"Ледь не щодня нам приносили пісні про світле "совєцьке майбутнє": Екс-музиканти популярного гурту розповіли про цькування за українську мову

28 травня виповнилося 17 років від дня смерті відомого українського композитора, народного артиста України, художнього керівника і соліста вокально-інструментального ансамблю “Ватра” Ігоря Білозора.

Композитор залишив у спадок понад сто різножанрових пісень, що увійшли до репертуару відомої в колишньому Радянському Союзі і за кордоном “Ватри”. Її солістами були Оксана Білозір, Мар’ян Шуневич, співали також Ігор Богдан, Віктор Морозов. 9 травня 2000 року біля кав’ярні “Цісарська кава”, що у Львові на проспекті Шевченка, легенду української естради Ігоря Білозора жорстоко побили, бо своїми піснями групі відвідувачів заважав слухати російський блатняк. Три тижні в реанімації композитор боровся за життя… Як за часів Союзу «ватрівчани» та їхній керівник Ігор Білозір виборювали право співати і розмовляти рідною мовою? Спогадами діляться екс-музиканти “Ватри” Юрій Кедринський (ударні інструменти) та Андрій Береза (гітара).

— “Ватра” була популярною не лише в колишньому Союзі, а й у Канаді, США, Німеччині, Угорщині, Польщі. За що ж колектив цькували, особливо в роки брежнєвського застою, а Ігоря Білозора кілька разів відсторонювали від керівництва ансамблем?

А. Б.: За 21 рік існування “Ватра” пережила дев’ять доган і кілька звільнень з роботи, насамперед Ігоря Білозора. В наказі зазначалося: за політичну диверсію. В чому нас тільки не звинувачували: у націоналізмі, релігійності, консерватизмі… Сміливі сучасні ритми оцінювали не за мистецькими, а за політичними критеріями. За часів Союзу всі сфери чітко контро­лювалися комуністичною партією. Нам часто забороняли виконувати наші пісні, змушували вчити комуняцькі (про Леніна, партію). Ми їх вчили, але виконували лише перед комісією, яка затверджувала репертуар. На концертах співали те, що люди любили.

Ю. К.: Пам’ятаю, мав відбутися концерт, приурочений до річниці утворення Радянського Союзу. За наказом “зверху” — всі естрадні ансамблі зобов’язали створити музичну програму на кшталт: “От Москвы до самых до окраин… человек проходит, как хозяин… Как невесту, Родину мы любим, бережем, как ласковую мать”, і прозвітуватися в Києві. Мало не щодня нам приносили пісні про світле “совєцьке майбутнє”. Білозір втомився переконувати провладних мужів, що “Ватра” — народно-естрадного спрямування, після таких пісень вона втратить свого слухача. Нас залякували, Ігоря відсторонили від керівництва ансамблем. І все-таки до програми звітного концерту Білозір включив пісні, що полюбилися людям. Нам так бурхливо аплодували, що це врятувало “Ватру” від розформування. Недаремно Білозора називають совістю у мистецтві. Якби у вишиванках заспівали бодай одну пісню про Леніна, перестали б себе поважати.

— Репертуар тримався на піснях поета Богдана Стельмаха. Але ж Стельмах був заборонений…

Ю. К.: Разом написали 25 популярних пісень. Ігор був ідеальним композитором для Стельмаха, а Богдан — ідеальним поетом для Білозора. Співпраця обірвалася у червні 1984-го. На пушкінському вечорі у Львові Богдан Стельмах прочитав свій вірш “Дуель” про те, хто для сучасної української літератури є… Дантесом. “Зверху” надійшла вказівка: жодної пісні на вірші Стельмаха. Три роки поспіль ні твори поета не звучали в ефірі, ні вистави не йшли в театрах. Пісні Стельмаха ми співали, але озвучували як народні. “Ватра” навіть хотіла виїхати зі Львова. Біля нас постійно чатувала ідеологічна варта. Вловлювали кожне слово, судили, карали за націоналізм.

— Можливо, за непокірність “Ватру” двічі наказували гастролями в Афганістан?

— А. Б.: Весь Афганістан під кулями об’їздили. За місяць відіграли 30 концертів (по три-чотири щодня). Караульні висоти були навколо заміновані, щоб душмани не пробралися. На зміну караулу між тими мінами солдатів провадив спеціальний провідник. Пам’ятаю, хлопчина залишив пост і прийшов на наш концерт через мінне поле навмання.

Якось майор підвів нас до огорожі і каже: “Бачите там баняк на мінному полі. Це — самогонний апарат. Солдати, сволочі, там самогонку варять. Знають незаміновану стежку і нею ходять до нього. Знаємо, що це самогонний апарат, а добратися до нього не можемо”.

— Правда, що поета Петра Запотічного біля Львівської опери побили за пісню “Встань з колін, народе мій!”…

— А. Б.: Це сталося в 1991-му — у перший рік Незалежності України. Білозір і Запотічний написали цю пісню за ніч. Петро згадував, як Ігор награвав акорди. Раптом каже: “Чуєш, Петре, Україна прокидається. Треба її швидше будити зі сну. Не боїшся? Ти, Петре, не маєш права боятися. Переклад твого імені знаєш який: твердий, як скала”.

Ю. К.: Через тиждень Білозір заспівав цю пісню на Співочому полі в Тернополі. А через два дні Запотічного побили в центрі Львова серед білого дня. Коли крикнули: “Встань з колін!”, поет зрозумів, за що його б’ють. Як побачив Ігор потім синці на його обличчі, зблід. “Не соромся, Петре, цих синців і шрамів, — мовив. — Це найбільший гонорар за нашу працю”. За українську пісню — б’ють, за неї ж — убивають…

— Пісні Білозора співала відома співачка українського походження Квітка Цісик.

— Ю. К.: Білозір годинами слухав її спів. Особливо подобалося, як Квітка виконує його пісню “Коханий” на слова Запотічного. “Яка виразна мелодія, як природно ллється голос… Жодного електроінструмента, форсажу, децибел, що отруюють, убивають задушевність мелодії, спотворюють красу, нищать неповторність”, — казав Білозір про творчість співачки. Життя Квітки, до речі, передчасно обірвалося за рік до загибелі Ігоря Білозора.

А. Б.: Був випадок. Під час гастролей у Канаді в 1989-му продюсер сказав Білозору: “Ігоре, наші наприкінці концерту співатимуть гімн “Ще не вмерла України…”. Що будете робити? “Будемо співати разом з вами”, — відповів Білозір. Після національного гімну “Ватра” ще й заспівала пісню Білозора “Многая літа!”. Українці діаспори плакали.

— Кажуть: на репетиціях Ігор Білозір був жорстким, а в товаристві?

А. Б.: Інколи не обходилося без криків, образ. Не терпів халтури. Хотів все і відразу. Дав якусь канту — за п’ять хвилин вона вже мусить звучати. Має бути отак — і показує жестами. А ми мали здогадатися, як саме. А після репетиції ми дружно йшли “на каву”, сміялися, жартували.. І так до наступної репетиції. Потім — все спочатку.

Коли у Білозорів народився син, апаратуру на сцені виставляв кум Ігоря. Кумові також діставалося, бо щось в апаратурі хрипіло, гуділо… Завершувалася репетиція — Ігор знову тихий, спокійний. Бувало, Оксана співає і раптом як розплачеться, бо Ігор нагаркав на неї. Їй, як солістці, найбільше діставалося на горіхи. Можливо, вона фізично не витримувала, бо іноді до четвертої-п’ятої ранку сиділи: то в музиці щось не виходило, то в репертуарі…

Ю. К.: Для Ігоря, до слова, багато означала думка матері. Прислухався до її порад. Матері присвятив пісню “Світлиця”, що стала хітом за часів Союзу і в роки Незалежності України. Пригадую, Ігор казав: “Про святе на замовлення не пишуть”.

— Як Білозір оцінював музику 90-х, років глибокої економічної кризи?

Ю. К.: Ось цитата з його інтерв’ю: “Зараз багато робиться не заради музики, а заради грошей. Нині на естраді багато випадкових людей, які іноді навіть нот не знають. За них працюють комп’ютер і команда, що створює ажіотаж: виставляють двадцять осіб охорони, що підійти не можна. Возять хлопця чи молодицю у шикарних лімузинах, оплачують їм обіди, готелі, дають добові, шиють костюми, а ті, бідні, співають під фонограму одну мелодію — відробляють вкладені в них гроші. …Наша естрада у стані глибокої внутрішньої кризи”.

А. Б.: На запитання журналістів, чому телебачення крутить його старі пісні і не показує нічого нового, відповів: “Бо я їм не даю. Відколи вони запровадили в себе злодійську систему, то з людей великі гроші деруть, а музикантам та авторам — фігу з маком. Тепер… професіоналів не люблять. Вони люблять початківців, які ладні самі ще заплатити. …Я — Ігор біля зір, а зорі все бачать”…

Джерело: Високий замок online