Додатковий аргумент прискорити реформу Феміди: Чому судді так бояться Штепу?

Про це пише український журналіст Євген Якунов, передають Патріоти України.

"Чи це не містика? Колишня очільниця Слав`янська, що так радісно вітала наркомана Пономарьова з убивцею Гіркіним, перетворилася ледь не на медузу горгону, від одного погляду, якої судді кам`яніють цілими шеренгами, як велетні острова Пасха.…

До цього був Жовтневий суд, де суддя Чижиченко не сподобався захисту – бо ж вже колись розглядав скарги Штепи (і хто їх тільки не розглядав!), а запасна суддя – Васильєва виявилася (яка біда!) переселенкою з окупованої зони. Обоє (так здалося) зітхнули з полегшенням (якщо не з задоволенням) і – дружно самовідвелися. Перед цим їх колега з того ж суду – Курило узяв самовідвід через те, що його батько (який теж є суддею) раніше розглядав апеляцію Штепи на запобіжний засіб.

Попередні сезони мильної опери були в тому ж абсурдистському дусі. До Жовтневого суду справа потрапила через нестачу суддів у суді Ленінського району – після того, як дві колегії суддів дружно «з`їхали з теми». А перед тим Неля Штепа удостоїла своєю присутністю Червонозаводський райсуд Харкова, головуючий суддя якого Єжов узяв самовідвід, бо ж був фігурантом розслідування СБУ за статтею (ви не повірите!) «створення терористичної групи». За своїм головуючим зійшла зі сцени і вся колегія суддів.

Ви ще не втомилися? Бо ж іще раніше – у травні 2017 року так само взяла самовідвід колегія Комінтерновського райсуду Харкова… Чи вистачить у нашій країні суддів на одну Нелю Штепу – ось у чому питання!

Відчуваючи свою цілком реальну недоторканність, колишня очільниця Слав`янська, як пишуть, уже готується виставляти свою кандидатуру на президентські вибори… А що? Такій – жодний імпічмент не страшний!

На відміну від телевізійних, судові серіали в нас множаться як гриби. Якщо коротко: це й суддівський саботаж (так його сприймають прокурори) у суді над олігархом Курченком, і зухвале ігнорування судами НАБУ – зі 116 переданих ним до судів проваджень по 44-х розгляд так і не почався. Особливо щедрим на приводи й зачіпки (аби тільки не починати процес!) є суд над суддею Жовтневого району міста Дніпра, звинуваченим у корупції, який застиг на мертвій точці з січня 2017 року – за цей час суддівський караул змінився вже тричі. Але без помітного просування…

Доходить до повного цирку. Один із суддів-самоусуванців так мотивував свій самовідвід: він, мовляв, не пройшов люстрацію і отже не має морального права бути суддею в «політичних справах». Але у відставку не подає, продовжує отримувати зарплатню, і не вважає це аморальним…

Не переобтяжуватиму читача фактажем – він і сам про все може дізнатися зі ЗМІ. Лише спитаю сам себе: чи є в світі ще одна така країна, де б третя влада так настирно не хотіла здійснювати владні повноваження? Може, вся справа в тому, що вона й не влада зовсім?

Мені довелося писати судові нариси в радянські часи, а отже – бувати в судах і на власні очі спостерігати як КПРС здійснює над ними свою «керівну роль». У місцевих парткомах навіть були відповідні підрозділи – відділи адміністративних органів. Щоправда, телефонного права тоді не було – задля надійності до суду посилали інструктора парткому – живцем, із текстом суддівського вердикту. Скільки разів я бачив, як такий інструктор (чи оперативник КГБ) ногою відкривав двері суддівської дорадчої кімнати.

Країна стала незалежною, а республіканський партком лишився. Там, де й був – на Банковій. І на початку 2000-х довелося пережити сцену, коли голова ВСУ просив допомоги в ЗМІ, бо з адміністрації президента (ви знаєте, хто її тоді очолював) йому подзвонили й наказали миттєво звільнити кабінет, бо вже знайшли для нього нового господаря… І журналісти нічим не змогли допомогти, і Верховний Суд у повному складі – теж.

А коли у 2002 році суддя Василенко виніс постанову про відкриття кримінальної справи проти Кучми, на Банковій це було розцінено як підрив основ права і «правовий нігілізм» (Медведчук). Верховний Суд терміново скасував постанову і підневільні ЗМІ розповсюдили заяву самого Василенка з обіцянкою, що він ніколи нічого подібного більше не вчинятиме…

Чи була за всі ці роки українська судова влада хоч якийсь час дійсно владою, питаю себе, пробігаючи подумки всі прожиті роки незалежності? І змушений сам собі відповісти: ознак цього я не бачив. З часів Сталіна, Вишинського і Ульріха вона залишалася інструментом тих, хто на даний час знаходився при владі. Навіть те, епохальне рішення ВСУ – про «третій тур президентських виборів» у 2004 році (глянемо правді у вічі) було політично вмотивованим. І ніхто не сумнівався в тому, що таким воно й буде, бо зірка Януковича вже закочувалася, а над небокраєм сходило сонце Ющенка.

Чи непокоїло таке становище сам суддівський корпус? За всіх суддів мені не відомо. Але багатьох приналежність до правлячої еліти тішила. А от рішення, які розходилися з думкою виконавчої вертикалі, вважалися проявом недоречної опозиційності й неслухняності.

Тривалий підбір суддів як юридичних підпірок «керівної думки» призвів до того, що (як казав один із новообраних членів нового ВСУ) судді відвикли самостійно мислити, мати власну позицію і вміти її відстоювати. Рожевощокий цинік Родіон Кірєєв у окулярах Гаррі Поттера, який елементарно відпрацьовував майбутню посаду та після революціїї втік до Криму, став уособленням українського правосуддя 22 попередніх років Незалежності.

Що змінилося сьогодні? Владна вертикаль перестала бути «вічною», а отже стало зрозумілим: господар може змінитися будь-якої миті. Суддівський корпус зрозумів це по-своєму: варто, мовляв, трохи почекати – й все повернеться на круги своя.

Звідси й масове самоусуванство, і феномен Нелі Штепи. З одного боку, її не можна відпустити без покарання, бо нинішня влада цього не зрозуміє, а суспільство – поб`є вікна в суді. З іншого боку – й засудити небезпечно, а ну як «хунту» скинуть, прийде добрий Путін, а з ним Янукович, Медведчук і Портнов – і виставлять всім рахунок?

Струнка портновська вертикаль зависла, перейшла в сплячий режим. Суддів це не бентежить – зарплата йде, пожиттєвого суддівства ніхто не позбавить, головне – не робити необачних кроків…

Є й глибші причини того, що відбувається. Над ними змусила замислитися низка одкровень суддів нового Верховного суду (опублікованих на сайті Укрінформу). Суть їх у тому, що, перебуваючи в ролі квазі-влади, судді знайшли гарний запобіжник, аби не втрапити в халепу. В одвічній діалектичній боротьбі Букви Закону з його Духом вони обрали винятково Букву.

Зрозуміти хитросплетіння цієї правничої діалектики не юристові важко. Але, якщо популярно, то уявіть картинку: є вбивця, є запис відеоспостереження, є свідки й відбитки пальців, але – протокол написаний патрульним поліціянтом дещо не по формі, і це дає привід судді відправити справу на дорозслідування.

Суддя таким чином себе убезпечує від звинувачень в упередженості. Але тим самим умова «скорого й справедливого» суду не виконується, жертви злочину страждають через те, що злочинця не покарано, а суспільство в цілому втрачає віру в правосуддя.

Дискусії довкола дрібних процесуальних зачіпок, з`ясування ступеня їх важливості й призводять до вічних перенесень засідань. Адвокати вдало цим користуються для затягування процесів – в очікуванні: або шах помре, або ішак здохне.

Якщо ж суддя прагне відчувати себе владою, він, певно, має проявити волю. Заповнювати юридичні лакуни в писаних законах відповідно до своїх переконань, спираючись на Дух Закону, природні права людини (часто неписані), норми моралі, суспільний інтерес і очікування народу. (Я б цю тираду ніколи не ризикнув написати від себе – такою є думка представників нового суддівського призову).

Як часом не вистачає суддям такої впевненості й переконаності! Наочно демонструє це процес над Януковичем, де адвокати президента-втікача відверто паплюжать Україну, зводять наклепи на державний устрій і нехтують правилами поведінки в суді.

Якби головуючий суддя відчував себе господарем у своїй парафії, він би миттєво позбавив адвокатів слова, оштрафував би за неповагу до суду і завів би провадження за наклеп на Державу. Але наразі він здебільшого робить вигляд, що не помічає цих ескапад. Якщо він не здатен заступитися за державу, то що він за влада? Якщо не має повноважень, то що тоді це за закони? Чи це не те саме самоусуванство?

Як зарадити справі? Я не знаю. Це вирішувати фахівцям. Можливо, карати дезертирів у мантіях, як карають втікачів із поля бою, зривати з них ту мантію публічно, як із боягузів?

Хоча, якщо в людини нема жодних переконань, або її переконання розбіжні з інтересами й цілями суспільства, з суспільною мораллю, то якої сміливості, якої відповідальності від неї можна очікувати?

Суддівський абсентеїзм – ось що, як це не гірко усвідомлювати, дає привід називати нашу державу недодержавою. І те, що ВСУ, ВРП, судова адміністрація і Верховна Рада роблять вигляд, що не помічають цього цирку, не додає авторитету ані «третій владі», ані владі взагалі. Заяви нових членів оновленого Верховного Суду дають привід сподіватися на зміни. Спіч голови КС Шевчука на з`їзді суддів дав дорожню карту. А ми, громадяни, маємо стати тим загородзагоном, який поверне дезертирів на позиції…"