Про це у своєму блозі пише українська письменниця Оксана Забужко, передають Патріоти України.

"Цього літа (2020 року.-ред) минає 315 років, відколи, з найвищою ймовірністю (кажуть історики), було написано ось ці 12 чи не найпрекрасніших любовних листів європейського барокко - справжню епістолярну драму, що заціліла завдяки пізнішому політичному доносові і потім ще кілька століть дражнила уяву митців усього світу своєю високовольтною напругою: йому, державцеві й облеснику - за 60, вона - зовсім молоденька, і до того ж його хрещениця (а це гірше за інцест!), але це вона рветься до нього, вона наполягає, що хоче з ним бути, влаштовуючи вдома скандали розлюченим батькам, чий гнів і сьогодні неважко уявити, - який сюжет, які долі, які характери, а головне, недоступне ні Байронові, ні Лісту, ні Словацькому-і-кому-там-ще, зате доступне без перекладу кожному вкраїнському довбограєві)), в чому, власне, й полягає привілей "нативного володіння", - ЯКА МОВА!

"За ніжки Вашу Милость, моє серденько, обнявши, прошу...."))

Так, я про листи Мазепи до Мотрі Кочубеївни. Стилем Іван Степанович, нівроку, володів (великий чоловік, він в усьому такий)), і куртуазности з панями йому теж було не позичати. Не знаю, чи це читають у школі на уроках літератури (як на мене - мали б!), але я якраз недавно перечитувала "по роботі" - і вкотре заново розчулилася, мов живої води напившись. Тож ділюся, поласуйте й ви (довелося скрінити за львівським виданням 1943 р., де мовну редакцію робив Є.Пеленський, а загальну Ю.Шевельов, бо у відкритому доступі оригінальної версії чомусь не виявила, тільки "підредаґовані" під рівень розуміння сьогоднішнього школяра, а таке якраз фе робити з цілком собі живомовним, і не таким уже й далеким текстом - всього на яких неповних 100 рр. старшим за "Енеїду" Котляревського...)