"Усе, що їмо - картопля, яйця, чай... Хотів би дати дітям молоко. Такі прості речі… ": Жорсткі реалії сотень афганських біженців, яких адміністрація Зеленського прийняла в Україні та "забула"

У середині серпня торік радикальний ісламістський рух "Талібан" захопив афганську столицю Кабул і встановив контроль практично над усією територією Афганістану. Прихід талібів спричинив паніку у великої частини афганців.

Жителі Кабула та інших міст, підконтрольних "Талібану", стали масово тікати з Афганістану. Покидати країну після 20 років присутності почали й військові Сполучених Штатів Америки.

Чимало жителів Кабула змогли потрапити в салони вантажних і пасажирських лайнерів. Деякі з них летіли в Україну або через неї. На прохання США Україна прийняла значну кількість біженців. Пояснюючи громадянам такий непопулярний крок, адміністрація Зеленського запевняла, що це принесе взаємну користь, як біженцям так і Україні.

Gazeta.ua підготувала матеріал, у якому розповідаємо про те, як нині в Києві живуть афганці, які втекли від "Талібану" торік. А також поговорили й зустрілися з людьми, які виїхали з Афганістану в Україну ще кілька років тому або ще в 1990-х.

КАРТОПЛЯ, ЯЙЦЯ І ЧАЙ

У Києві є понад 700 готелів. В одному з них уже понад чотири місяці живе 8-річна Сафа. Точніше - чекає. За межі своєї кімнати не виходить. Вона мала б іти в другий клас. Але замість шкільної парти годинами сидить на підвіконні - вдивляється в обличчя українців на вулиці, про існування яких ще кілька місяців тому не здогадувалася.

Сафа із Афганістану з провінції Кандагар. Улітку її та ще 10 членів сім'ї евакуювали з Кабула. Саме по них український спецназ пішки вийшов за межі захищеного периметра аеропорту, щоб супроводити до літака.

Батько дівчинки 33-річний Джавід останні 10 років працював із військовими Канади як перекладач. Із приходом талібів рішення було очевидне - покинути країну якнайшвидше.

Із чоловіком зустрічаємося в готельному номері. На килимі граються його четверо дітей. Вікна прочинені. Дружина, побачивши нас, іде в іншу кімнату. Поруч - брат 27-річний Мумтаз. Був директором школи в Кандагарі. З приходом талібів дівчаткам заборонили навчатися. Розмовляємо англійською.

Джавід добре пам'ятає день, коли вперше побачив страх на вулицях Кабула.

- Я вийшов з готелю, хотів купити одяг для подорожі, - пригадує. - Раптово почалася стрілянина. Люди кричали: "Таліби в місті!". За якихось дві години усе завмерло. Місто зачинилось у своїх домівках, - розповідає Джавід. - Мені сказали покинути готель якомога швидше. П'ята популудні. Стою біля аэропорту. Зайти всередину нереально. Натовп людей утворив непрохідну стіну. Штовханина, розгубленість. Так минуло 12 годин. Моя донька впала, ушкодила вухо. Ніхто з військових не вийшов по нас. Повернувся до готелю. Вулиці на той момент уже були повні талібів. Як це можливо? Жодного місцевого поліцейського. Три дні спав біля аеропорту в надії туди потрапити. Безрезультатно. 27 серпня один із моїх канадських друзів-журналістів сконтактував з українськими військовими, щоб ті нас евакуювали. Українці погодилися. До останнього не вірив. Узяв машину, під'їхав до аеропорту. Сказали надіслати фото номерних знаків. 15 хвилин по тому бачу, як спецпризначенці виходять з аеропорту. Це було, немов кіно. Тисячі людей дивилися на нас - хто ця сім'я, що по них вийшли попри всі ризики? Ніхто з американців нізащо б на таке не зважився. До цього я чув про конфлікт між Україною і Росією. Але не знав, що Україна має таку потужну армію, і вони можуть робити місії, які нікому в світі не під силу.

28 серпня сім'я прилетіла до Києва. За словами Джавіда, їх обіцяли за кілька днів забрати в Канаду. Минуло більш як чотири місяці. Усі вони досі в Україні - без документів, грошей, і навіть без зимового одягу.

- Усе, що ми їмо - картопля, яйця і чай, - продовжує Джавід. - Щодня одне і те ж. Я б хотів дати своїм дітям молоко. Такі прості речі… Ніколи б раніше в це не повірив. Мій товариш із Канади оплачує готель. Займаємо три кімнати. Якщо перестане платити, то опинимося на вулиці. Українці часом допомагають продуктами й одягом. У нас була гуманітарна віза. Вона закінчилася. Продовжити українська сторона відмовляє. Вимагають документи, яких у мене фізично немає. Сидимо в готелі, не виходимо. Страшно. Намагалися зв'язатися з афганською громадою в Києві. Сказали, що нічим не можуть допомогти.

- У мене лише одна нирка. У матері - діабет. У дружини - складна вагітність. Братова дружина в тяжкому стані в лікарні. Її 8-місячний син також хворіє. Скрізь, де міг позичити гроші - позичив. Ми - як у пастці. Інколи жити не хочеться. Але, дивлячись на своїх дітей, розумію, що ніхто, крім мене, про них не подбає. Тікали від "Талібану", від смерті, а опинилися в готелі, де моя сім'я на межі виживання.

- Одна з причин, чому таліби зараз при владі - корупція попередньої влади, - вважає Джавід. - В Афганістані ти навіть не міг отримати паспорт без хабаря. Поліція вимагала гроші за все. Зокрема за право вирощувати продукти на фермі. Люди не могли це терпіти. Повірили, що з талібами буде по-іншому. Однак для багатьох було величезною несподіванкою, що американці так швидко пішли з Афганістану. Вони залишили країну в поганій ситуації. Високопосадовців і офіцерів евакуювали. Решта ховається або ж намагається переїхати в Іран, Таджикистан чи Пакистан. Тепер зрозуміло, що зміна влади - це домовленості між "Талібаном" і американцями.

ЖОДНИХ АФГАНЦІВ!

Родині Джавіда, як і багатьом іншим, допомагає голова Правозахисної організації "Разом із законом" 27-річна Вікторія Нестеренко. Народилася в Умані. 2017 року на Шрі-Ланці прийняла іслам.

Після захоплення талібами влади допомагає біженцям з оформленням документів, поселенням, одягом і адаптацією.

Зустрічаємося в її офісі, поблизу метро Шулявська. Жінка на підборах і в хіджабі. У руках iPhone. Мені постійно пишуть біженці, якими опікується, пояснює.

- Якось шукала хостел для однієї афганської родини, - розповідає Вікторія. - Це був жах. Те, що я чула: "О боже, афганці. Жодних афганців! Ми боїмось терактів, це ж "Талібан". У результаті знайшла лише один хостел, який погодився прийняти людей.

Вікторія впевнена: щоб приймати біженців, Україна має покращити законодавство, щоб людям простіше тут жилося.

- Процес отримання документів часто затягують, - пояснює. - Тут є корупційний чинник. Перший державний орган, куди потрапляє біженець - міграційна служба. Там його знайомлять із перекладачем. На думку біженцю одразу спадає ідея запитати в нього: "Як розв'язати проблему". Ціна питання отримання документів коливається від трьох до 20 тисяч доларів. В ісламі хабар - харам. Але це нікого не зупиняє. В арабських країнах вас можуть 10 разів обдурити, взяти гроші й зникнути. В Україні ж корупція "чесна". Якщо заплатите, то будете впевнені, що отримаєте обіцяне. Або ж вам повернуть гроші.

За словами юристки Благодійного Фонду "Право на захист" 34-річної Світлани Бутенко є стереотип, що країна, яка приймає, повністю забезпечує біженців.

- Це не розповсюджується на Україну, - пояснює вона. - Жодної грошової допомоги наша держава біженцям не надає. Раніше діяв порядок виплати приблизно 17 гривень біженцю одноразово, однак зараз він утратив чинність.

- Щоб здобути статус біженця необхідно пройти відповідну процедуру, - пояснює юристка. - За законом вона триває до шести місяців. На практиці процес може затягнутися на роки. Весь цей час люди перебувають у вкрай вразливому становищі. Навіть медична допомога для них є платною. За рішенням міграційної служби їх можуть поселити в пункти тимчасового розміщення біженців, однак для всіх місць не вистачає. Попри це особи, які звернулися по захист в Україні, намагаються вижити, самотужки вчать мову, опановують нові спеціальності, шукають шляхи законного заробітку. Вони хочуть бути корисними державі, яка їх прихистила.

MADE IN UKRAINE

17-річний Мухаммад Навід родом із Кабула. Два роки тому опинився в Україні без батьків.

Із Мухаммадом зустрічаємося в офісі організації "Право на захист". Вони надавали йому безплатну юридичну допомогу. На вигляд Навід - кароокий усміхнений хлопець. На ньому легка джинсова куртка, хоч на дворі -6°C.

Після приїзду до Києва хлопець певний час жив з афганською родиною. Потім був дитячий будинок. Нині - соціальний гуртожиток. Вивчає програмування. За цей час перейшов з англійської на україно-російський суржик. Каже, що українська мова нескладна. Вивчив її на слух.

Покинув Афганістан через політичну ситуацію і війну.

- Нас було 12 осіб, які вирушили в Україну, - пригадує Навід. - Моя сім'я заплатила за подорож. Я один із групи залишився в Україні. Де опинились інші - не знаю.

Про своє життя в Афганістані до переїзду не говорить.

- Я забув всю інформацію про Афганістан, - каже. - Стерлося. З місцевою громадою в Києві не розмовляю. З огляду на все, що пережив, мені важко комусь довіряти.

- Перше враження, коли приїхав в Україну, - холодно, - пригадує Навід. - Але влітку такі гарні краєвиди! І ще земля така чорна. У Кабулі суха погода, вітряно, гори. Раніше моєю улюбленою стравою був кебаб. Тепер - борщ. Навчився його готувати з ютубу.

Навід хоче залишитися в Україні та реалізовувати ідеї, які б були корисними.

- Вірю, якщо сильно чогось хочеш, то шляхи знайдуться, - переконаний хлопець. - Не місце й не гроші приносять мені радість. Хочу лише знайти вірних друзів. Нещодавно отримав стипендію від благодійного фонду. Один хлопець із соціального гуртожитку обдурив мене й обікрав. Наступного вечора купив собі iPhone. Образливо, що я йому довіряв. А ще хотів би мати родину. Це цінно. Я багато працював, навіть заробив собі на гаджети, але почуваюся самотнім… Якщо ви бачите, що в біженців щось не виходить, не звинувачуйте їх. Просто вони ще не встигли адаптуватися.

РОСІЯ - СПІЛЬНИЙ АГРЕСОР

Україну й Афганістан роздіяляє географія, мова, релігія. Та ці дві країни мають спільну історію, чи точніше - спільну травму.

Із 1979-го до 1989 року СРСР воював з Афганістаном. Радянська армія втратила майже 15 тис. людей. Найбільше відправляли в Афганістан українців - понад 100 тис. Майже 3 тис. загинули. Афганські втрати налічували сотні тисяч загиблих.

Директор Центру близькосхідних досліджень Ігор Семиволос вважає, що одним із наслідків участі українців в афганській війні - так званий "афганский синдром". Суть його в тому, що наше суспільство не хоче мати справу з Афганістаном. У колективній пам'яті українців це асоціюється із чимось небезпечним.

- Соціалізація військових після війни відбулася в складних умовах розпаду СРСР. Ніхто не займався на той час їхніми посттравматичними станами, - зауважує Семиволос. - Ці люди зі своїми травмами повернулися в мирну країну. А їм у результаті сказали: "Вас туди ніхто не посилав". Це вкрай складно. В Україні афганські групи різні. Частина з них, наприклад, одягнула форму й пішла воювати на Донбас. А частина стала сепаратистами.

47-річний Абдул із тих, хто провів в окопах Донбасу чотири роки. Це не перший його збройний конфлікт. Три роки воював в афганській війні. Там втратив брата й батька. Працював у Службі безпеки, тодішньому КГБ. Родом із Кабула.

1991 року його направили до Києва. Вивчав міжнародне право. Залишився в Україні. Тут і одружився. Має дочку. Брав участь у Революції гідності на Майдані. 2014 року пішов добровольцем на Схід. Нині реабілітується після травм.

- Мій обов'язок - захищати землю від агресора, - говорить Абдул. - На Донбасі в нашому взводі був грузин, азербайджанец, вірменин, чеченець, узбек, таджик, білорус. Для всіх Україна - дім. Тепер я розумію, яку помилку в минулому зробили в Афганістані - піддались обману Росії. Народ просто обдурили. Мовляв, Європа, Америка, Іран - погані. Тільки Радянський Союз - добрий. Жили ідеологією, вірили, що робимо краще.

У те, що нині американці домовилися з талібами про здавання влади, не вірить.

- Американці створили армію, розвивали економіку Афганістану, - говорить Абдул. - Не могли ж вони нянчити Афганістан вічно. Але уряд домовився з талібами і здав владу. Точніше - продався. У сучасному Афганістані корупція зашкалювала - як національне досягнення. Американці навпаки помогли як могли. Зараз немає лідера, за яким люди б пішли проти талібів.

В Афганістану в минулому і в України нині спільний агресор - Росія, переконаний Абдул.

- Побратими говорять, що нині на Донбасі воюємо з тою країною, яка нас колись в Афганістан відправляла. Тепер прийшли на українські землі.

30 РОКІВ ТОРГУЮ КАПЦЯМИ. ЦЕ НОРМАЛЬНО?

На Троєщинському ринку свій мікрокосмос. Тут вам і міні-Кавказ, і міні-Азія. Афганські мігранти ще з 1990-х зайняли свою нішу - торгують одягом і домашнім товарами. Неподалік є мечеть. Однак місцевий мулла переконує, що афганці туди не ходять.

На ринку можна зустріти продавців із трьома вищими освітами. Одним із таких є 55-річний Мухаммад, який багато років тому приїхав в Україну з півдня Афганістану.

Мухаммад стоїть на підвищені у своїй торговій "точці". Навколо нього гори капців і рушників - різного розміру й кольору. До нас близько не підходить. Фотографуватися відмовляється. Розпитує, хто такі й що від нього хочемо.

За згадки про афганських біженців і талібів починає нервуватися.

- А що таліби?! Ось я 30 років тапочками торгую. Це що, нормально? А в мене три вищі освіти! Приїхав в Україну в 1990-х. Не хотів брати статус біженця. Був пілотом під час афганської війни. Кілька років із військовим квитком ходив. Але міліція спокою не давала. Мусив документи зробити. Нині вже ніхто не чіпляється.

Говорить, що сучасним біженцям у допомозі не відмовить, але всередині афганської спільноти є свій поділ. Війна внесла корективи - сусіди воювали проти сусідів. Минуло 30 років, але ніхто нічого не забув. Шрами залишаються на все життя, навіть за тисячі кілометрів від батьківщини.