​Чому громадяни РФ не хочуть визнавати, що їхня країна воює з Україною, - Павло Казарін

Є щось дивне в розмовах з хлопцями з Росії. Ну, тобто ти у них запитуєш про те, що вони думають щодо участі Росії у подіях в Донбасі, а у відповідь чуєш хрестоматійне «Які ваші докази?» - пише Казарін для Крим.Реалії, зазначають Патріоти України

Раз за разом вони просять показати, довести і надати. Причому незрозумілий критерій «остаточного доказу». Якщо НАТО публікує знімки того, як бронетехніка перетинає кордон – то це тому, що воно НАТО і клепає фальшивки. Якщо «прем'єр-міністр» «ДНР» Захарченко дякує російським військовим, які приїхали у власну відпустку воювати за Донбас – то це лише слова і мало хто і що там говорить. Якщо після двох місяців наполегливих боїв, в результаті яких українська армія наступала і перемагала, вона раптово за два дні виявляється в котлах, то це пов'язано з вишколом командирів «ДНР», які хороші тактики і ще кращі стратеги.

Ця жага остаточних і безповоротних доказів тим дивніша, що в тому ж кримінальному праві вердикт оголошують не лише на базі прямих доказів, але іноді цілком навіть і на базі непрямих.

Однією з формальних підстав для початку Другої світової послужив Гляйвицький інцидент – коли солдати СС інсценували напад поляків на німецьку радіовежу. Навряд чи хоч у когось до кінця війни були неспростовні докази того, що Гляйвицький інцидент є справою рук Берліна. Але при цьому всі розуміли, що дії Німеччини безпосередньо випливають із суми того, що вона зробила напередодні. А напередодні був аншлюс Австрії та поділ Чехословаччини.

Мені важко зрозуміти людей, які вважають, що навіть після історії з Кримом Росія непричетна до подій на сході України. У певному сенсі навіть простіше спілкуватися з тими, хто нарікає на те, що Москва недостатньо активно підтримує «ДНР». Тому що лицемірство під машкарою юридичної казуїстики виглядає тим більш фальшиво, якщо під ним ховається гордість за політику Кремля.

Надайте докази – просять вони, старанно не помічаючи, що збір повноцінних свідоцтв для суду ніколи не був швидким. Згадайте хоча б авіакатастрофу над Локербі, яка сталася в грудні 1988 року. Бомба, закладена в літак лівійським терористом, вибухнула в той момент, коли судно пролітало над Шотландією (тобто доступ до уламків не був обмежений). Тим не менш, розслідування тривало два роки, звинувачення двом лівійцям було висунуто в листопаді 91-го (одного визнали невинним, іншого засудили до довічного ув'язнення). Це лише одне з підтверджень того, що домогтися прямих доказів злочину (а введення військ на територію суверенної держави є саме злочином) за лічені тижні неможливо – тим більше, якщо ви наполягаєте на всій повноті цивільно-правової тяганини. Судовий процес навіть над спійманим на місці злочину злочинцем розтягується на місяці.

Причина такої завзятості в цілому зрозуміла. Тому що ми всі росли на тому, що в боротьбі сильного зі слабким моральна перевага завжди на боці слабшого. Не чіпати жінок та дітей, польська кавалерія проти танків Гудеріана – слабкий завжди має право на моральний пріоритет, тому що воювати проти переважаючих сил – це торжество духу над обставинами.

І до того часу, поки картинка виглядає так, що Україна бореться проти бунтівних проросійських областей, то слабкі – саме «ДНР» та «ЛНР». А якщо Україна бореться проти російської армії, то вже Київ отримує штандарт фізично слабкого, але морально сильного.

А з цим ваш співрозмовник з Росії навряд чи захоче змиритися.