Хірург Ігор Соболь: Ми всі давали дві клятви, одна – це Гіпократа, друга – клятва народу України, коли ми стали військовослужбовцями

Після загострення ситуації в Авдіївці в кінці січня цього року фронтовим медикам, як військовим, так і добровольцям, вдалося врятувати сотні життів наших бійців і чимало місцевих. Журналіст "Цензор.НЕТ" поспілкувалася з деякими з них, щоб розповісти, як працюють ці люди, з чим стикаються на передовій і що мотивує їх залишатися в умовах, де вони самі наражаються на велику небезпеку, повідомляють Патріоти України.

Група підсилення медиків 66 військового госпіталю. Стабілізаційний пункт на базі Авдіївської центральної лікарні:

Ігор Соболь. Хірург

Я старший групи, тому що хтось має бути старшим і приймати на себе весь удар бюрократії. А от стосовно практики, у нас тут старших немає. Ми всі прийшли сюди добровільно, усі підписали контракт. Але в такі місця, як Авдіївка, прямим наказом не посилають, а питають, хто хоче їхати на передову. Ось ми командою, яка працювала в 66 госпіталі в Покровську приїхали сюди як група підсилення, коли почалося загострення.
Укомплектовані ми достатньо і госпіталем, і волонтерами. І нормально співпрацюємо з місцевими лікарями: ми їм помагаємо, вони нам. Не дивлячись на те, що ми стабілізаційний пункт, якщо потрібно, то оперуємо все, що дозволяють умови. Головне для нас, щоб людина звідси поїхала жива, здорова і з подальшою перспективою одужання.


Медики стабпункту надають допомогу пораненій дівчині-бійцю

Прийняти поранених ми готові в будь-яку мить. На "нулях" є свої інструктори, які видають хлопців медикам бригад або добровільним медичним бригадам. Поки вони везуть їх сюди, повідомляють про кількість поранених і їхній стан.
Ситуації в нас бували різні, траплялось, що потрібно було працювати двома бригадами, тобто 4 хірурга одразу, тому що у людини були важкі травми на різних ділянках тіла. Коли з 29 січня по 3 лютого ворог бив "Градами", в день привозили по 16, 18 поранених. Хлопці поступали з роздробленими кінцівками, то було страшне явище, але ми намагалися складати все докупи. І часто траплялось, що вдавалось зберегти ногу чи руку. А от саме ампутації ми тут робимо лише тоді, коли по-іншому неможливо за життєвими показаннями, коли замість кінцівки місиво, і операція зробить більше користі, ніж шкоди. В ті дні лікарню теж обстрілювали, і ми під обстрілами заносили сюди хлопців. Важких станів було багато, але ми справлялися, бо працюємо, як один організм, без питань одне одного розуміємо з півслова.
Один з важких випадків, коли 19-річного хлопця привезли з ампутацією обох ніг, з проникаючими пораненнями в живіт, плюс усі чоловічі органи в нього були потовчені. Він помер вже в Дніпрі від ускладнень, але тут ми його прооперували і від нас він поїхав живим.
Ми всі давали дві клятви, одна – це Гіпократа, друга – клятва народу України, коли ми стали військовослужбовцями, і ми дотримуємось цих клятв. Це і є основні принципи нашої роботи, тому наша совість чиста і перед хлопцями, і перед собою.


Дмитро, медсестра Яна та Ігор

Дмитро Чорний. Ортопед-травматолог

Я пропрацював 10 років в центральній районній лікарні у Вільнянську, це Запорізька область. А потім вирішив піти на контракт, бо поки це бл#дство коїться в країні, я не можу сидіти спокійно - треба допомагати.
Я ще раніше хотів іти по мобілізації, але мене воєнком тримав, тому що я член ВЛК (військово-лікарської комісії) а вводити нову людину для того, щоб її навчити, то це було б накладно, і був би зрив мобілізаційних хвиль, але потім я все ж доколупав воєнкома - і мене відпустили.
Спочатку я був у госпіталі в Покровську, а потім приїхав сюди у складі групи підсилення.
Тут ми робимо все можливе, а далі відправляємо в Покровськ. При цьому доводилось працювати навіть у важких умовах: якось вирубилось світло, а у нас якраз пішли важкі хлопці, то довелось великі оперативні втручання під свічками і ліхтариками проводити, як шахтарі, одним словом. Світла часто не буває, зазвичай ми вмикаємо генератор, але коли операція термінова, то часу на це немає – головне людину врятувати.
Всі медики тут пашуть, як бджоли. До нас коли Уляна Супрун ( в. о. міністра охорони здоров'я України, засновник громадської організації "Захист Патріотів", директор Школи реабілітаційної медицини при Українському католицькому університеті, позаштатний консультант комітету Верховної Ради з питань охорони здоров'я, - ред ) приїжджала, то казала, що те, що вона побачила, - ідею взаємодії медиків між собою, їй дуже сподобалось. Тобто вона побачила єдиний медичний простір, коли працюють військові лікарі, цивільні, добровольці і всі роблять в єдиному руслі – ніхто нікому не заважає. Всі один одного доповнюють. А по-іншому тут і не вийде, бо живемо ми всі разом, їмо фактично з однієї миски, і показуха в нас не проходить, бо якщо почнеш показуху влаштовувати, втратиш хворого.

В нас тут ніхто не помирав, був випадок коли цивільну дівчину привезли, але вона вже приїхала майже мертвою, тобто тупо "витікла" по дорозі. Ми пробували її реанімувати, але марно. Тоді разом з нею поранило англійця, який в неї житло знімав.

Мені завжди страшно за тих хлопців, що ми відправляємо далі в госпіталь, щоб вони усі доїхали живими. Дорога до Покровська близько години – страшні ями, ще й обстрілюється місцями. Але своєю роботою тут ми задоволені, бо майже всіх звідси відправляли стабільними.


Роман, Дмитро, Ігор

Роман Дмитришин: Анестезіолог
Я львів’янин. Добровільно мобілізувався під час третьої хвилі. Спочатку працював у Покровську, в 66-му госпіталі, через який пройшли хлопці з донецького аеропорту, Мар’їнки, Селидового, Курахового. За той перший рік мобілізації це була краща медична команда в моєму житті, з якою мені довелося працювати, і, мабуть, такої вже не буде навіть у майбутньому. Ми робили всі операції крім відкритих на серці, і лише тому, що не було апаратури, щоб робити такі операції. А так у нас були всі необхідні спеціалісти, і кожен самовідданий і професіональний. Після демобілізації я вирішив піти на контракт, що і зробив у грудні 16-го року.
Анестезіологи потрібні якраз тоді, коли є важкі і вкрай важкі поранені, але загалом рятувати людину – це командна праця. На передовій лікарі себе відчувають справжніми лікарями. А поранені тут дякують так, як ніде інде. Я пам’ятаю, як приїжджав у відпустку до Львова, стою на світлофорі і бачу, що через дорогу мені хтось махає. Я перейшов дорогу, а хлопець зі мною лівою рукою привітався, тому що права рука була підв’язана. Я його не впізнав, але він мене упізнав, це був військовий, якого ми тут рятували.

Я можу не пам’ятати облич, імен і прізвищ, але я пам’ятаю травми людей. Якось був пацієнт з трьома відкритими переломами: два стегна, одна рука, абдомінальна кровотеча, пневмоторакси з двох сторін. Тоді ми робили все можливе і неможливе, щоб його врятувати. Наступного дня той хлопець показав нам великий палець правої руки, тобто він вижив, хоча ймовірність, що він помре на столі була 90 %.

Ольга, позивний Весна. Волонтер, парамедик. Благодійний фонд " АСАП ЕМС Хоттабич"
Я киянка, і оскільки вже давно фрілансер, то маю багато вільного часу, тому вирішила його використовувати для корисної справи. Ще до всіх подій в країні я пройшла звичайні курси по долікарській допомозі і з цими знаннями потрапила в медичну службу на Майдані. Тоді у розпал подій, 18 лютого, одразу асистувала хірургу. А потім вже були тренінги по тактичній медицині, в той період я і приєдналася до "АСАПА". Пам’ятаю, як прочитала на їхньому сайті, що їм потрібні люди, які будуть заставляти жити. Мене як у вересні 15-го року закинуло в Авдіївку, то тут я і застрягла, тому що я знаю тут дороги, місцевість, позиції. Хоча був момент, коли працювала під Зайцево. До своєї справи я ставлюся як до роботи. Ми або виїжджаємо на первинну евакуацію, або транспортуємо хлопців від стабпункту. Коли не було стабпункту, відвозячи поранених в Покровськ, стабілізацію ми робили в машині.
Ще на Майдані я зрозуміла, що від твоєї реакції і швидкості залежить чиєсь життя. Коли ти отримуєш дзвінок і чуєш: "Оля, у нас "300"", ти вже не думаєш, чи там стріляють, чи ні, а вдягаєш бронік - і мчиш. Допомагаєш кожному, навіть коли бачиш, що у людини поранення, несумісне з життям. В мене була така історія, коли ми приїхали, а нам повідомили, що хлопець вже "200". Поїхали назад, а потім нам дзвонять і кажуть, що нащупали у хлопця пульс. Ми повернулися, подивилися, а в нього осколком півголови рознесло. Тобто ти розумієш, що шансів у нього фактично немає, пульсу немає, з горла йде кров, з диханням неясно що - і все одно намагаєшся щось зробити, тому що, незважаючи, що він фактично в клінічній смерті, є випадки, коли люди з таким пораненням все-таки виживали. Той хлопець помер, але ми робили що могли до останнього з думкою "а раптом його вдасться втримати на цьому світі".

Валентина Пушич. Санінструктор медпункту першого батальйону 72 бригади.

Валя

Я психолог за освітою, хоча в Києві працювала в транспортній фірмі, яка займається вантажними і пасажирськими перевезеннями. А потім так склалося, що в лютому 16-го року я підписала контракт. Думала, буду там за фахом працювати, але стала санінструктором в медроті 72 бригади.

Коли я була в медпункті першого бата, мені сподобалось, а коли приїхала в Авдіївку в жовтні 16-го року, зрозуміла, що я на своєму місці. Тут я впевнена в тому, що роблю потрібну справу.

Поки були на полігоні, я хлопців інструктувала. А тут разом з моєю 20-річною напарницею Вікою, ми займаємось евакуацією. В нашому медпункті дуже класний колектив, а водії просто від Бога. Якщо наша задача в тому, щоб доставити пораненого до стабпункту живим, то і своїм життям, і життям хлопців ми в першу чергу зобов’язані нашим водіям - Саші, Вані, Стасу.

Коли я вперше зіткнулась з пораненим - молоденьким хлопчиною з наскрізь пробитим коліном і пробитою стопою - думала, що злякаюсь крові. Але я розгубилася не стільки від крові, а більше від його криків. Навіть боялася спочатку джгут натягти, думала, що зроблю йому гірше. Проте зібралася, зробила все, що потрібно, і вже в наступні рази перестала чути, як хлопці кричать. Хоча багато хто з них намагається вести себе стримано, попри біль.

Більшість батальйону - це діти 96-97 року народження, з якими я знайома вже майже рік. Знаю, хто на що хворіє, у кого які проблеми. І дивлячись на події, що тут відбуваються, я знаю, що моя донька вдома спить в теплому ліжку, завдяки тому, що оці діти тут сидять в окопах. Я до них всіх по-материнськи ставлюся, мені кожного з них шкода. І інколи думаю, що якби я могла, сама б замість них пішла на "нулі". Тому я дуже хочу, щоб вони знали, що ми тут для них – надійний тил, який завжди прийде на допомогу.

Ми тут одне одного відчуваємо. Я знаю, що коли мені погано, обов’язково прийде водій Саша і розповість якийсь анекдот. Або навпаки коли в хлопців щось з настроєм, то я їх починю підбадьорювати. Це словами не пояснити, це треба проживати.

В нас у кожному підрозділі, на кожному опорнику є санінструктор. Це люди, які першими витягують, інколи і викопують поранених, потім часто тягнуть на собі до точки евакуації. Оце теж герої. Я готова низько вклонитися цим хлопцям. Тому що під час боїв в кінці січня цього року, коли більше, ніж 4 доби ворог обстрілював наші позиції з усього підряд, вони самовіддано працювали в тому пеклі. Ми всі тоді цілодобово були на ногах. Навіть якщо був якийсь вільний час, то самі собі не дозволяли спати для того, щоб не дай Бог не втратити дорогоцінні хвилини, коли по рації скажуть, що треба виїжджати за пораненим.

Я після цього всього, що ми тут пережили, на бійців подивилася іншими очима. Коли в нас поранили санінструктора Рому Чайку, на його місце поставили дорослого офіцера, а він, коли був сильний обстріл, вскочив в броньовик і втік, замість того, щоб вивезти тих, кому потрібна допомога. Наше молоде покоління набагато мудріше і сміливіше. У нас є один санінструктор, у нього третя контузія, він практично не чує на одне вухо, але якось він сказав, що якщо я буду навіть без рук і ніг, все одно своїх хлопців не покину. Вони всі настільки один за одного – це і є внутрішній стрижень, на якому формується нація. Я горда, що в нас є такі хлопці. А ще я вдячна цій війні за те, що тут знаходиш справжніх друзів. Тут все чесно. Але втрачати їх дуже важко. Близько місяця тому у нас від кулі снайпера загинув боєць Максим Гринчишин. І коли я читала від нього есемеску, яка прийшла з запізненням, а в цю ж мить мені подзвонили і сказали, що він "двохсотий", в мене був ступор, я не могла зрозуміти, це реальність, чи сон, і як взагалі таке може бути.

Зі мною зараз щось дивне відбувається - переоцінка всього. Кожні півгодини дзвоню додому і мені весь час хочеться сказати мамі, донці, що я вас люблю, тому що в голові постійно крутиться, що а раптом я не встигну це зробити, і вони не дізнаються, що я відчуваю.

Тарас Попадюк. Михайло Адамчак. Медичний батальйон "Госпітальєри"

Тарас: За професією я фельдшер швидкої допомоги, відпрацював багато років і зараз на пенсії, родом з Золочева. Такі люди, як я, шукали, як попасти на фронт, тому що нас не брали через вік. Ще в 14-му році я знайшов в інтернеті медичний загін швидкого реагування "Гіпократ". Мишко тоді теж зі мною туди пішов. Коли у грудні ми попали до "ПС" і "Госпітальєрів", зрозуміли, що це саме те місце, де хотілося б працювати. Наш "Гіпократ" туди фактично влився.

Більшість наших ротацій була на передовій з хлопцями. Ми і жили з ними, і разом попадали під обстріли. В такі моменти є відчуття, що смерть близько, але одночасно заспокоює розуміння, що нас багато,і що ми команда. Бувало, що треба було швидко втікати від обстрілів, і ми в тиждень кололи по 5-6 коліс до того, що з них клапті летіли.

Коли я потрапив сюди, в Авдіївку, то мені наша Яна Зінкевич сказала, що ти ж хотів двіжу, адреналіну, ось і маєш. Вона мала на увазі, бути там, де ти потрібен і рятувати життя. Взагалі у "Госпітальєрів" жодна людина не померла в машині.

Михайло: Я водій-парамедик, а в цивільному житті музикант. Мій музичний гурт називається "КораЛЛі ". Тепер концерти я даю між ротаціями.

У військкомат я почав ходити з початку подій на сході, але там мені казали, що повідомлять, коли можна йти служити, і майже рік ніхто не призивав. Оскільки раніше на одному з гірськолижних курортів я працював рятувальником, знав, що таке перша медична допомога. І тому вирішив піти в медичний підрозділ.

Тарас: Ми горді тим, що за два роки не отримали за свою роботу жодної гривні. Я живу на пенсію, а на проїзд і від’їзд Яна нам дає кошти на квитки. А все, у що ми одягнені і взуті, – допомога волонтерів.

В нас кожна машина має назву, зараз ми їздимо на "Бучачі" - її придбали за сприянням різних католицьких громад. Ще одна машина скоро приїде з Греції. Бо одна з наших бригад втратила свою в Мар’їнці - хлопці тільки зайшли в будинок, а в реанімобіль прилетіло. Сєпари дуже полюють за швидкими.

Проте, незважаючи на небезпеку, тут всі працюють самовіддано. Наприклад той колектив, який зараз є в стабпункті – просто неймовірний. Пригадую, коли хлопці 4-5 годин оперували з ліхтариками, а потім прийшли спітнілі, я не знав, як їм від нас, колег, висловити вдячність, тому запропонував просто поаплодувати - і всі, хто були з медиків почали плескати в долоні. Ми звикли до того, що робимо, бо постійно є мотивація, що допомагаємо людям, хоча, як пахне поранене або обпечене тіло - цього неможливо передати. Це треба понюхати. Взагалі медики бояться одного – це важких поранень, після яких хлопці можуть померти.

Михайло: Мені, як водію, найважливіше всіх безпечно довезти до стабпункту або лікарні. І мені допомагає віра в силу оберегів, у щось, що зроблене з любов’ю. В мене такий оберіг є.

Тарас: Я теж маю обереги, а от броня наших машин, то янгол-охоронець і молитви. І я відчуваю цей захист.

Тарас(ліворуч), Михайло (праворуч)

Всеволод і Арсеній Митрофанови. Стрілок-санітар і санінструктор 1 роти 1 батальйону 72 бригади:

Всеволод

У бригаді я з Пасхи минулого року. Мене в армію не брали, бо п’ятеро дітей, і ніхто не хотів мобілізувати, тому я пішов на контракт. Вирішив служити в 72 бригаді, бо вона розташована в Київській області, а я живу під Яготином. Я багато років працював на швидкій санітаром і служити пішов стрілком-санітаром.

Зі мною тут в Авдіївці воює і один з моїх синів – Арсен. Коли 29 числа наші хлопці брали позицію "Алмаз", він був у штурмовиках, а я в групі прикриття. Обстрілювали тоді дуже сильно. Сидиш в окопі, а воно біля тебе все сиплеться, не зупиняючись, і "Гради", і 152 мм, і все що хочеш. Бувало, що поранених я пер на собі. Спочатку по стежці, а потім її перерило снарядами, то між ямами.

Мені, поки я був під час тих подій на позиціях, двічі повезло: один раз, якраз коли я виносив пораненого, в мій окоп прилетіла міна і вбило хлопця, який там був зі мною, Ярика. Коли мені повідомили, що він вже "білий", тобто мертвий, я прибіг туди, подивився, а в нього поранення в голову, каска валяється поряд. Такий класний пацан був, спокійний. А другий раз я вже був з іншими хлопцями і в другому місці, знову поніс пораненого, а хлопцям, що були в моєму окопі, міною ноги покоцало. Обидва живі, але з ампутаціями.

Я коли йшов служити, думав, а чи вистачить в мене духу на цю справу і наскільки, то переживши ті події, зрозумів, що надовго вистачає.

Арсеній і Всеволод

Арсеній

Одразу після коледжу, влітку 16-го року, я пішов на контракт, бо хотілося в армію. Мені 21 рік і за фахом я фельдшер.

Мій перший робочий досвід – війна. Це важко і фізично, і психологічно. Роботи хватало з самого початку, але те, що було на "Алмазі", словами не передати. Там я був у групі підсилення, а мій батько в групі прикриття. Тоді багато у кого були відмороження, а мене спасало те, що я бігав до поранених. Взагалі там відбувалося пекло на землі, яке почалося з убитих, і я їх витягав. Перших трьох хлопців вбило одразу однією міною. Коли я прибіг на те місце, двоє точно були мертві – це Вова Бальченко і Діма Оверченко, наче ще був живий. Я його роздягнув, намагався відкачати, але в нього було поранення несумісне з життям - і він помер.

Витягати загиблих - процес непростий, бо окопи вузькі, в деяких місцях броніки, які на хлопцях, не пролазили. Голову підняти не можна, бо скрізь стріляють. А коли тягнеш по відкритій місцевості – те саме, правда, пацани прикривають.

Тіла, як і поранених, ми дотягали до "желєзки" (залізниця. - Ред.), а там їх уже медики забирали. Хоча бувало, що і самому треба було перетягати людину через залізницю, спускати вниз, пройти через групу прикриття, там де наші позиції - і повертатись назад. Тоді просто механічно доводилось працювати швидко - автоматично пригинаєшся, біжиш, а там вже, що буде, те буде.

Починаючи з 29 січня, я пробув на "Алмазі" два дні поспіль. Коли вийшла більшість наших хлопців, ми з бійцем, позивний Київ, залишились, щоб пояснити тим, хто прибув, де позиції, куди стріляти і так далі. Окрім всього іншого ми хлопцям з "желєзки" носили БК і воду, підіймали це все на собі вгору, бо там усюди немалі схили.

30 січня ближче до вечора я звідти вийшов, і коли дістався до розташування, то одразу вирубився. Усвідомлення, що взагалі відбулося, в ті дні до мене прийшло пізніше. Одним з загиблих під час тих подій був мій друг Олег Бурець. І перші два тижні Олежка не виходив у мене з голови. Я думав про нього кожну хвилину. Йому було 27 років, вдома залишилась маленька донька. Через 2 дні я знову пішов на позиції, але вже у групу прикриття.

Взагалі я сам від себе не очікував, що витягатиму поранених під обстрілами. Коли ми ще тільки йшли в бій, пам’ятаю, хтось зі старших казав, що я такий ще молодий, зелений, злякаюсь – і мене самого доведеться відкачувати, але я не злякався. Хоча була одна ситуація, коли я просто розгубився, проте потім взяв себе в руки: по рації передали, що є поранений. Я прибіг, зняв з нього шапку, каску, і побачив, що в голові за вухом діряха. Кров хлеще, в мене руки опустилися, але я зібрався - і давай з ним контакт встановлювати, аж раптом помітив ще одну дірку там, де тім’ячко. Перемотав, і постійно йому щось казав, щоб він був притомний, бо хлопець марив, махав руками і ногами. Носилки були зламані, а він важив, мабуть, близько 120 кг. Коли почали його виносити, я взяв у допомогу ще трьох хлопців, але не виходило. Спитали, чи зможе сам хоч якось пересуватись. Взяли попід руки, на плече сперли, і він таки молодець, намагався йти.

Під час тих подій я такий досвід отримав, що тепер певен, що в будь-якій ситуації не розгублюся. А ще я багато чого нового для себе побачив по медицині. Контракт в мене до 19-го року, але зараз закрадаються думки, що можливо, захочеться залишитись в армії.

PS: Арсенія нагородили орденом "За мужність" III cтупеня