Баба Анця усьо знає! Як баба Анця за Цапа ходила взятку давати

Почула баба Анця в новинах, що біда в Ужгороді – заступника міського голови в хабарництві звинуватили. А він їй завжди так подобався. Хоч і в селі стара жила, але завжди в Інтернеті, коли онучка в Фейсбуці щось читала, милувалася світлинами пана Іштвана… Та й чого-чого, а фотографій на його сторінці завжди було багато…

— Відкриєш Фейсбук, а там всяди Цап – з кожної картинки позерає на мене, то одягнений, то голий, то на горі, то на дереві, то на морі, то у лісі, то в подвалі, всяди ним повно. Довгий нус свуй всяди пхає. Айбо завто такий файний челядник! Но пак май великого взяточника не могли найти? Сам Луценко проти нього виступив! – нервується баба. — І СБУ, і прокуратура ним ся заінтересовали. Треби би го освободити. Може би на ня так і увагу звернув. Я вже стара і мені много не треба – оби з порядним чоловіком кавиль вупити… того ми доста… дись у барі, правда. Што би чинити? У нас ся в області всьо через гроші рішат. Заникалам із дідової пензії щось…. Беру та йду до пану. Дам їм і най пускают того Цапа думу. У нього сім’я, діти… Їх годувати треба!

Взяла баба Анця 200 гривень і вирушила до Ужгорода. Але вже в місті занепокоїлася – до кого йти, кому ті гроші давати…

— Може в поліцію йти? А як і мене арестуют… пак айбо што они не берут? Помню, за ГАІшнику казали, што в них життя, як дубінка – біла полоска – взятку взяв, чорна – не получилося. У моюй молодості чиновникам давали взятки за ото, оби нарушили закон, а типир – оби зробили людям то, што положено по закону. А я хочу, оби Цапа упустили. Зробили з нього крайнього… Што… другі не берут, аж на ото пушло. Тай Москаль як казав: за 40 тисяч гривню в Ужгороді лиш одні біціґлі мож купипи. А йому я вірю! Ун ми ся тоже любит. Такі в нього слова острі, як муй язик! – поринула в роздуми стара.

Ходить вона містом і не знає, що робити… і зробити добру справу хочеться, і страшно якось.

— А ще читалам, што шантажували го начали і уд нього взятку просили. Обнагліли! Та й які ун земельні питання вирішував… Есе вже не знаю. Но може як го усвобожу, та у знак вдячності і мені мало землі в вароши уділит. Аж не мені, та онучці би було… най би там хижу даяку строїла як уддастся. Типир ще мала, а пак би ся пригодило, – знову задумалася баба Анця.

Набралася стара сміливості і все ж подалася до прокуратури. Там – кодовий замок… зайти не можна. Півгодини дівчині через домофон намагалася пояснити що вона хоче…. Лише завдяки наполегливості її все ж впустили.

— Туй у вас пуд дверима умерти мож! – сердито заявила з порогу. – У нас у селі ніґде такого чуда ниє, усі двирі укриті. Як так мож ся уд чиляді замикати? Кажут, што в нас у державі порядок… Та який ото порядок, аж людей в кабінети не пускают.

Прокурор порадив бабі коротко викласти йому все, що хоче, бо, мовляв, поспішає на нараду.

— Цапа удпустіт! – Есе у двох словах, – відрапортувала баба Анця.

— А ви йому ким приходитесь? Родичка?

— Нєт, паночку. Но я го добре знаю і можу отвічати за ото, што ун файний і порядний, што є в Ужгороді і в області май великі взяточники, чим ун!

— А звідки ви його знаєте?

— Як удкіть. Із Фейсбука!

— А… так його вся Україна майже з соцмереж знає. Як ви можете так впевнено говорити про людину, яку ні разу не бачили особисто?

— Я го виділа! Много раз!

— Де?

— На фотографіях! Ото ун мене просто не видів, бо в мене у Фейсбуці сторінки ниє.

— Ви, бачу, сучасна бабуся, якщо Інтернетом цікавитесь. Але Цапа відпустити не можу. Я не суддя.

— А суддя може?

— Так! Звісно! Він усе може!

— Йой, дякую вам! Іду товди до судді! Будьте здорові! — стискаючи в кулакові 200 гривень і щасливо прощаючись закрила за собою двері стара.

А судів в Ужгороді виявилося багато: міськрайонний, господарський, апеляційний… У який же йти? Знову блукає баба вулицями і думає:

— Зазвідаю хоть уд кого, місні будут точно знати , – вирішує баба і одразу ж підходить до таксиста:

— Паночку, а де туй тот суд, де Цапа судили?

— Нащо то вам, бабко, – здивувався чоловік.

— Хочу йти з суддьом поговорити, най ся лишат уд нього.

Таксист засміявся. Шкода йому стало простодушну стару:

— Сідайте, – каже. – Я вас безкоштовно туди відвезу.

Баба всю дорогу щебетала йому про своє і дякувала за доброту.

Зайшла вона в будівлю, а там – охорона. Знову не пускають. Знову довелося пояснювати, ще й паспорт показувати, насилу прорвалася.

— Аж такі всі такі чесні і справедливі, уд кого їх охороняют. Ко мене дома сокотит? Ще й пса такого маю, што його сокотити треба, оби го разом із бовдов не понесли, – пробубоніла під ніс баба.

Зайшла в приймальню…. Почекала майже годину, поки її впустили до судді.

Нарешті, коли дозволили зайти, вона одразу ж виклала конкретну пропозицію, бо в прокуратурі зрозуміла, що з чиновниками треба говорити небагато, але по справі.

— Прошу вас, лишіться уд Цапа, бо не годнам ночами спати!

— Чого то? – здивувався суддя.

— Мерегуюся, што посадите го . Нате 200 гривень і поможіть чилядникови в біді.

Суддя лише усміхнувся і каже:

— Не треба, бабко, грошей. Він не у в’язниці, а вдома, під домашнім арештом – на два місяці.

— А в тюрму го точно не заб’єте? – питає стара.

— Цього обіцяти ні я, ні хтось інший поки ще не може, бо триває розслідування.

— Нашто тот арешт. Ун сам казав, што в Ужгороді живе його мама, родина, у нього туй робота і ун нікуди ся не збират їхати. Та й як ото чоловікови в чотирьох стінах находитися так довго, не преставляю. Ото лиш жона може в хижі сидіти… та й ото лиш товди, коли в декреті, – пробубоніла баба Анця, прощаючись із суддею.

Пішла стара засмучена, подивилася на свої 200 гривень і думає собі:

— Видко, мало я гроши взяла. Требало ми ще уд сусідок позичити, або уд діда попросити. Но небай, через два місяці прийду ще раз.

Джерело