Хіти тижня. Cмерть генерала - Олександр Горобець

Упіймав себе на тій думці, що ніколи ще не писав некролога на смерть друга. Слава Богу, обходилось. А ось нині доводиться.

Прилетіла лиха звістка: на 68-му році життя помер Олександр Васильович Костюк – генерал-майор, колишній заступник командувача Протиповітряної оборони, заступник керівника ГУР МО України.
Родом він із Вінниччини. Колись його батька, Василя Федоровича, заслали керівником автоінспекції в Шаргородський район. Я ж тієї пори після школи прийшов трудитися до редакції районної газети. Сашко якось приніс туди свої юнацькі твори. Відтоді й дружили.
Саша з відзнакою закінчив військово-політичне училище. Був начитаною, грамотною людиною. Служив в Жезказгані (до 1994 р. Джезказган). Незалежність України застала його в Севастополі, де займав посаду начальника політуправління частин бойового забезпечення флоту. Українець за духом і переконанням, багато зробив у ті часи для українізації військових у Криму. Звідти висунутий на посаду заступника командувача ППО по роботі з особовим складом. Був надійною опорою у пана генерала В. Муляви, котрий посідав подібну посаду в Мінобороні, акивно українізовував наше військо.
Колись мене щиро здивував Олександр Васильович, приїхавши до мене в редакцію з несподіваною новиною. Мовляв, хочу залишити високу військову посаду, піти ще повчитися. Збагачуватись знаннями, до речі, було його своєрідним хобі.
Уже в ранзі генерала сів за підручники в Академії Генерального штабу (так, здається, звався той особливий навчальний заклад). По закінченні трудився заступником керівника Головного управління розвіки МО України. Кілька останніх років - на пенсії.
Це ми з генералом Костюком (травень 1995 року) організували вперше в Україні Вінницьке земляцтво у Києві, після якого подібні громадські організації почали рости, як гриби після дощу… Нині їх є по декілька від кожної області.
Мій друг був вельми простою, добродушною, щирою людиною. З ним мені завжди було легко й привільно. Ми розуміли один одно з напів погляду. Особливо ж, коли пан генерал був у формі. Високий, широкоплечий, синьоокий. У шитих погонах, широких лампасах. Не то, що якісь там полковники, яких нині тисячі...
Особливо ж сином генералом гордилася мати - Ніна Петрівна.
Якось ми удвох із Олександром Васильовичем їхали моїм редакційним «Мерседесом» з Києва до Вінниці. Я за кермом. На трасі посеред Бердичева, хто знає цю дорогу, є залізнична колія. Тільки ми наблизилися до неї, як змигнув червоний світлофор. Генерал враз командує: «Вперед! Бо дуже довго будемо стояти. Вони тут надто рано перекривають дорогу…»
Я придавив акселератор, і ми за пару секунд були на протилежній частині траси. «Ф-фу!» - полегшено зітхнув Костюк. «Так не можна вчиняти, але нас змусили обставини…» - сказав, начебто вибачаючись за свою рішучість...
Тільки промовив він ці слова, позаду завила сирена. Міліцейське авто, котре стояло в черзі на переїзд перед залізничним семафором на цій стороні міста почало розворот, і кинулося нам навздогін. Усе це я, холодіючи душею, побачив у бокове скло. Ми перезирнулися. Саша показав мені пальцем на обочину, мовляв, зупиняйся: винні, будемо відповідати.
За мить міліцейська машина хвацько перегородила нам дорогу. Звідти вискочив офіцер і буквально підбіг до моїх, з опущеним склом, дверей. Нагнувся, щоб побачити, хто знаходиться у салоні, і вперся поглядом у генерала. Костюк сидів як маршал на троні, міцносціпивши уста. Міліціянт мимоволі потягнувся рукою до козирка.
-Ви, ви, - вимовив заїкаючись незрозумілою мовою – нім-німножко нарюшілі… С-с-счастлівой дорогі! - Ще й клацнув каблуками. Генерал є генерал!
І ось немає більше мого маршала, нема… Повірте, так шкода…
В Олександра Костюка залишилася безутішна вдова пані Наталя і троє дітей – дві дочки і син, троє онуків.
Вічна пам'ять про тебе, друже, залишиться в наших серцях - усіх, хто тебе знав. Царство небесне, земля тобі пухом.
P.S.
До уваги друзів! Відспівування генерала О.В. Костюка відбудеться о 10 годині ранку п`ятниці, 27 жовтня ц.р., у церкві центрального військового шпителю Києва.
***

Знімок давно забутих днів. Генерал Олександр Костюк (крайній праворуч) тоді ще заступник командувача Протиповітряної оборони України. Ми - в Мукачевому...

Опублікував: Олександр Горобець