"Діти відмовлялися вірити в те, що тата більше немає. Вони досі сподіваються": Історія героя, що двічі був у ДАПі

"Про рішення Максима Ридзанича піти добровольцем на війну не знав ніхто до останньої миті. Згідно із законодавством, батько трьох дітей не підлягає мобілізації у військо, але для чоловіка це було справою честі. Узявши собі позивний «Адам» на честь свого діда — танкіста, ветерана Другої світової війни, — він без тіні сумніву, що чинить правильно, поповнив лави наших підрозділів у районі АТО.

— Майже два місяці Максим боронив аеропорт Донецька, не раз дивився смерті у вічі. Згадую, як, відстрілюючись у донецькому аеропорту, «Адам» завзято підтримував хлопців. Зі словами пісні «Нумо, браття, всі до бою…» вони мужньо тримали свої позиції, — згадує друг героя військовий капелан Анатолій Кушнірчук. — І ви знаєте, не було для нього завдань, які б він не міг виконати. Якось я запитав: «Максе, заради чого ти живеш?» Після невеликої паузи він відповів: «Якщо я врятую хоча б одне людське життя, я впевнено зможу сказати, що недаремно живу на цій землі». І тим ніби напророчив собі долю…

Того страшного дня розвідувальна група на чолі з «Адамом» потрапила в засідку. Ворог відрізав їх вогнем. Макс ніколи не брав із собою на завдання молодих бійців без досвіду. Невдовзі по рації він почув: «Я в засідці… «Адаме», як діяти?» Не роздумуючи, командир кинувся рятувати свого підлеглого. Постріл… І останні слова командира: «Я — «Адам», схоже, двохсотий…» І мертва тиша.

— Загинув мій син під час перемир’я. «Малиша», наймолодшого в підрозділі хлопця, він урятував, проте сам загинув від кулі російського спецпризначенця, — говорить, ледь стримуючи сльози, мати героя Світлана Ридзанич.

Сумна звістка облетіла всіх: побратимів, батьків, друзів. Усіх, окрім дітей. Їм про страшну втрату не казали до останнього. «Мертвим його не бачила», — скаже згодом жінка. Іще й того дня в старшого сина Ріната було змагання з боксу, на яке Максим дуже хотів потрапити, але не встиг. Дітлахи бачили, що до їхнього дому приїжджають багато людей зі сльозами на очах, однак вірити й навіть думати про страшне не наважувалися.

Здобувши перемогу на рингу, Рінат дуже поважно мовив: «Я присвячую цю перемогу батькові! — і крадькома додав: — Знімайте мене на телефон — баті фото покажу…» У залі залунав сміх, і лише друзі та близькі, які прийшли підтримати хлопця, не могли стримати сліз.

Дізнавшись про горе, діти відмовлялися вірити в те, що тата більше немає. Вони досі сподіваються, що ось-ось відчиняться ворота їхнього обійстя — і заїде його автомобіль.

Провести Максима Ридзанича в останню путь приїхали близько тисячі людей, серед них — молодий хлопець, якому він урятував життя. Максимова мати уві сні бачить сина живим, вона щодня приходить до його могили. Гарний, позитивний, життєрадісний, він дивиться на своїх близьких із фотографії, а в очах — війна.

— Ніби на прощання він подарував мені два шеврони десантників і сказав: «Збережи їх на згадку про мене й пам’ятай: просто так такі шеврони не дарують», — розповідає його товариш Василь Олексюк. — І я бережу… Я досі не видаляю sms-повідомлення від друга у своєму телефоні ще того часу, коли ми були разом. Він був для нас кумиром. Він таким для нас і залишився… Для нас він і досі живий. На честь героя названо вулицю в його місті Бучі".