"Боже, бережи Україну й українців!": Ігор Мосійчук передчуває, що Майдан знову може повернутися

″Я не спав три доби, і ніхто, ніяка сила не могли відірвати мене від телевізора.

281-ша камера Лук’янівського СІЗО. Ніч з 18 на 19 лютого 2014 року. Я ― в’язень режиму Януковича у справі так званих “Васильківських терористів“. Майдан палає. Палає будинок профспілок.″, ― пише Ігор Мосійчук, передають Патріоти України, і продовжує:

″Я постійно комусь телефоную і не відходжу від телевізора. Співкамерники спостерігають за мною, як за навіженим, адже я не даю їм дивитися по телевізору нічого крім прямих стрімів із Майдана, урядового кварталу та інших місць палаючого центру столиці. ″5″, ″112″, ″Еспресо″…

Цигарка за цигаркою, кава, чай, сто грам тюремного самогону і постійні дзвінки на волю до тих, хто б’ється з оскаженілими ″беркутами″ за нашу і свою свободу. В ці дні вже навіть і тюремники не звертали увагу на те, що я день і ніч не ховаючись бігаю по камері з забороненим у в’язниці мобільним телефоном, пишу дописи в ФБ…

Мою камеру закрили за вказівкою СБУ на додатковий замок, ключі від якого знаходилися в начальника оперативної частини СІЗО Легенького.

Після того як 10 січня суддя Києво-Святошинського суду Бурбела засудив мене з побратимами до 6 років позбавлення волі, а повсталі революціонери намагалися нас відбити, я зрозумів, що перед нами дуже простий вибір: або перемагає революція і ми з честю в якості політв’язнів виходимо на волю, або перемагає Янукович і СБУ виконує свої погрози ― нас продовжують судити та й засуджують до пожиттєвого ув’язнення.

Для мене стало зрозумілим, що переможе революція, після страшної, жахливої і в той же час героїчної ночі з 18 на 19 лютого, коли встояли вогняні барикади на Майдані, разом з будинком профспілок згорів і ворожий БТР поліцаїв.

Вистояти в ту ніч ― то був подвиг, то була перемога українського духу над злочинною владою. Я, спостерігаючи за тим всім, ледь не зійшов із розуму і постійно телефонував друзям та побратимам, які на той час були в епіцентрі революційних подій.

Iгор Криворучко, який чи не найбільше з активістів доклався до нашого звільнення, в ту ніч ні на хвилину не покидав вогняні барикади. Андрій Лозовий, який був одним із основних лобістів нашого звільнення серед політиків, Тетяна Близнюк, Микола Коханівський, Богдан Тицький, Ганна Сінькова та багато інших, які з першого дня нашого арешту підтримували нас і боролися за наше звільнення…

Всі вони активно були задіяні в революційних подіях і відповідати на мої телефоні їм було надзвичайно напряжмо, але по можливості відповідали, щоб підтримати.

Я в свою чергу теж намагався бути корисним. По телефону координував пошуки поранених в урядовому кварталі і навіть організовував напади на Київські РОВД за межами Майдану, щоб відволікти силовиків від штурму самого центру революції.

На ранок, після розстрілу в прямому ефірі Небесної Сотні та повідомлення про втечу Януковича, я напився до безтями і нарешті заснув. Снилися жахи і смерті Героїв.

Попереду, за п’ять днів, було наше тріумфальне звільнення, боротьба з сепаратизмом у Харкові, війна на Сході, звільнення Маріуполя, обрання до Київради і в парламент…

Минулу ніч я вперше з тих часів марив, до мене уві сні повернулися жахи тих днів…

До чого це? Мабуть, все знову може повториться…

Боже, бережи Україну й українців!″