Калью Мятік : «Росія схожа на психлікарню, де пацієнти захопили владу»

Півжиття тому, у грудні 1974 року, естонського інженера Калью Мятіка заарештували. Його звинувачували в антирадянській діяльності в лавах підпільного Демократичного руху Естонії. Вирок – шість років пермських таборів. Зараз Мятіку 84, і він приїхав до Львова на зустріч із своїми табірними товаришами, зокрема й українськими дисидентами. Вони зібрались в Українському католицькому університеті з нагоди 40-річчя Української Гельсінської групи.

«Мені було вісім років, коли радянська влада прийшла в Естонію. Згодом, коли я подорослішав, дізнався про злочини більшовиків. Про те, що мого дядька розстріляли комуністи, а батька хотіли заарештувати та, напевно, також розстріляли б, а мене відправили б до Сибіру як сина ворога народу. Тоді, напевно, я не був би зараз живий», – розповідає Мятік.

Каже, що подіяла на нього і брехня комуністів: «Комуністична ідеологія мала значно більший вплив на людей, ніж нацистська, бо була отрутою, яку називали ліками. Нацисти теж брехали, але значно менше. Тих, хто боровся проти німецьких окупантів, Ґеббельс називав партизанами. А Путін сьогодні кличе борців проти російських окупантів терористами».

— Калью, у 1972 році Демократичний рух Естонії, учасником якого Ви були, разом із партією «Народний фронт» надіслали меморандум до Генеральної асамблеї ООН. Якого ефекту від цього звернення ви сподівались?

— Пропаґандистського – ми хотіли, щоб світова спільнота дізналась про ситуацію в Естонії. Адже єдине, чого Кремль боявся тоді і боїться дотепер, – це контрпропаґанда. Щонайменше п’ять іноземних радіостанцій зачитували в ефірі текст нашого меморандуму. Він був анонімним: жодних прізвищ, тільки назви організацій і печатки. Один естонець, який мешкав у Римі, отримав цей текст від литовців, переклав його італійською мовою й відніс до парламенту Італії. У відповідь отримав від членів уряду подячний лист.

У жовтні 1975 року відбувся мій судовий процес. Крім мене, до ув’язнення засудили ще чотирьох людей. Разом із естонським росіянином Сергієм Солдатовим я отримав шість років таборів, решта – по п’ять. Рік мені додали за зберігання зброї: я мав три ґвинтівки, радше придатні для музею, ніж для бойових дій, і півнаплічника набоїв.

Усі злочини поділялись на категорії за ступенем тяжкості. Крадіжка була просто злочином, убивство і пограбування – особливими злочинами, а саботаж, шпигунство і антирадянська аґітація – особливо тяжкими злочинами. Я сидів у камері з чоловіком, який отримав за вбивство п’ять років – на рік менше, ніж я.

— Що допомогло Вам витримати життя в таборі?

— Зі мною в таборі був росіянин на прізвище Виноградов. Свого часу він служив у німецькій таємній поліції, маскувався під червоного партизана, виловлював справжніх партизанів і видавав німцям. Його засудили до двадцяти п’яти років. Виноградов називав табір справжнім курортом порівняно з тим, що було раніше.

Цей курорт виглядав так: в одному бараку шість градусів тепла, в іншому чотири. На вечерю давали гнилу рибу: треба було понюхати й вирішити, їсти чи ні. Один ув’язнений литовський лікар радив не їсти, але я їв, бо смерть від голоду була неминучою. Одного разу я таки отруївся. Я працював у котельні, і мій напарник, латиш, допоміг, виконавши всю роботу за двох.

— Як Вам вдалося повернутись до звичайного життя після табору?

— Це не було звичайне життя. Після звільнення на мене наклали адміністративний нагляд терміном в один рік. Я не міг без дозволу залишати Таллінн, а з дев’ятої вечора до шостої ранку не мав права виходити з дому. Мені було заборонено відвідувати кав’ярні й ресторани, а щовівторка я повинен був з’являтись у відділенні міліції. А коли цей рік сплив, мені додали ще три місяці.

Я перестав ходити до міліції, й невдовзі отримав повістку. У відділку запитали, чому я більше не приходжу. Відповідь, що термін уже скінчився, міліціонерів не задовільнила: вони сказали, що з’являтись у відділку – мій обов’язок за законом, проте закон не змогли назвати, бо він, мовляв, секретний. Я написав пояснювальну записку: «Прошу не змушувати громадян виконувати закони, існування і зміст яких їм не відомий».

— Як за таких умов Вам вдалося повернутись до підпільної діяльності?

— Спершу я не міг нічого робити – за мною весь час стежили. У серпні 1987 року семеро людей організували Естонську групу з оприлюднення пакту Молотова-Ріббентропа. Вони організували мітинґ у парку Хірве в Таллінні, де зібралося півтори-дві тисячі людей. Я був із фотоапаратом і магнітофоном, знімав і записував усе, що відбувалось. Одного разу, повернувшись додому, я побачив гармидер: зникло півсотні магнітофонних касет і ще кілька речей, які, певно, взяли, щоб зімітувати пограбування.

Моє майно було застраховане, тож я звернувся в міліцію. Мене запитали, кого я підозрюю, і я відповів: КДБ. Тоді мене звинуватили в тому, що я сам організував гармидер у хаті, щоб отримати гроші від страхування.

— Зараз Росія відродила свої імперські амбіції. Чи відчуваєте Ви якусь загрозу для Естонії від Кремля?

— Кожна війна, яку починає Росія, для чогось потрібна Кремлю. Російсько-чеченська була необхідна, щоб привласнити природні ресурси Чеченії – нафту. Війни з Грузією та з Україною мають інші цілі: їх розв’язали, щоб відвернути увагу росіян від їхнього приниженого становища. Росія має значно більше природних ресурсів, тож, якби в цій країні було нормальне керівництво, росіяни мусили б мати вищий рівень життя, ніж естонці. Але ситуація зовсім інша. Один литовський націоналіст, який був бриґадиром котельні в нашому таборі, казав: «На більшій частині Росії воювали востаннє за Чингізхана, а країна має такий вигляд, наче війна там щойно минула».

За Сталіна люди нічого не знали про те, як живуть мешканці інших країн. Сьогодні ж вони можуть про це дізнатись, тому сталінські міфи не спрацьовують. Зрозуміло, що з часом війна в Україні вже не відвертатиме увагу росіян від власних проблем достатньо ефективно, і тоді Кремлю може знадобитися нова війна – можливо, й проти Естонії. Росія схожа на психлікарню, де пацієнти захопили владу, і їхні подальші дії не може спрогнозувати навіть психіатр.

— В Естонії багато російськомовних мешканців, які не вивчили естонської мови й не отримали громадянства. Чи правильно, на Вашу думку, те, що їх відсторонили від політичних процесів у країні?

— Більша частина російськомовних мешканців Естонії – це ракова пухлина колоніалізму. Радянська влада завезла їх туди, щоб мати хоча б якусь підтримку. Один мій однокласник колись працював начальником телефонної станції. Він хотів звільнити свого підлеглого, росіянина. А той відповів, що його вислали до Естонії для зміцнення радянської влади. Зрештою росіянина не звільнили, а мій однокласник позбувся керівної посади.

У нормальній державі незрячій людині не дають водійських прав, і всі з цим згодні. Чому ж тоді в Естонії давати право голосу людям, які за двадцять п’ять років незалежності не зрозуміли, що Естонія ніколи не входила до складу СРСР, а була окупована?