За колючими дротами і високими стінами: Як жили закриті міста СРСР, що в них ховали і як склалася їхня доля (фото)

На території Радянського Союзу існували міста, які отримали статус закритих. Вони мали схожі з іншими назви, але з цифровою приставкою - Арзамас-16 або Челябінськ-45. І все тому, що там зазвичай розміщувалися об'єкти державної важливості - космічної, енергетичної, військової, біологічної або якоїсь іншої надсекретної сфери, передають Патріоти України.

Знати про існування ЗАТО (закрита адміністративно-територіальна одиниця або ж утворення) могли тільки ті, у кого було право доступу до держтаємниці. Під найсуворішою секретністю там відбувалося все – від наукових випробувань із вірусом лихоманки Ебола до народження першої радянської ядерної бомби. У той час таких населених пунктів було багато на території всього Союзу, на сьогодні ж діють до сорока з них – у Росії. Пропонуємо дізнатися, що саме ховали в таких містах і як жилося в них людям.

Мета виникнення закритих міст

ЗАТО придумали зовсім не в СРСР. Перше таке місто з'явилося у Великобританії ще в 1915 році, й причиною тому стало відкриття на шотландському кордоні підприємства з виробництва кордіту (бездимний порох).

У Союзі подібна територіальна одиниця утворилася у зв'язку з початком роботи над атомною бомбою. Розробки офіційно стартували в лютому 1943 року і велися в секретній лабораторії №2 Академії наук під керівництвом І. В. Курчатова. Після трагедії в Хіросімі й Нагасакі розробники активізувалися ще більше, і комуністична влада вирішила перенести виробництво у місце, віддалене від великих міст. Вибір припав на селище Саров у Горьковській області (сьогодні це Нижегородська обл. РФ). Так з'явилося перше закрите місто в СРСР під назвою КБ-11, а пізніше перейменоване на Арзамас-16.

З 1950-х років кількість ЗАТО на території Радянського Союзу зростала в геометричній прогресії. У них розташовувалися і філії НДІ санітарії Міноборони СРСР, які займалися розробкою біологічної зброї, виготовлялися вакцини від найнебезпечніших захворювань й проводилися інші досліди. Наприклад, був Свердловськ-44 (Новоуральськ), де і сьогодні виробляють високозбагачений уран, Красноярськ-26 (Железногорськ) – виробляють плутоній і переробляють опромінене ядерне паливо, Томськ-7 (Сіверськ) – уран і плутоній, Челябінськ-70 (Снєжинськ), де створили знамениту бомбу "Кузькіна мать".

Як жилося людям у закритому місті

У секретних містах життя було не таким, як у звичайних. Таких населених пунктів не існувало на карті, а потрапити туди або виїхати було досить складно. На територію пускали тільки за наявності разового пропуску або довідки щодо відрядження, які перевіряли на пункті КПП. У деяких дозволяли приїздити "стороннім", але для цього потрібно було отримати запрошення від місцевого жителя, який водночас ще й мав бути родичем, що, звісно, теж треба було довести. Постійні ж пропуски мали лише особи, зареєстровані в закритому місті або селищі.

Водночас нумерація автобусних маршрутів, будинків і установ у таких населених пунктах велася не з початку, а продовжувала введену в обласних, до яких "відносилися" ЗАТО. Населення міст із охоронним патрулем на в'їзді, за колючими дротами і стінами, висота яких залежала від ступеня секретності ЗАТО, теж було змушене конспіруватися, "приписуючись" до найближчих облцентру.

Розповідати про місце свого проживання мешканці ЗАТО не могли – вони навіть давали розписку про нерозголошення інформації, порушення цього правила могло призвести до відповідальності, зокрема й кримінальної.

Але поряд із незручностями були і плюси: життя в ЗАТО було спокійним і розміреним, інфраструктура досить розвиненою порівняно з іншими містами. За терпіння і витримку хранителям держтаємниці належали певні бонуси у вигляді пільг і привілеїв. Для того часу це було досить непогано: дефіцитні товари, недоступні для інших громадян СРСР, 20% надбавки до окладу незалежно від сфери діяльності, процвітаюча соціальна сфера, медицина і освіта. Наприклад, зарплати простих вчителів були вищими, ніж у відкритому місті, не кажучи вже про працівників секретних підприємств (хоча влаштуватися туди було непросто навіть прибиральницею). Деякі джерела вказують, що рівень злочинності в ЗАТО був практично нульовим, але це не так.

Що стало із ЗАТО після розпаду СРСР

З падінням "великої держави" туман секретності трохи розсіявся і список закритих міст було розсекречено. Так, деякі об'єкти втратили свою цінність, а населені пункти, де ті перебували, перетворилися в звичайні. Наприклад, як кримська Балаклава з її заводом із ремонту підводних човнів, який став музеєм. Перелік тих, що залишилися, розташованих переважно в Росії, було затверджено її спеціальним законом. Такі міста отримали окремі назви, вже без нумерації. Багато ЗАТО сьогодні більш-менш відкриті для відвідування, незважаючи на особливий режим захисту.

Згідно з відкритими джерелами, зараз на території РФ розташовано декілька десятків міст закритого типу: 10 "атомних" ("Росатом"), 13 належать Міністерству оборони країни-агресора, у веденні якого ще 32 ЗАТО із селищами. Секретні міста сконцентровано в основному в Уральському регіоні, Челябінському, Красноярському краї і Підмосков'ї.

Загальне населення ЗАТО становить понад мільйон осіб: зазначається, нібито майже кожен 115-й громадянин РФ сьогодні проживає в закритому місті або селищі й може відкрито про це заявляти. А держтаємницею залишається тільки діяльність підприємств і військових об'єктів на ізольованій території.

Родина атомної бомби – Арзамас-16 (закритий ядерний центр Саров)

Коли США провели випробування своєї атомної зброї, в СРСР заметушилися. Так на місці селища Саров, який розташовувався на кордоні Мордовської АРСР і Горьківської області, виникло закрите місто під секретною назвою КБ-11, а пізніше Арзамас-16.

Оскільки там велися роботи зі створення атомної бомби, містечко охороняли як зіницю ока: два ряди колючого дроту, контрольно-слідова смуга, велика кількість озброєних солдатів. До середини 50-х із міста не можна було виходити навіть під час відпустки або хвороби, виняток був лише для відряджень.

"Ув'язнення" компенсувалося середньою зарплатою в 200 рублів і достатком на товарних прилавках. А коли населення міста збільшилося, заходи трохи пом'якшили: людям дозволили на спеціальному автобусі "подорожувати" в обласний центр, а також зустрічатися з родичами.

Після СРСР населеному пункту повернули стару назву Саров, про його наукові досягнення нагадують у музеї – копіями обладнання та ядерної зброї, але місто залишається в статусі закритого.

Центри бактеріологічної і радіоактивної зброї – Загорськ-6 і Загорськ-7

Підмосковний Сергієв Посад, який сьогодні у росіян асоціюється більше з паломництвом, ніж із наукою, до 1991 року називався Загорськом і "складався" з декількох маленьких закритих містечок. У Загорську-6 розташовувався Вірусологічний центр НДІ мікробіології, а в Загорську-7 – Центральний фізико-технічний інститут Міноборони СРСР. У першому виготовляли бактеріологічну зброю, а в другому – радіоактивну. Працювати на загорських підприємствах могли тільки люди з найбільш бездоганною біографією – не тільки особистою, а й усіх своїх родичів.

У Загорську-6 було створено зброю на основі вірусу натуральної віспи, який завезли в СРСР туристи з Індії в 1959 році. Також тут розробили смертельну зброю на основі південноамериканських і південноафриканських вірусів, а ще – перевіряли вірус лихоманки Ебола.

На відміну від свого брата-близнюка (Загорськ-7 статусу ЗАТО позбувся в 2001 році) місто закрите й нині, в народі його звуть "шісткою", там проживає понад 6000 жителів. Але тепер у більшості ексвійськовим і членам їхніх сімей, фактично відірваним від світу, там живеться досить несолодко. Вони скаржаться на свій статус "заручників", дефіцит продуктів, нестабільний мобільний зв'язок та інші повсякденні проблеми, як і жителі звичайних міст.

Джерело урану – Свердловськ-45 (Лісний)

Місто розташувалося навколо заводу, який займався збагаченням урану, де, згідно з деякими джерелами, біля підніжжя гори Шайтан працювали ув'язнені ГУЛАГу. Жителі тих часів говорили, нібито без трагічних інцидентів це не обходилося: побудова міста забрала життя декількох десятків людей, які загинули під час вибухових робіт.

За товарним достатком місто поступалося Арзамасу-16, зате славилося своїм затишком і впорядкованістю, чому заздрили у довколишніх містах. З чуток, жителі секретного міста навіть піддавалися нападам на кордоні з боку заздрісних сусідів. У 1960 році саме поряд зі Свердловськом-45 було збито американського літака-шпигуна У-2, а його пілота Пауерса взято в полон. Зараз місто Лісний перебуває під заступництвом "Росатома", але вже відкрите для цікавих очей.

"Місто колясок" Мирний

Військове містечко в Архангельській області стало закритим тільки в 1966 році. Причиною стало близьке розташування до випробувального космодрому Плесецьк. Але рівень закритості Мирного був значно нижчим, ніж у інших радянських ЗАТО: місто не було огороджено колючим дротом, а перевірка документів здійснювалася тільки на проїзних дорогах.

Мирний отримав назву "місто колясок", через те, що випускники військових академій прагнули швидше заводити в цьому процвітаючому місці сім'ю і дітей, щоб влаштуватися надовго. Незважаючи на всі поблажки, Мирний і донині є закритим містом.

Джерело радіоактивних ізотопів – Челябінськ-65 (Озерськ)

Незважаючи на всі привілеї, життя в деяких закритих містах було великим ризиком через близьке розташування небезпечних об'єктів. У 1957 році в Челябінську-65 (який спершу називався Челябінськ-40), секретність якого обумовлена підприємством із виробництва радіоактивних ізотопів, трапився витік радіоактивних відходів, який поставив під загрозу життя 270 тисяч осіб.

На виробничому об'єднанні "Маяк", де вперше в СРСР було створено плутонієвий заряд для атомних бомб, вибухнула одна з ємностей, в якій зберігалися високоактивні відходи. Після вибуху піднявся стовп диму і пилу заввишки до кілометра. Пил мерехтів оранжево-червоним світлом і осідав на будівлях і людях.

Радіаційна аварія на Уралі поставила перед наукою і практикою цілу низку абсолютно нових завдань: необхідно було розробити заходи радіаційного захисту населення. Фахівці цього підприємства проходили найсуворіший багатоступінчастий відбір, а в разі успішного прибуття на таємний об'єкт протягом декількох років не могли навіть вести листування з рідними, не кажучи вже про зустрічі. Сьогодні в Озерську проживає більше 85 тисяч осіб, на його території функціонує понад 750 підприємств.

Родина водневої бомби – Челябінськ-70 (Снєжинськ)

Сьогодні на території наймолодшого закритого міста в СРСР Снєжинска розташовується російський ядерний центр – інститут технічної фізики ім. Забабахіна.

У Снєжинську, який спершу називався Челябінськ-70, було створено найбільшу в світі термоядерну бомба, відому як "Кузькіна мать", або "Цар-бомба". Випробування радянської смертельної зброї пройшли 30 жовтня 1961 року. "Кузькіна мать" спрацювала на висоті 4 кілометрів над землею, а спалах від вибуху становив 1% від "потужності" сонця. Вибухова хвиля тричі обігнула земну кулю. В інтернеті можна знайти історії, нібито в Снєжинську існує підземне місто або навіть підземне метро.

Балаклава і її суперсекретний завод із ремонту підводних човнів

ЗАТО Балаклава, яка розташувалася під кримським Севастополем, виникла в Союзі під час "холодної війни". Тут було зведено підземний секретний завод, де ремонтувалися дизель-електричні підводні човни.

Вибір місця не був випадковим. У Балаклавську бухту веде вузький прохід, з усіх боків оточений високими горами. Скелі стали чудовим місцем для військових частин, які обороняли територію, а вузький прохід був перешкодою для штормових хвиль. З моря було видно великий пагорб, вкритий рослинністю. Але ніхто навіть і не підозрював, що під ним ховається завод військового призначення, закритий бетонною багатометровою бронею, яка може витримати навіть ядерний удар.

Ремонтно-технічна база такого масштабу в СРСР була єдиною, там розміщувалися цехи виробничого призначення, силова станція, котельня, склади з боєприпасами, казарми та інші об'єкти інфраструктури.

Балаклава не існувала ні на одній із карт. Потрапити в поселення було неможливо, це суворо заборонялося. Але вся її секретність "закінчилася" з розпадом СРСР. Підземний завод закрили через нерентабельність, флот із бухти вивели, а КПП – прибрали. На заводській території було відкрито музей, а саме місто перетворилося на популярний серед туристів центр.