Добрий приклад вартий наслідування? Протоієрей Сергій Дмитрієв: Ми перейшли до Київського патріархату через антиукраїнську позицію багатьох священиків УПЦ (МП) (фото, відео)

У ці дні благодійний фонд «Eleos-Україна» за підтримки Комісії з питань соціального служіння Всеукраїнської ради церков готує різдвяні подарунки для дітей-сиріт та діток із багатодітних родин на сході України. Процесом збору і транспортуванням вантажу опікується виконавчий секретар комісії, протоієрей УПЦ Київського патріархату Сергій Дмитрієв. Ім’я цього священнослужителя стало відомим широкому загалу влітку 2014 року, коли отець Сергій заявив про вихід з УПЦ Московського патріархату і перехід під юрисдикцію Київського патріархату. Пізніше він служив капеланом у 30-й бригаді Збройних сил України, а нині опікується питаннями соціального служіння церкви. В інтерв’ю для Радіо Свобода отець Сергій розповідає про свою місію і про те, які завдання ставить перед собою УПЦ КП.

– Влітку 2014 року наша парафія Святої великомучениці Варвари у місті Херсон заявила про перехід під юрисдикцію УПЦ Київського патріархату. Я і тоді казав, і зараз повторюю: це було нашим спільним рішенням, ми вирішили об’єднатися з УПЦ Київського патріархату через антиукраїнську позицію багатьох ієрархів і священиків УПЦ (Московського патріархату).

Ми побачили, що УПЦ (Московського патріархату) не є вільною в ухваленні певних рішень і не може чітко визначитися зі своєю позицією по важливих питаннях, які турбують церковну громаду і мене як священнослужителя, які я би хотів почути від моїх ієрархів.

– У чому Ви бачите свою душпастирську місію?

– Для мене нема сумнівів, що наразі моя місія полягає у служінні Христу через служіння Україні та її народові. Україна – це держава, яка перебуває у стані війни, війни проти Росії. Як би цю війну не називати, її сутність від того не зміниться: керівництво Росії, маючи підтримку російського православ’я і більшості пересічних росіян, поставило за мету – підкорити Україну.

Я – священик, і завдання церкви, завдання священнослужителів – це молитовна підтримка захисників України, матеріальна підтримка їхніх родин. Не менш важливо – повертати бійців у мирне життя і формувати, сказати б, «безбар’єрний простір» для людей з особливими потребами.

– Що для Вас означає – «війна», «військова агресія»?

– Я народився у Росії, виростав у військовому містечку в Мурманську. Фактично я до 1993 року прожив у Російській Федерації. Серед моїх друзів дитинства – учасники чеченської кампанії, вони розповідали речі, про які у Росії не говорять вголос. Молитовну та і психологічну підтримку цим хлопцям надавали тоді священики. Не «керманичі РПЦ» і не «бізнесмени від церкви», а звичайні священики, яким боліло.Тож коли почалась російська агресія, чи то військова кампанія проти України, я вирішив допомагати українським військовим. В якийсь момент, спілкуючись з бійцями на передовій, збагнув, що можу бути їхнім капеланом.

– Чи правда, що на передовій немає атеїстів?

– Так. Вперше потрапивши у «сіру зону», а звідти (так сталось) на лінію розмежування. Я познайомився з чудовими людьми, справжніми воїнами, оборонцями України. У мирному житті вони не ходили до церкви, хіба що на християнські свята; вони жодного уявлення не мали, як спілкуватися із священиками. Але всі вони були відкриті до такого спілкування.

Я вже розповідав журналістам: на передовій аж так гостро не стоїть питання, до якої конфесії належить священик, ми проводили спільні молитви з греко-католиками, протестантськими пасторами. Власне, на Донбасі ми, священики, почали стирати міжконфесійні бар’єри. Навіть бійців, які називали себе атеїстами, ми запрошували побути з нами, щоб хлопці не почувалися самотньо.

– Чи відбувається на цьому тлі оновлення українського православ’я?

– Мені здається, що так, УПЦ Київського патріархату переживає оновлення, і це цілком закономірно, оскільки оновлюється українське суспільство. І проблеми у церкви є, як і в українській спільноті, адже церква представляє цю спільноту. Для мене церква – не патріархи, єпископи, священики, а всі ті люди, які себе відносять до УПЦ.

– А у чому Ви бачите проблеми українського суспільства і церкви?

– Давайте я скажу про те, з чим стикаюсь у своїй діяльності. Я бачу, що люди (включно із священнослужителями) глибоко не знають українських православних традицій і мислять стереотипами, не володіють знаннями про українську культуру та історію християнства на українських землях. До того ж, людям бракує інформації про те, що таке церква, для чого церква потрібна тощо. Тож іноді, заходячи служити до храму, я себе порівнюю з християнами-місіонерами, які несуть Христове вчення у маси. Думаю, що церква повинна іти «у ногу» із суспільством, ба навіть його випереджати у розвитку.

– Чим особисто для Вас є соціальне служіння?

– Соціальне служіння є вкрай важливою складовою у діяльності УПЦ КП. Ми виробили сучасний підхід, дієві механізми для надання, я би так сказав, соціальних послуг тим, хто цих послуг потребує. Водночас зазначу, що соціальне служіння для представника нашої церкви – як і капеланство – справа добровільна. Ми жодним чином не замінюємо державні соціальні служби. Ми виступаємо партнерами держави. Тобто, десь спрацьовує соціальна служба держави, а в якихось випадках соціальна служба церкви надає свої послуги.Якщо наводити приклади, то це, по-перше, збір і передача гуманітарної допомоги на Донбас: ми через держслужбу, через свої парафії на сході дізнаємось про потреби місцевих жителів і бійців Збройних сил та Національної гвардії України.По-друге, ми допомагаємо матеріально родинам загиблих українських військових, підтримуємо поранених та їхні сім’ї

Звісно, уже традиційно церква допомагає дітям-сиротам та інвалідам, інтернатам для літніх людей, українцям, які живуть з ВІЛ/СНІД тощо (акція «безпечна кров»).

– Можете пригадати найбільш цікаві для Вас акції?

– Ми проводили акції під назвою «Святий Миколай мандрує Україною» для дітей незалежно від їхньої релігійної приналежності. Така собі екуменічна акція, яскрава вистава, яку допомагали підготувати і провезти по всій країні небайдужі політики, громадські активісти, бізнесмени. Подібні акції ми робимо тепер і на Великдень.

Ще ми проводимо захід під назвою «Книга для дітей», збираючи літературу, книги, і при цьому ми запрошували до спілкування відомих письменників і громадських активістів, роздавали видання в сільські бібліотеки, проводили конкурси читання. Наразі завдяки цій акції у Херсоні запрацював «Центр української книги», який створили представники духовенства та звичайні жителі західних міст, а саме: Львова, Стрия, Самбора, Моршина. Так у наших військових і прикордонників на адміністративному кордоні з Кримом з’явилась мобільна бібліотека. Тобто, маємо успішні проекти соціального спрямування, розробляємо нові заходи, тому що, як я вже говорив, церква має іти у ногу із суспільством.

Богдана Костюк

Радіо Свобода