"Я пам’ятаю, як сіла в "пижик", і одна бабуся мене питає: "Чого ти така грязна?", - афрофранківчанка Лауренція Санді Лана-Боднар

27-річна мешканка Івано-Франківська проживає на території України вже 7 років, але навіть сьогодні у неї виникають негаразди. Лауренція поділилася з WestNews своєю історією, розповіла, які труднощі її спіткали у новій країні та які плани має у Івано-Франківську.

– Розкажи, будь ласка, трохи про себе: звідки ти, чим займаєшся, де працюєш?
Мене звати Лауренція Санді Лана-Боднар. Мені 27 років. Я приїхала з країни Камерун, що в Центральній Африці. Вчилася я в Івано-Франківському університеті нафти й газу, спеціальність видобування нафти й газу. Зараз працюю офіціанткою в бістро «Десятка».

– Ти живеш тут сама чи з сім’єю?
В Україні проживаю вже 7 років. Я одружена, тут маю сім’ю, мій чоловік українець. У нас є дочка Даніела. Їй уже 5 років. Вона ходить в дитячий садок, на танці у школу Влада Ями та на курси англійської мови.

– Чому вирішила приїхати в Україну?
Коли закінчила школу в себе вдома, я зі своєю мамою почали шукати, де я можу навчатися по спеціальності нафти й газу. Мама вирішила, що я поїду в Україну. Спочатку я була в Тернополі. Потім коли закінчила підготовчі курси, то переїхала в Івано-Франківськ, щоб вчитися по спеціальності нафти й газу. Я могла поїхати або в Київ, або в Краків, або у Франківськ. В Краків я не хотіла, бо дуже далеко від друзів, та й у Києві нікого не знала. А тут були мої друзі, вони зробили мені запрошення і я приїхала сюди.

– Як тобі місто та його мешканці? Тобі подобається тут жити?
Дуже спокійне, маленьке місто. Мені тут добре. Ритм життя Франківська мало відрізняється від ритму мого рідного міста. Ти так само щоранку встаєш, бо йдеш на роботу. І цілий день у тебе зайнятий. Різниця в культурі. У нас немає так багато свят, як у вас. Всі церковні свята не співпадають. Коли я тільки приїхала, то Україна була дуже закрита. В університеті не було так багато «чорних», якщо я можу так сказати. Хоча так казати не можна, бо для нас це образливе слово. Коли йдеш по вулиці, всі на тебе дивляться, одні показують пальцем, інші сміються. Ти не знаєш, що твориться: чи ти погано одягнена, чи щось ще сталося, чи в тебе щось не так. А потім мені пояснили, що вони ніколи африканських людей не бачили. Я собі думала: «Як не бачили? Ну що, по телевізорі не показують?». Я пам’ятаю, як сіла в «пижик», і одна бабуся мене питає: «Чого ти така грязна?» Я її не зрозуміла, думала, можливо, взуття в мене забруднилося. Дивлюся на себе і ніби все нормально. Кажу, що не грязна, а вона так на руку показує, думає, що я вугіллям намастилася. Але я пояснила, що в мене такий колір шкіри. Чесно? Бути іноземцем в іншій країні – це тяжко, бо ти сама, нікого нема біля тебе. Коли ти щось питаєш, то люди навіть не хочуть тебе зрозуміти і відразу відповідають «Я тебе не розумію». Вони навіть не хочуть слухати, що ти говориш. Я розумію, що в мене відмінки не правильні, що коли я говорю, то інтонація і наголос в мене інші. Але українці навіть не хочуть вислухати і зрозуміти. Просто відповідають «Я тебе не розумію» і починають сміятися. Але такі часи в мене вже пройшли.

– Яким було твоє життя, коли ти тільки приїхала в Україну?
Було дуже тяжко. Це був дуже складний період. Зараз для мене це смішно. Спочатку бар’єром була мова. Ти приїхала, а мови не знаєш. Говориш англійською – ніхто тобі не може відповісти або зорієнтувати, ніхто не може зрозуміти про що ти говориш. Був жах, одним словом. Також важко було з їжею. Сотої частини того, що їм в себе дома, у вас немає. Ми завжди варили або картоплю, або макарони, або рис, і завжди додавали томатний соус. Горішки у вас дорого. У мене вдома, горішки – це як для вас насіння соняшника. Також ми їмо дуже гостре. Те, що ви називаєте перцем, то для нас це не перець. Коли я в борщ додаю трошки свого перцю, то їм без проблем. З української кухні дуже люблю вареники та деруни.

– Як відбувалася твоя адаптація? Що далося найтяжче?
Ми, іноземці, завжди були серед своїх. Коли я починала вчитись, я була перша іноземка в університеті. Було тільки троє хлопців і я з Камеруну. Я пам’ятаю свій перший день навчання. Я пішла в аудиторію, але я не зайшла туди. Так дивлюся, а все таке біле-біле. Другого дня я зробила так само. А потім декан мене питає, чого я не ходжу на пари. Я йому кажу, що там нікого нема крім мене, а він так здивовано подивися на мене і відвів в аудиторію. Перша пара в мене була математика. Всі заходять, а я була остання. Вже й викладачка зайшла, а я хотіла повернутися додому. Але декан мені каже: «Там твоя аудиторія, бігом на пари!». Він відкрив двері і підштовхнув мене туди. Думаю: « Куди я потрапила?» А потім до мене підійшла викладачка, привіталася, спитала чи я її студентка і чи я її розумію. Я відповіла, що розумію. Запитала мене чи знаю я математику, дала мені декілька тестів, і я вирішила їх. Я сиділа сама, бо ніхто не хотів зі мною сидіти. Я завжди сиділа сама, старалася все писати, що могла. Завжди коли я сиділа, то всі інші студенти стояли або міняли місце. А після першої контрольної роботи в мене була п’ятірка, найбільший бал, і всі почали просити в мене допомоги. Навіть староста просила мене пояснити їй. І так в мене все налагодилось. Вони почали розуміти, що я темношкіра, а не дурна. З часом я познайомилася зі своїми з інших груп і вже було легше.

– Твоя українська дуже гарна! Розкажи чи важко було вчити мову? Тобі хтось допомагав?
Дуже важко. Англійська і французька – мої рідні мови. Викладачка, яка нас вчила, не знала ні однієї, ні другої. Ми були, як діти в садку. Спочатку ми жестикулювали. Вона, наприклад, пише «двері», а ми не знаємо, що це таке. Тоді вона показує на двері, потім спитала як нашою мовою буде це слово. І ми так почали спілкуватися. Коли я поступала в університет, то спочатку ходила на підготовчі курси. Ми вчили тільки мову. Нас так мучили! Ми вчилися від 8.00 до 16.00, перерва була півгодини. Інколи було від 8.00 до 17.00, або й до 17.30. Також мені дуже допомагала мама мого чоловіка. Коли давали завдання з української мови, то мама завжди підказувала. Відмінки – це найскладніше. Навіть до тепер. Коли я говорю, дочка з мене сміється і виправляє: «Мама, не «моя», а «моє». Не «мій», а «мою»!»

Моя дочка говорить тільки українською. Коли я до неї говорю французькою чи англійською вона мені каже: «Мамо, нормально говори зі мною, я не розумію, говори зі мною українською». Дідусь, бабуся, тато говорять українською, в садку, на танцях всюди звучить українська мова.

– Чому вирішила працювати офіціанткою? Адже треба постійно спілкуватися з людьми чужою мовою.
Я не вирішувала, просто так сталося. Хто мене візьме на роботу по спеціальності? В Івано-Франківську нічого немає. Коли ти кажеш, що ти шукаєш роботу, з тебе просто сміються! «Ти що, яка робота? Ти смієшся?». З «Десятки» до мене дзвонила директор і запропонувала роботу. Спочатку я стажувалася, а потім мене взяли на роботу офіціантки.

– Були якісь казуси під час роботи з клієнтами?
Першого дня мені було дуже страшно. Я не знала, як люди будуть звертати на мене увагу. Було важко. Я пам’ятаю свого першого клієнта, якого я обслуговувала. Коли я підійшла до нього, він читав меню і на мене не дивився. Відповідав, дивлячись в меню. Коли він підняв очі, то сказав: «О, красуня, а ви мене зрозуміли?». Я відповіла, що зрозуміла і він поцікавився, що я можу запропонувати йому. Я почала розказувати, що може бути на перше, що на друге, і так пішло. День у мене минув дуже чудово, ніяких проблем не було. Були такі випадки, що я не розуміла клієнтів. До прикладу, клієнт каже, що він хоче кулешу. Я знаю все меню на пам’ять і такої страви не пригадую. Тому відповідаю, що в нас такого немає. А він каже: «Як немає? У вас є. Банош!». А банош у нас є (сміється). Одного разу клієнт до мене звернувся російською, але я вибачилася і сказала, що не знаю російської. А загалом, то клієнти ставляться дуже толерантно.

– Як ти ставишся до того, що в державі, де мова українська, а більшість населення спілкується російською?
Я думаю, що це неправильно, бо якщо ти живеш в Україні, якщо ти українець, то маєш говорить українською. Чому, наприклад, в Іспанії не говорять українською чи на якійсь іншій, чому в Штатах не говорять французькою і тому подібне. Це не правильно.

– Які твої подальші плани ? Плануєш жити в Україні чи все таки хочеш повернутися додому?
Переїжджати не планую, бо я тут одружена, в мене тут сім’я, чоловік. Для мене мама мого чоловіка, як друга мама. Для його батьків немає різниці якого кольору в мене шкіра. Коли ми тільки зустрічалися, то його батьки завжди за мене переживали, завжди питали як я, чи все в мене добре. Для мене вони найкращі батьки в світі. Але й своїх не забуваю. Я завжди їжджу до себе додому кожного року або кожних два роки. Додому я завжди їжджу з чоловіком, тільки один раз їздила сама. З дитиною важко, вона ще маленька. Але одного разу вона вже була. Їй було дуже важко. Дідуся і бабусі нема, вона завжди плакала. Там всі для неї чужі люди, бо вона їх не розуміє. Мою маму вона називає на ім’я. Це неправильно, але я це розумію, бо вона народилася в Україні, у неї тут є сім’я. Таке життя.

Розмовляла Ірина Куйбіда