"Зі шкіри лізли, щоб зловити "охоронця Яроша", тому в тюрму забрали нас з сестрою": Як ФСБ полювала на українських підпільників в окупації

- Коли взимку 2019 року ми з сестрою Ларисою їздили на побачення з її сином, моїм небожем Сашком в російську колонію в місті Торжок (Тверська область), я не могла навіть уявити, що через декілька років й нас з сестрою фсбешники посадять в тюрму, — розповіла «ФАКТАМ» Людмила Шумкова, рідна тітка Олександра Шумкова, якого російська пропаганда називає закоренілим нацистом за те, що він у 2013−2015 роках був охоронцем засновника «Правого сектора» Дмитра Яроша і вступив до лав цієї організації, зазначають Патріоти України.

— Під час проведення АТО Саша став бійцем ЗСУ. А в серпні 2017 року його, військовослужбовця викрали з рідного Херсона. Згодом виявилось, що мого племінника переправили на територію росії і там засудили до чотирьох років ув’язнення (Олександр заявляв, що його вивезли з України в непритомному стані — Авт.). В січні 2019 року апеляційний суд в рф залишив вирок без змін. Незабаром нам з сестрою й дозволили побачення з Сашею. На його долю в російській неволі випали дуже важкі випробування, причому не тільки через тавро «охранника Яроша», але й через вольовий непокірний характер. Наприкінці 2020 року Олександра вдалося повернути в Україну. А коли почалася велика війна і російські війська захопили Херсон, спецслужби окупантів кинулися шукати Сашка. Щоб вийти на його слід, вони нагрянули в нашу квартиру.

Фсбешники волали: «Вы тут на Украине жили, как свиньи! Мы принесли вам цивилизацию, а вы руками и ногами сопротивляетесь!»

- В перший ж день повномасштабного вторгнення моя рідна сестра, наші батьки похилого віку і я перебралися з квартири, в якій ми офіційно зареєстровані, в приватний будинок — продовжує Людмила Шумкова. — Адже ми розуміли, що є реальна загроза захоплення Херсону російськими військами, і загарбники будуть нас шукати. Той приватний дім належить сім’ї Сашиного друга. Пробувати евакуюватись з Херсону не було сенсу: наша родина не мала шансів пройти перевірку на блокпостах загарбників, бо ми в їх «чорних» списках.

— Ви дотримувались якихось правил конспірації?

— Ми просто намагалися якомога менше бувати в людних місцях. Але все одно доводилося виходити в місто — купити найнеобхідніше, роздобути готівку. Банкомати на працювали. В травні-червні в місті з’явилися так звані «обнальщики». Перераховуєш на картку «обнальщику» певну кількість грошей, і він видавав тобі меншу суму готівкою — так заробляв.

— Знаєте, як російські спецслужби вийшли на вас?

- Так, знаю. Почну з того, що десь в червні в місті з’явилась група фсбешників, яка почала завзято розшукувати нашого Сашка — звістку про це ми отримали від знайомих. Врешті чекісти заарештували людину, яка знала друзів нашого Саші. Ця людина й видала фсбешникам адресу приватного будинку, в якому ми тоді проживали. Група захвату нагрянула до нас 26 липня десь об 11 годині ранку. На подвір’ї загавкав собака. Ми з сестрою подумали, що то батьки повернулися, подивились у вікно і побачило, що на подвір’ї повно чоловіків (десь біля 20 осіб) з автоматами. Їх обличчя були сховані під чорними балаклавами, на руках — тактичні рукавиці. Дехто в них був у військовій формі без знаків розрізнення, але більшість — в цивільному (в треніках, шортах, заношених футболках — складалося враження, що це речі, які вони вкрали під час обшуків). Перше, що вони нас спитали — де Олександр Шумков?

— Фсбешники знайшли у вас якийсь «компромат»?

- Знайшли — в сараї лежали передвиборчі листівки Національного корпусу (вони належали Сашиному товаришу). Фсбешники трясли ними у нас перед очима, горлали: «Что это такое?! Нацисты! Фашисты!» А ще верзли таку дивну дурницю: «Вы тут на Украине жили, как свиньи! Мы принесли вам цивилизацию, а вы руками и ногами сопротивляетесь!»

— У вас було передчуття, що до вас нагрянуть?

- З першого дня окупації ми відчували психологічну напругу, бо розуміли, що прийти за нами можуть будь-коли. Тим паче, що влітку в місто понаїхала величезна кількість фсбешників — їх було повно на вулицях, вони спеціально ставали в черги, щоб підслуховувати розмови херсонців. Фсбешників не складно ідентифікувати, хоча вони й вдягались в цивільне — шорти, футболки. Але вираз очей, манери поводитися у них специфічні — філерські. Люди зразу розуміли, хто це такі.

— Вас заарештували?

- Так, арештували. Причому, ми зразу зрозуміли, що нас забирають в тюрму надовго, бо сказали вдягти теплі речі. Нам натягли на голови брудні чорні в’язані шапочки, заштовхали в позашляховики, привезли в якусь будівлю, спустили сходами в підвал. Фсбешники облаштували там камери — дуже тісні, десь 2 на 3 метри. Вікон в нашій камері не було, цілодобово горіла тьмяна лампочка. Раз на день приносили їжу: макарони або гречку. Декілька перших днів нам давали чай, а потім просто наливали окропу. Коли нас завели у камеру, я спитала, де тут туалет. Охоронець кинув нам брудне відро, сказав: «Это будет вам туалетом». Згодом дізналися, що ми знаходились в будівлі на вулиці Лютеранській, в якій до окупації розміщувалося Головне управління Національної поліції України в Херсонській області.

- Ні. Хіба що наступного дня після арешту з коридору (тюремники називають його «продолом») почулася музика і відкрились двері нашої камери. На порозі з’явився керівник групи, який постійно слухав на телефоні композиції відомої скандальної групи Guns N' Roses. Він сказав: «Как вы воспитали такого конченого нацика, если его прадед похоронен в Германии в городе Цитень». Ми щиро здивувались, адже наш дід, прадід Сашка справді воював у Другу світову і загинув в Німеччині. Якщо «меломан» знає й це, значить окупанти дуже сильно прагнули арештувати Сашка.

Нам звеліли знову натягти на голови в'язані шапки і повели сходами на гору (спочатку мене, а потім Ларису). В невеличкій кімнаті людина в балаклаві сфотографувала нас. Також взяли відбитки наших пальців в електронному вигляді.

Як я розумію, нас з сестрою арештували, як заручників і своєрідну «приманку» — раптом Олександр буде розшукувати маму і тітку, таким чином виявить себе.

— Ви знали, кого утримують в сусідніх камерах?

- Так, знали, бо було прекрасно чутно, що відбувається у сусідів. Там тримали здебільшого арештованих тероборонівців. Фсбешники кричали: «Правый сектор!». Але нам з сестрою було зрозуміло, що це не так. Хлопців жорстоко катували. Вони страшно кричали від нестерпного болю. Кімнати для катувань були облаштовані безпосередньо в підвалі. Катування фсбешники називають «роботою».

Як я розумію, не всі в’язні витримували біль, були змушені розповідати катам про інших тероборонівців. Бо коли окупанти хапали одного, то незабаром привозили ще 5−7 людей. Ми з сестрою чули, що під час допитів у арештованих запитували, чи знають вони, де Олександр Шумков.

За 10 днів нашого перебування в тому підвалі, там стався принаймні один смертний випадок: ми почули, як хлопці стукають у двері своєї камери, кричать. До них спустилися охоронці, з невдоволенням в голосі хтось з них спитав: «Че это вы шумите!?» Йому відповіли: «Тут человек не дышит!» Було чути, як ллється вода — певно, людину намагалися привести до тями. Потім через великий проміжок часу, фсбешники знову спустились в підвал і ми почули характерний шурхіт пластикового мішка. В нашій двері була щілина, ми побачили, як тягнуть по підлозі чорний мішок.

Не можу сказати, коли це сталося — вдень чи вночі, бо, повторюсь, у нас не було вікна. Дні ми рахували за прийомами їжі: принесли пайку, значить настав новий день.

— Ви з сестрою були в тому підвалі єдиними жінками?

— Ні, була ще одна: в сусідній камері сиділа Інна Усачова, голова Народної самооборони Херсону. Як склалася її доля, не знаю.

«Сусіди не побоялися мене підтримати: допомогли розшукати батьків, годували. Я ночувала в сусідки, бо боялась лишатися на ніч в своїй квартирі»

— Ви сказали, що в камері в підвалі вас з сестрою тримали 10 днів. Після того перевели в інше місце чи відпустили?

- Перевели в ізолятор тимчасового тримання — в тюрму на вулиці Теплоенергетиків. Коли туди переводили, сказали забрати свої речі. Я відповіла, що всі речі, що маємо, вдягнені на нас — коли арештовували, нам не дали можливості взяти з дому засоби гігієни (в тому числі, зубних щіток та пасти, рушники). Нам знову звеліли натягнути на очі брудні в’язані шапки і посадили в машини. Мене і Ларису везли в окремих автівках. З обох боків від мене сіли амбали з автоматами, наказали покласти руки на коліна. Вони ще сильніше натягнули мені шапку на обличчя, через це стало зовсім важко дихати. Я спробувала, хоч трошки її поправити, але «освободители» пригрозили вдіти мені кайданки. «Я не могу дышать», — сказала я. «Потерпишь!»

Тоді я не знала, куди нас везуть. Ми з сестрою чули, що з Херсону в’язнів відправляють в катівні так званої днр та Криму. Боялась, що те саме зроблять і з нами. Але їхали не дуже довго — значить ми в Херсоні. Мене відвели в 21 камеру, Ларису — в шосту.

— Які там були умови?

- Кращі, ніж в підвалі: заґратоване віконце, кран з холодною водою. По тіням, які падали на дерева (їх було видно у віконечко), ми визначали, котра приблизно година.

— Вас с сестрою викликали на допити?

- Слава Богу, ні. Але наприклад, вже не дуже молоду жінку Ольгу Черняк катували електричним струмом. Її 19-річного сина приводили в кабінет слідчого і били током в присутності мами.

— Як тюремники поводились з ув’язненими чоловіками?

- Щодня їх примушували співати гімн росії. Коли відкривалася камера, хлопці мали негайно відвернутися обличчям до стіни і вигукнути «Слава росии! Слава путину! Слава шойгу!» Якщо хтось з хлопців мовчав, охорона била всю камеру. Окупанти називали все це «перевоспитинием, чтобы полюбили россию». З-під палки. Головний в слідчому ізоляторі розносив по камерам листочки з текстами російського гімну та інших пісень. Виводив в’язнів на «продол» і змушував співати «Катюшу», «Господа офицеры». Якось окупанти арештували священика. Так його примушували з ранку до вечора співати «Господа офицеры».

— Коли вас відпустили?

- Мене 17 вересня. А Ларису — через тиждень після мене. Я так розумію, що мене звільнили, щоб використати, як таку собі «наживку» — певно, сподівались, що з кимось вийду на зв’язок і це допоможе фсбешникам зловити Сашу. Я бачила, що за мною слідкують якісь підозрілі типи. Ясна річ, що фсбешники попередили мене, що маю повідомити їм, якщо хтось з підпілля вийде на мене. Пригрозили, що якщо не послухаюсь, то знову арештують і будуть «разговаривать со мной иначе». Пообіцяли через тиждень відпустити сестру, якщо я «буду хорошо себя вести».

— Куди ви пішли після звільнення?

- Додому — в квартиру по місцю реєстрації. Я тоді ще не знала, де наші батьки. В мене не було телефону, грошей. Квартира виявилась повністю розтрощеною, двері вибиті. Сусіди не побоялися мене підтримати: допомогли розшукати батьків, годували, я ночувала в сусідки, бо боялась лишатися на ніч в своїй квартирі — там не можна було закрити на замок двері. Тільки з зовнішньої сторони голова ОСББ закрутив мої двері на шуруп. Певний час отой шуруп слугував мені замком. Але закритися зсередини квартири не було можливості.

В жовтні частину в’язнів окупанти почали переводити на лівий берег — в Скадовськ, Новотроїцьке, Чаплинку… Серед них дві ув’язнені з нашої камери — Ольга Черняк, про яку вам розповідала, та жінка, яка служила в правоохоронних органах. Вони досі в неволі.