"Чого я навчилася за три роки в "ЛНР", - блогер

Луганський блогер, викладач Яна Вікторова поділилася досвідом життя на окупованій території, передають Патріоти України та пропонують вам прочитати її допис.

"Отже, минули три роки від «референдуму» 2014 року. Чималий термін для порівняння життя «до» і «після» - пише Вікторова.

Найголовніше моє спостереження - до війни неможливо підготуватися. Можна підійти до цього побутово - запастися свічками, сірниками і сіллю, але підготуватися до страху, хаосу і невизначеності неможливо.

Можливо, є якісь тренінги, де військових журналістів або лікарів готують до чогось схожого в екстремальних умовах, але звичайна людина з мирною професією до неї не підготується ніяк.

У травні 2014-го моя керівниця принесла в наш відділ статтю про війну в Хорватії. У ній цивільний описував, як зміцнив своє житло, як видобував воду, знезаражував її, які ліки у нього були і завдяки чому він вижив.

Я прочитала цю автобіографічну і далеку від літературної розповідь разів із десять, і багато чого взяла до уваги. І нічого з цього мені не знадобилося! Викопати колодязь виявилося нереально, зброя мені була не потрібна, а їжу можна було дістати тільки за гроші. Наша війна виявилась якоюсь іншою, і навички були потрібні теж інші.

Стати ближчими один до одного

Звикання. Це якесь особливе відкриття перших двох років життя після 2014 року: ні до чого, крім сім'ї, не можна звикати.

У будинок може потрапити снаряд, машину можуть забрати, роботу можна втратити. І ми залишаємося на самоті з собою після всіх цих поневірянь.

Ще влітку 2014 я відкрила, наскільки була залежна від своєї роботи, колективу, чужих думок. І це заважало, турбувало, не давало йти вперед.

Мені снилася робота, я писала й дзвонила колишнім колегам, я плакала, зустрівши знайомих з інших відділів... І тільки на третій рік почала позбуватися цієї мани. Минуле нарешті перейшло в розряд минулого.

Я перестала говорити про втрачену роботу в теперішньому часі, ніби перебуваю на лікарняному. Поки ще без майбутнього, але вже хоча би з чітким розумінням минулого часу в своєму житті.

І разом із цим прийшло розуміння ролі сім'ї для мене. Це очевидні речі, це зрозуміло. Але за роботою і кар'єрою вони сприймалися надто буденно.

Опинившись на відстані сантиметрів один від одного, об'єднані загальним страхом один за одного і за будинок, ми стали набагато ближчими, ніж за всі попередні роки разом.

І ще одним одкровенням для мене стало те, що ніхто з нас не боявся за себе в найстрашніші хвилини. Найбільші страхи були один за одного - більші, ніж за своє життя.

І це було видно в усьому - в прагненні накрити собою, бути поруч, хоча би в ліжку, щоб підхопити, встигнути.

Несподівано я почула розповідь школярки про те літо 2014 року: попри всі поневіряння і страх, їй подобався той час. Бо все її попереднє життя батьки були зайняті собою і роботою. І тільки того літа вони читали вголос, грали в шашки і карти, разом ходили по воду, говорили.

Радіти дрібницям

Навички. Це зовсім не вміння добувати вогонь тертям паличок. Це щось невловиме: терпіння, вміння пристосовуватися, чекати, радіти дрібницям, жити, не загадуючи наперед. Мій знайомий розважався тим, що видобував електрику зі старих батарейок або сирої картоплі.

Згадав, що колись вчив у школі, почав експериментувати. Він жив при тьмяному світлі і розважався, наскільки міг, цими експериментами.

Знаю, що жінки пекли хліб, згадавши цей непотрібний у цивілізованому житті навик. Наші сусіди зняли насос і встановили ручник, забезпечивши себе водою. І всі ці зайві у мирний час навички стали в пригоді.

А після того літа багато хто опинився безробітним і почав шукати себе і місце під сонцем.

Погляди

Ти можеш бути за чи проти, але, за великим рахунком, це не має жодного значення для «республіки».

Я знаю тих, хто ходив на той «референдум» і виїхав, не дочекавшись кращого життя. І знаю достатньо тих, хто взагалі нікуди не ходив і був проти змін, і саме ці люди живуть і працюють, не надто приховуючи свої погляди і ставлення до всього.

І навіть із такими противниками, що не завдають шкоди, корабель під назвою «ЛНР» все одно пливе.

Інколи мені здається, що рульовим взагалі все одно, хто з ними на борту, головне - вчасно підняті прапори і бравурна музика, щоб з інших суден нас було видно здалеку.

Жити тут і зараз

Хороша властивіть - планувати. Але тут вона зовсім ні до чого. Важливі зовсім інші складові життя - вміння логістично вибудовувати маршрути, просити ввозити для тебе гроші, ліки, посилки.

І найголовніше, жити одним днем - із сьогодні на сьогодні. З бюджетом на один день, із запасом продуктів до вечері, з планами до вечора, з радощами на добу.

Запитавши про плани на наступний місяць, є велика ймовірність нарватися на грубість: «Тут не знаєш, що завтра буде, а ви про таке питаєте!»

Жити сьогодні - вимушений захід. Це як інстинкт самозбереження.

Жителі «республіки» давно зрозуміли, що не можна нічого загадувати і чекати, не можна нічому вірити, а всі обіцяні терміни слід множити в рази. І від цього - таке дивне ставлення до часу, обставин і всього, що відбувається. Відсторонене, ніби ти глядач власного життя, а не безпосередній його учасник".