З архіву ПУ. Щоб заздрили не ми, українці, а заздрили нам, Україні! - Сергій Притула

"Чи притаманна мені заздрість? Радше ні, ніж так. Але, мушу визнати, що, іноді, я відчуваю всередині себе те, що прийнято вважати почуттям заздрості", - пише у травні 2020 року шоумен та волонтер Сергій Притула на своїй сторінці у соцмережі "Фейсбук", передають Патріоти України, та продовжує:

"Насамперед, це стосується випадків, коли я приходжу в гості до друзів, у яких більше дітей, ніж у мене. Як, приміром, у моїх знайомих Оленки і Сашка, в яких ми з "вар’ятами" гостювали після концерту в Монреалі. Поки Сашко готував нам барбекю у дворі, ми з хлопцями мліли від того, що четверо дітей вовтузилися коло нас, а найменшечка теребила бороду Жогла, стрибала йому на животі і голосно вигукувала "Володя, жю тем"!!!

А нещодавно там і п’яте дитятко з’явилося. І це світла, біла заздрість, що у когось в хаті кратно більше дитячого сміху ніж у мене. Ну, значить є орієнтири, в який бік рухатись))))).

Але є ще один вид заздрощів, який я часом відчуваю і це дещо складніша історія. Бо це заздрість, яка межується із почуттям пекельного сорому. Наведу на двох прикладах.

В Орландо, штат Флорида, є неймовірний парк атракціонів Universal Studios. Ми відвідали його родиною кілька років тому. Від паркінгу до, власне, самого парку, є довгий надземний перехід, схожий на скляну трубу. Коли ми переходили цією "трубою", то, ближче до входу в парк, помітили парубка. На інвалідному візочку. Без ніг. Штанини були підібгані під нього. А ковзаючи поглядом вище можна було оцінити на парубкові гарно випрасувану сорочку-уніформу, картуз, бейдж та рацію. Цей парубок був на роботі. Він консультував людей, які потребували інформацію, приміром, де саме яка ділянка парку розваг, де розташовані скриньки схову, тощо.

І я пам’ятаю очі цього парубка. У них світилося щось таке, що я не можу цілісно описати. Якийсь конгломерат емоцій. Це були очі людини, яку суспільство не відкинуло на узбіччя. ВІН БУВ НА РОБОТІ!!! І ЧЕСНО ЗАРОБЛЯВ НА СВІЙ ШМАТОК ХЛІБА. Держава і конкретна компанія дали йому можливість бути повноцінним членом суспільства і почувати себе гідно!

Так, там усюди були вказівники, за якими можна було орієнтуватись. Але там був цей парубок, якому хтось дав можливість почувати себе ВАЖЛИВИМ! Цей бейдж, картуз, рація і уніформа… і ти вже не бачиш у ньому людину у інвалідному візочку. Ти бачиш людину при справі!

І я тоді хотів плакати. Бо у цьому парубкові я бачив усю різницю між нашим і американським суспільством. І так… я заздрив.

Як і у Франції у 2016-у.

Під час ЄВРО-2016, в перерві між матчами у Ліоні та Марселі, ми з друзями взяли пару машин на прокат і гайнули по Провансу. Без якогось чіткого маршруту. Просто їхали, куди очі дивляться, милуючись краєвидами і заїжджаючи у якісь шале. Вечоріло. Почали розпитувати місцевих, де б можна було заночувати і повечеряти. Всі, як один, рекомендували якийсь ресторан Сантос у селі в горах. Ну, ок, не питання, поїхали туди. Знайшли цей ресторанчик. З табличкою Мішленівського гіда на вході. В селі. В горах. Бог зна де.

Поруч з рестораном паркінгу не було, тож дружини пішли у ресторан, а ми з товаришем поїхали за вказівником на паркінг. Паркінг був неподалік, відкритий і безкоштовний, позаяк, вихідний день. Заїхали, спустились на перший рівень, потім другий… третій… четвертий… п’ятий. Запаркувались. У п’ятирівневому підземному паркінгу. В селі. В горах. Бог зна де.

Закусили губу, бо у Києві ми такого не бачили. І не бачимо.

В ресторані було пусто. До нас вийшла жінка, запропонувала обрати якийсь сет по наїдках і запропонувала напої. Наша компанія була шумна та весела. І спрагла до балачки. Розговорились із цією жіночкою.

Першим ділом вона підшукала нам милий готельчик для ночівлі. Залишивши дружин, ми перегнали туди машини, закинули речі, поторгувались по ціні на номери (у Франції це нормально, якщо готель не мережевий), потім нас чоловік власниці підвіз машиною назад у ресторан. Якраз на той момент страви були готові.

Обслуговували нас, власне, та добра жінка і її син. Хлопцеві було, з вигляду, років 20. Аутист. Дуже ввічливий та відповідальний хлопець. Костюм трохи незграбно "сидів" на ньому. Трошки задовгі рукави, але… я знову бачив очі людини, яка переповнена почуттям гідності. Він РОБИТЬ СВОЮ РОБОТУ! Він чесно заробляє свої гроші. Він частинка суспільства. Він не потребує жалю від оточуючих через свої несуттєві вади. Він отримав добре виховання, освіту і можливість бути повноцінним членом суспільства.

- Мадам, це ваш ресторан?

- Так, панове, це ресторан, який колись відкрили мої дідусь та бабуся. Потім ним керували мої батьки. Зараз ним управляю я.

- Чи могли б ви покликати шеф-кухара, щоб ми подякували йому за смачні наїдки.

- Це зайве, панове, мій чоловік з кухні дуже добре чув ваші оплески))))).

- Ооооо, то у вас тут повністю family business?

- Так, панове. І коли ви доп’єте вашу каву, мій чоловік люб’язно відвезе вас до готелю.

Ми допили каву. Залишили хороші "чайові" і поїхали у готель. А я ще довго не міг заснути. Бо заздрив. Заздрив країнам і націям, у яких поняття "інклюзивність" - це не просто елемент у словнику.

Заздрив тим, хто так дбає про своїх громадян на інвалідному візочку, дає можливість почувати себе важливим та повноцінним не зважаючи на аутизм чи синдром Дауна. Хто забезпечує їх не тільки пандусами у торгових центрах, але й можливістю нормально добратись до цих торгових центрів. Хто забезпечує їх робочими місцями. Увагою і повагою!

Тому, якщо у вас колись виникне запитання чи притаманна мені заздрість, то так, друзі. Є такий грішок.

І я вам щойно про нього розповів.

І я маю велику спрагу до того, щоб ця заздрість, з часом, розвіялась. Щоб ми всі доклали зусиль і подбали про наших громадян, які не можуть відчути себе важливими. І ми маємо це робити, навіть якщо державний апарат не вважає цей напрямок пріоритетним!

І ми це будемо робити. І зробимо! Щоб заздрили не ми, а заздрили нам!".