, що досить складно, тому що знаю багато хлопців, які зі мною служили і були в мене в підпорядкуванні і вчилися разом… Ну, якщо ти себе в якийсь короткий час не знаходиш у цивільному житті, то досить тяжко. Тому що ти починаєш нагнітати себе, що ти тут не потрібен, що ти не знаєш, чим зайнятись. Хтось повертається знов в армію, хтось починає пити, хтось починає потрапляти в різні ситуації.

Я вважаю, що все ж таки, коли людина йде у цивільне життя, йому потрібно максимально швидко пов’язати своє життя з якоюсь роботою, з якоюсь активністю. З чимось тим, що його буде цікавити, буде відволікати від тих поганих думок.

– Ви самі щойно згадували, і в ваших попередніх інтерв’ю я читав, що Ви продовжуєте спілкуватись і по роботі з військовими і з колишніми своїми товаришами по службі. Як змінилась ситуація на передовій? Для себе щось відзначили? Тобто, коли Ви служили в 16-17 році і зараз в 2021-му?

– Ну насамперед, психологічно хлопці трошки втомилися. Тому що вони розуміли, що якщо я іду на передову, то я буду захищати свою державу, я буду займатися бойовою підготовкою, і буду кидати всі сили на те, щоб не просиджувати, як то кажуть, в окопах, а буду використовуватися і допомагати. На сьогоднішній день трошки тенденція змінилася і з’явилося більше тилової роботи, особливо для командирів. Це журнали, «бумажня».

– Які це має наслідки для бійців на вашу думку?

– Ну, наслідки тільки одні, що ті хлопці, які досить часу проводили в боях, вони просто звільняються, тому, що не готові переходити від бойових дій, від бойової підготовки, до тих ситуацій, про які я розповів. Це демотивує.

– Якраз щодо відтоку кадрів: буквально нещодавно Міноборони опублікувало наказ, «Про затвердження концепції військової кадрової політики до 2025 року» і там я знайшов дуже цікаві цифри, які хотів би, щоб ви прокоментували. З 2017 року до лав ЗСУ на військову службу за контрактом на посаду рядового, сержантського і старшинського складу прийнято близько 150 тисяч осіб. А звільнилось за цей же період – 110 тисяч осіб. В одному з виступів ви говорили, що, мабуть, 95% ваших товаришів по службі також звільнилися. Яка причина?

– За цей період, коли я служив, також було багато поранених. І хлопці після лікування, так як і я звільнилися. Частина з них звільнилася, втративши мотивацію. Частина, знову ж, не знайшла в себе переконання, що він там потрібен. Можливо, я також такий революціонер, який більше спрямований на те, що коли ми воюємо, то ми повинні займатися військовою, бойовою підготовкою, а не займатися там справами, які, на сьогоднішній день я не вважаю, що є першочерговими. І вони також втратили цю мотивацію.

– 14 жовтня всі вітають військових, дуже багато урочистостей, нагород, взагалі – уваги. Як в інші дні? Чи не розходяться ці красиві слова з ділом?

– Я вважаю, що люди, яких зачепила війна, вони не чекають 14 жовтня, вони дякують і військовим, і всім тим, хто причетний до захисту нашої держави. Можуть побачити, обійняти, подякувати. Але є все ж таки категорія людей, яким байдуже, які, можливо, коли були основні бойові дії 14-го року, коли це все було більше на слуху, то вони розуміли, що там війна йде, а зараз: комусь це набридло, хтось взагалі в це не вникає. Для когось військові – це вбивці, бандити та інше. Тому, загальної картини в нашій державі, на жаль, – немає. Навіть є високопосадовці, які висловлюються в сторону військових досить негативно.

– Які емоції це викликає?

– Я не засуджую когось із них, але мені соромно за цих людей. Тому що це наша держава, і якщо ти хочеш жити у цій державі, ти маєш перейматися цією державою. Вона має бути єдиною. Вона має і свої традиції, і свою мову, і свою армію. І кожна людина має цим перейматися, тому що це частина нашої країни, це історія нашої країни, це люди нашої країни. І мені зазвичай за таких людей просто соромно. А ті, які переймаються – я їм вдячний за це. Ми разом робимо нашу країну сильнішою.

– А вас не це ображає? Ви сьогодні розказували, які страшні травми отримали. Фактично, пожертвували здоров’ям, а натомість стикаєтесь іноді з такою реакцією.

– Звичайно, є емоції, зачіпає. Можливо, не так за себе: я, як командир, звик в першу чергу турбуватись про своїх підлеглих. І якщо я бачу це зі сторони, наприклад, то це, звичайно, десь зачіпає і хочеться втрутитись в цю ситуацію для того, щоб більше такого не траплялось.