"Ці підлітки - справжнє майбутнє України": Відома письменниця протиставила історії мовного спротиву інцидентам із російською музикою

Сценаристка «Будинку «Слово», письменниця, поетеса Любов Якимчук вирішила протиставити інцидентам з російською музикою історії підлітків, котрі, попри окупацію, страх і самотність, зберігають українську ідентичність та відстоюють своє право бути частиною України. Кількома такими історіями вона поділилася на своїй сторінці у Facebook, передають Патріоти України.

"Про підлітків, які то слухають російську музику публічно, то атакують військових, пишуть багато. А про тих, хто попри окупацію, страх і самотність береже українську ідентичність і повертається до великої України, — лише часом", - зауважує вона. З огляду на це вирішила розповісти кілька таких історій.

Одна з них розповідає про хлопчика, який опинився в окупованому Луганську: "Луганська історія. Хлопчик опинився в окупованому Луганську у вісім років. Грав онлайн-ігри з хлопцями з Дніпра. Боявся, що його назвуть "сє*аром". Але хлопці сказали:

— Ти не винен. Ти просто в окупації.

Друзі з ним перейшли на українську — спеціально для нього, щоб він не забував мову.

Батьки-ватники забрали його до Москви. Там йому було чужо. Він умовив їх дати йому шанс вступати у Луганську — сподіваючись, що Україна скоро поверне місто.

Коли надія деокупації, підліток підзаробив грошей і, щойно досягнув повноліття, виїхав у Білорусь. Там отримав "білий паспорт" і прорвався в Україну".

Тепер він — одинадцятикласник. Зі слів сценаристки, хлопець готується до вступу в український університет.

Наступна історія - дівчинки з Макіївки:

"Дівчинка з Макіївки дружила з дітьми з Маріуполя. Коли почалася велика війна, зв'язок урвався. Вона досі не знає, чи живі її друзі.

Вона приносила батькам правду про російські злочини, а у відповідь чула брехню — що Україна бомбила Донбас. Вона шукала друзів серед киян, щоб дізнатися, як насправді було.

Підтримки вдома чекати було нізвідки. Поговорити не було з ким, бо вона боялася, що на неї напишуть заяву в правоохоронні органи, або що батьки відберуть у неї паспорт. І підлітка таємно почала вчитися в українській онлайн-школі — паралельно з російською у Макіївці.

Вісімнадцять. І "подорож у Таганрог із подругами" — так вона сказала батькам. Насправді ж — через Білорусь прорвалася до України. І плакала, коли вперше побачила синьо-жовтий прапор".

Тепер дівчина мріє стати архітекторкою, щоб відбудовувати Україну.

Згадує Якимчук також історію ще одного хлопця, який зміг виїхати:

"Виріс під окупацією. Вивчився. Влаштувався на держслужбу в окупаційній адміністрації. І коли зміг — виїхав, прихопивши із собою документи, що свідчать про російські злочини. Є діти, що живуть у розлучених сім’ях, і при першій можливості переїздять на підконтрольні Україні території. Ці діти — не винятки. Їх більше, ніж здається".

Письменниця підкреслює, що ці діти зберегли не лише мову, а й уявлення про себе як про громадян України. "Українські діти на окупованих територіях завжди вирізняються, - розповідає вона. - Там, де російські підлітки одягнені в чорне, вони носять кольорові куртки. А в Росії навіть колір одягу може викликати побиття через підозри в небінарності. Українські підлітки інакше виглядають. Інакше мислять. І вони — майбутнє України".