Звірство переляканих чекістів не знало меж: 18 жовтня 1941 року сталінські кати живцем спалили "неблагонадійного" українського поета

Український поет Володимир Свідзінський згорів у покинутій будівлі селища Непокрите - тепер Шестакове Вовчанського району на Харківщині 18 жовтня 1941-го. Чоловіка спалили живцем агенти НКВС.

Володимир працював у Харкові в газеті політуправління "Червона армія", згодом - у виданні "Літературного журналу". Перекладав твори давньогрецьких і римських драматургів, твори Лопе де Веги, Гюґо, Міцкевича. Переклав "Слово о полку Ігоревім" зі староукраїнської. Писав власні поетичні збірки, але критика звинувачувала їх у фаталізмі. Саме тому деякі видання заборонили до друку. Чоловік продовжував творити для доньки та дружини. Згодом став членом Спілки письменників СРСР.

У вересні 1941-го німецька армія наближалася до Харкова. НКВД мали завдання арештувати місцевих, які не евакуювалися. Особливу увагу звертали на інтелігенцію. Про це знали всі представники культури. Сам Свідзінський перебував у друзів. Наприкінці місяця його знайшли та арештували. Звинуватили в антирадянській агітації та пропаганді, у "петлюрівщині".

"Прибули в село Непокрите і побачили там страшну картину: згорілий величезний корівник і гори понівечених вогнем трупів, які догорали. Селяни розповідали, що корівник підпалили з чотирьох боків, він був закритий, і нікому не дали вийти, а тих, кому вдавалося вибратися, пристрілювали. Німці наступали, і нас повели далі. Обгорілих кинули, селянки розібрали їх по сусідніх оселях. Напевно, всі повмирали. Навіщо спалили людей? Щоб позбутися, щоб менше було тягнути, годувати", - наводив спогади вцілілого дослідник Борис Вікторов.

Разом із Свідзінським згоріли і його рукописи. Перше повне видання його спадщини з'явилося лише 2004-го.