З архіву ПУ. М’яка "бандеризація" Сєвєродонецька: Як львів'янка успішно прищеплює українську мову та культуру зросійщеному населенню провідного центру підконтрольної Луганщини

Не такий вже російськомовний той Схід

Раніше я жила у Львові та працювала методистом, а згодом — завідувачкою навчальної частини у професійно-технічному закладі приватної форми власності. Крім цього була акторкою Театру “Склад 2.0”. На початку грудня 2019-го року з особистих причин переїхала на Луганщину.

Мені було цікаво вивчати кон’юнктуру міста і разом з тим його культурне життя. Часто відвідувала заходи організовані БФ “Восток-СОС”, де і познайомилася з його працівниками. Дізнавшись більше про їхню сферу діяльності запропонувала організувати україномовний клуб.

Ідея про створення такого середовища прийшла з усвідомлення принципової монолітності російської мови. Чому принципової? Мабуть, тому, що люди, які мешкають в місті стверджують, що “тут так не розмовляють”, говорячи про українську. Насправді ж, велика кількість людей з сіл розмовляють українською. Щоправда, почути її можна не так часто.

Приїжджаючи до міста у справах, вони розмовляють між собою українською, а з рештою людей — тільки російською. Якщо до цієї когорти додати переселенців, можна спрогнозувати зацікавленість у мовних практиках. Разом з тим, відсутнє середовище, де можна було б її реалізувати.

Я почала говорити про це, а Марія Гуляєва з БФ “Восток-СОС” запропонувала мені втілити цю ідею. Спершу сумнівалася, а потім все ж погодилася.

Свого часу в університеті вивчала політологію, релігієзнавство, культурологію. Саме цей “коктейль” допоміг мені розібратися у багатьох суспільно важливих питаннях і навчив мислити широко. Тому перші заняття будувалися на обговорені типових тем з вищезазначених предметів.

Історія України = історія Малоросії?

На першому занятті було чимало людей — близько двадцяти. Більшість розповідали, що чудово розуміють українську, але розмовляти важко й немає з ким.

На той час ми домовлялися про заняття один раз в тиждень. Згодом учасники запропонували збиратися хоча б два рази. Це питання узгодили з благодійним фондом і відтоді бачимося частіше.

З’ясувалося, що у більшості є чітка фіксація на теорії Великої Росії з якої так-сяк виокремилася Малоросія. Було багато відкриттів, дискусій та суперечок. Моє завдання було скерувати людей в першу чергу шукати інформацію в українських джерелах і посилатися на факти, а не на думки телевізійних авторитетів.

Ми — не тільки про побалакати, але ще й про поїсти

За рік нашого існування багато всього змінилося. Наш клуб став чимось більшим. Раніше усі збиралися на тематичні заняття для спілкування. Сьогодні люди приходять, щоб поділитися з містянами своїм щирим бажанням дізнатися більше про українську культуру й традиції.

Як це працює? Спочатку в нас були заняття присвячені традиційним святам. Потім виникла ідея зробити захід на якому усі ці теоретичні цікавинки стануть частиною дійства/атракції.

Усе почалося з “Івана Купала-2019”. Дуже хотілося познайомити людей зі знайомою мені традицією святкування. На той час організовувала його з Оленою Сердюк і Тетяною Марусіною — акторками місцевого театру “Арт енд Гарт”. Захід був закритим і ми домовилися про дуже вузьке коло людей. Навіть з клубу не вдалося нікого запросити. Попри усі перешкоди на нього потрапило чимало людей, які невдовзі стали постійними учасниками клубу.

Згодом були “Андріївські вечорниці”. Організовували спільно з працівниками БФ “Восток – СОС”. На цьому етапі не усі були активними, тому більшість учасників клубу були гостями. З цього вечора ми зарекомендували себе у якості цікавого івенту. Відвідувачі говорили, що ніколи раніше не брали участі в схожих заходах. З дописів, коментарів і відгуків було зрозуміло, що захід вдався.

Товариство захотіло стати співорганізаторами різдвяних святкувань. Пригадую, хтось з них запитав чи на Різдво буде щось цікаве. Так народилася ідея відсвяткувати родинне свято з містянами. “Різдво разом” відбувалося 25-го грудня минулого року. Воно почалося з лекції, де ми пояснили у чому причина розбіжностей у датах проведення. Та найцікавішим у святкуванні стало не це.

Ми запропонували гостям принести до столу страви, якими вони б хотіли поділитися.

Далі за планом був вертеп. На жаль, у місті це не надто популярна традиція. Та на щастя, її сталими прихильниками є пластуни. От ми й запросили їх до себе. Крім цього учасники клубу в процесі планування івенту розповіли, що ніколи раніше не брали участі в такому театралізованому дійстві. Зійшлися на тому, що варто написати сценарій вертепу на сучасний лад і розпочати репетиції.

Виступ пластунів був феєричним. Багато людей не знали, що у нас взагалі є така організація. Мало того, вони принесли з собою Вифлеємський вогонь. Після такого заряду відбувся наш вертеп. Для його учасників це був чи не перший публічний виступ з часів школи. Але всі трималися купи. Ми навіть отримали чимало позитивних відгуків.

І “найсмачніше” — коляда разом. Усі, хто прийшов співали колядок, ділилися стравами, сміялися і дякували одне одному.

Квест по Шевченку

Ми не впали у зіркову хворобу і продовжили проводити заняття. Далі був Шевченко. Робити абищо — не хотілося. Але в останні тижні попереднього місяця народився сценарій літературного квесту. Ідея полягала в тому, щоб виокремити рядки з найвідоміших творів автора, де він описує не найкращі риси свого народу і просить нас не повторювати власні помилки.

Уривки з поеми “Сон”, “Кавказ”, “І мертвим, і живим, і ненарожденим…” злилися в один сюжет. Глядач побачив трьох Шевченків. Їх грало три актора: художника, поета і мислителя. Всі вони показували певний період життя Тараса. Перший був юним, другий — у процесі заслання, третій — наприкінці свого життя.

Перформанс “Думи” був важкою сходинкою як для організаторів, так і для глядачів. Більшість звикла бачити Шевченка у формі “Садок вишневий коло хати…”. Але певні моменти дійства супроводжувалися кадрами українсько-російської війни. Припускаю, що саме тому відеосюжет, який знімали місцеві журналісти так і не був опублікованим.

Далі розпочався новий етап у житті клубу. Ми вирішили залучити нових людей і розпочали курс “Розмовляти українською — просто”. Він складався з базових тем за аналогією до вивчення іноземної мови. Було чудово і цікаво, але почався карантин. Новим людям не зайшов формат онлайн-зустрічей, тому збиралися зі сталим складом.

Також до останнього не планували робити святкування “Івана Купала-2020” у зв’язку з карантином. Але перед нами стартував інший масовий івент, який пройшов доволі успішно. До того ж, у нашому місті немає тих, хто захворів. Тому вирішили, що на відкритому повітрі з дистанціюванням — заходу бути.

Серед організаторів була більшість учасників клубу, БФ “Восток-СОС” та клуб спортивного орієнтування “Sever”. Усе відбувалося у форматі фестивалю. На учасників чекали кілька локацій і цікаві завдання на вибір — спортивні чи обрядові.

У клубі кожен має власну думку, але не заперечує й інші

Україномовний розмовний клуб з часом перестав бути лише місцем практикування мовної навички. Це середовище, де кожен мимоволі запитує себе: “Хто я?”, “Що я думаю про це?”, “Хто такі українці?”, “Чим насправді є мова?”, “Що означає бути українцем?”, “Як мої рішення/думки/вчинки впливають на інших?”. І всі ці питання виникають у кожного — я не виключення.

Знайомлячись з новою інформацією та збільшуючи її навколо себе, вчимося бути щирими й бути собою. У клубі кожен має свою думку, але кожен знає про існування інших думок. І це зовсім не розділяє нас, а навпаки — робить близькими.

Дуже хочеться співпрацювати з різними організаціями. У нас вже є досвід роботи з Міським палацом культури, Луганським обласним академічним українським музично-драматичним театром, клубом спортивного орієнтування “Sever”. Такі кооперації виливаються у щось значне для міста та громади.

Учасники клубу розуміють наскільки змінюється навколишній простір, коли громада стає активною через власний досвід. І це чудово! Ми й надалі будемо знайомити місто з усім українським та плануємо організовувати ще більше заходів.