"Займався боксом із Кличком": у Бородянці у братській могилі знайшли тіло відомого спортсмена, застреленого окупантами

Місто Бородянка - одне з найбільш зруйнованих у Київській області. Обвалені та згорілі будівлі, уламки автомобілів та руїни - це те, що лишили після себе окупанти, які рухались до української столиці від білоруського кордону, передають Патріоти України.

Здається, що місто та його жителів рашисти цілеспрямовано нищили. За інформацією поліції на лютий 2023 року, з населеного пункту було вивезено понад 250 тіл, із них близько 85% — з ознаками насильницької смерті. У багатьох жертв зв'язані руки або перерізане горло, чимало людей померли через відсутність своєчасної медичної допомоги.

«Ми мріяли об'їздити родиною всю Європу, але ці плани зруйнувала росія»

— Олег та його рідний брат-близнюк Олександр ще зі школи займались боксом у спортклубі «Козак». Певний час вони навіть ходили на тренування разом із Володимиром Кличком, — розповіла «ФАКТАМ» дружина загиблого Олена Стукало. — Кличко під час одного з інтерв’ю навіть згадував про братів Стукалів, називаючи їх сильними та достойними спортсменами. Олег брав участь у Спартакіаді СНД, яка проходила у Санкт-Петербурзі. У напівважкій категорії до 81 кілограмів він тоді взяв золоту медаль. Також він був чемпіоном Європи серед юніорів. Одного року Олегу на змаганнях в Угорщині присудили друге місце лише за те, що під час бою з греком сталось розсічення брови, а в юніорах після такого відразу знімали з рингу.

— Олег мав звання майстра спорту з боксу міжнародного класу, — продовжує Олена. - Його всі знали як лідера, бо де б не виступав, завжди повинен був зайняти призове місце. То ж його кімната у прямому сенсі була обвішана медалями та дипломами. Попри силу, Олег мав надзвичайно добре серце і жодній людині у допомозі не відмовив, ніколи не вирішував конфлікти кулаками…

Але бокс — це той вид спорту, де потрібні кошти, братам Кличкам пощастило зі спонсорами, а ось Олегу та його брату — ні. Хоча у них було б велике майбутнє, якби продовжили тренуватись далі.

Після школи Олег вступив до університету фізичної культури, але тоді у розпалі були «лихі дев’яності», й так сталось, що він не довчився. Невдовзі Олег з братом вирушили до росії на роботу. Коли він повернувся до Бородянки, займався підприємницькою діяльністю. А я працювала секретарем в одній із компаній. І якось він прийшов до нас у справах, ми познайомились й невдовзі стали зустрічатись. Високий, кремезний, і водночас щирий та компанійський, за ним я була як за кам’яною стіною. В мене на той час був син, який згодом взяв прізвище Олега і заслужено називав його татом. У 2006 році народилась наша спільна донечка Валерія, яка, мов дві краплі води схожа на чоловіка.

Ми, як і мільйони українців, жили нормальним щасливим життям. Олег влаштувався в охоронну фірму. У відпустки ми любили літати за кордон на море, відпочивати на природі. Чоловік обожнював дітей й, певно, жодного разу не підвищив на них голос. Він неймовірно пишався донечкою, яка займалась співом і теж, як і тато-чемпіон, завжди перемагала на всіх конкурсах та фестивалях. А Олег повсюди її супроводжував. Це були не просто тато і донька, а найкращі друзі. Незадовго до великої війни чоловік здійснив її мрію й відвіз на концерт улюбленої співачки в Київ. Ми мріяли об'їздити всю Європу родиною, але всі ці плани зруйнувала росія…

«До чоловіка, скільки не намагалась, додзвонитись не могла»

За словами співрозмовниці, ранок 24 лютого для їхньої сім'ї ніколи не зітреться з пам'яті, адже саме з того дня й розпочався відлік днів болю та відчаю.

— Прокинулась від безлічі повідомлень знайомих, що почалась війна, — згадує співрозмовниця. — Я розбудила дітей. Так сталось, що з нами ще жив племінник мого чоловіка, адже його рідний брат помер через проблеми із серцем, а дружина виїхала на роботу у Португалію. Тому останніх сім років хлопчик виховувався у нас. Старший син поїхав на заправку й просив тікати, бо незрозуміло було, що станеться. Олег того дня був на роботі й вже ніяк не міг приїхати. Я забрала свекруху, і всі разом ми приїхали до моєї мами у приватний будинок. Як тільки лунали тривоги, ми всі ховались у погребі. Весь час падали авіабомби, це було настільки страшно! Потім у місто якось дістався чоловік, але зв’язку вже не було і ми не змогли сконтактувати.

2 березня, коли окупанти підірвали вже другий дім у центрі й в нашій хаті, яка була не так далеко, полетіло тинькування, зрозуміла, що варто тікати. Я зібрала дітей, двох собак, й ми поїхали до Львова. Там знаходився мій роботодавець, який дав нам їжу, можливість вперше за два тижні прийняти душ, одягнув.

До чоловіка, скільки не намагалась, додзвонитись не могла. Тому вирішила сама рятувати дітей за кордоном. Попри те, що мій син був списаний зі служби, його з України не випустили. Я лишила йому кошти, машину, а сама із донькою, племінником та тваринами пішки перейшла кордон з Польщею. З Варшави ми дістались до Португалії, де жила та працювала дружина покійного брата Олега. Проте коли ми почули від неї, що вона, уродженка Луганська, радіє окупації Херсону, вирішили будувати своє життя окремо.

На чужині серце було не на місці, бо ми знали, що Бородянка захоплена росіянами, її бомблять. Одна із місцевих, якій вдавалось вилізти на дах, щоб мені подзвонити, ділилась зі мною новинами, казала, що наші мами живі, а Олега вона не бачила. Після того я почала поширювати в соцмережах інформацію про розшук коханого. Невдовзі мені зателефонували наш священник і ще один знайомий, вони повідомили, що, скоріш за все, Олега вбили. Я в це не повірила, бо ходило багато чуток, що того чи іншого розстріляли. Я вважала, що мого чоловіка не будуть чіпати, він не має відношення до армії, він цивільний і законослухняний, не провокатор. Тому ми шукали Олега і молились про диво.

Вже після деокупації старший син показав світлину, на якій була вщент згоріла машина чоловіка. Тіла всередині не було. Потім я почула від очевидців, що коли мій чоловік їхав машиною, росіяни на ходу вистрелили в нього ззаду й він миттєво загинув. Авто чомусь спалили. Місцеві, які в той час хоронили невинно вбитих, стверджували, що Олега вони не бачили, проте запам’ятали три невідомих тіла, загорнених у ковдру, яких довелось ховати… Це вже тепер відомо, що мого коханого чоловіка тоді просто не впізнали. А окупанти, вбивши його, чомусь відтягли тіло від машини.

Поки Олена займалась пошуками з-за кордону, її свекруха в Україні оббивала пороги моргів, здала ДНК. Вже почали розкопувати братські могили, але жодних звісток родина не отримувала.

— В жовтні ми з донькою приїжджали додому, я була налаштована знайти нарешті Олега, всі дні присвятила цьому, — згадує жінка. — Проте теж безрезультатно. Вдома я дізналась, що на кладовищі є ще дві братські могили, але ексгумація відбудеться трішки пізніше. Однак мені вже потрібно було повертатись на роботу за кордон.

На початку березня цього року поліція опублікувала новину про те, що знайдено ще три жертви. Звернула увагу на деталь — маленький гребінець, таких ні в кого не було, бо привезений зі Швейцарії. Я принесла його якось із роботи, працювала тоді адміністратором секонд-хенду. Олег взяв гребінець собі й постійно носив. Пам'ятаю, я ще жартувала, мовляв, навіщо він тобі. Олег казав: «Можливо, згодиться»… А ще чоловік носив з собою посвідчення майстра спорту з боксу. Й саме завдяки цим речам чоловіка впізнали. Після цього наш світ рухнув. Так заболіло серце… Рідні Олега їздили у Макарів в морг на упізнання. Це був мій чоловік.

Поховали Олега Стукала у рідній Бородянці. Згорьовані дружина та дочка чекають дня, коли нарешті зможуть повернутись до України й відвідати могилу найріднішої людини.

— На щастя, наші домівки вціліли, є куди повернутись, — каже Олена. — Та й за кордоном ми ще більше зрозуміли, як сильно любимо Україну і що краще неї нема. Валерії дуже не вистачає тата, але в неї тепер є сильний ангел-охоронець, який нею пишається з небес. Свої перемоги з вокалу донечка присвячуватиме йому.