"Наймолодша дитина у матері, єдина дитина у батька. Солдат-контрактник 8-го окремого полку спеціальоного призначення Збройних сил України, розвідник-кулеметник. Був поранений у бою 24 липня 2014 року біля міста Первомайськ Луганської області. Помер у госпіталі в Харкові в той же день у віці 20 років. Нагороджений посмертно орденом “За мужність” ІІІ ступеня", - пише Мирослава Опанасик для Радіо Трек, повідомляють Патріоти України, і продовжує:
Спогади мами Євгенії Анісімовець:
Тарас — моя дитина від другого шлюбу. Від першого шлюбу маю старших сина і доньку. Народила його у 33 роки. Назвав Тараса чоловік. Чому так? Хтозна. До речі, дід чоловіка був також Тарасом.
Переживала, що буде низеньким, як народився. Адже ми обоє з чоловіком невисокого росту. А він високим виріс -1.80 м. На голову вищий за батька.
Побачив у друга камуфляж, коли у 6 класі був. Очі загорілися: “Мамо, і я так хочу”. Даю гроші - і він побіг у магазин собі купив те рябе. А потім ще - майку смугасту і бейс. Радості було!
“Спасом” займався - козацьким бойовим мистецтвом. Сам йшов тричі на тиждень на тренування. Змушувати не треба було. Жодного заняття не пропустив. “Мамо, кажіть, що треба зробити, бо на 18 годину - на тренування”, - казав заздалегідь. У Запоріжжя на Хортицю на змагання їздив, вони там лава на лаву йшли. Виступав від області. Перші і дургі місця на всеукраїнських змаганнях займав. Близько десятка грамот і стільки ж медалей отримав з рукопашу “Спас”. А в Мізочі всі захоплювалися, як вони виступали на Покрову.
Прийде зі “Спаса”, а на животі — цятка: ножі метали. “Ще живіт проб'єш”, - застерігаю його та дарма. А ще набере вдома трини у мішок — і б'є, як боксерську грушу. Тренується.
Якось журналіст з телебачення запитав Тараса, навіщо йому “Спас”. Це якраз якісь змагання у Рівному були. “Щоб захищати Україну, сім'ю і свою дівчину”, - відповів син, будучи ще шестикласником.
З собакою-вівчаркою Хорою бігав щодня. Тренувався ще до армії. “Мені треба, щоб витривалим бути”, - казав. Вдягне протигаз і бігає. Аж посиніє від нестачі повітря, але не здається.
Мріяв про спецназ. Класний керівник, яку він дуже любив, намагалася відмовити від такої небезпечної професії. Але коли, вже будучи у полку спецпризначення, Тарас прийшов у рідну школу, зрозуміла, що з вибором професії він не помилився. Настільки захоплено розповідав, як стрибав з парашутом, як 15 км лісом бігав, як цікаво переносити випробування тіла і духу.
На випускний не знав, з ким танцювати. Всі однокласниці були не проти з ним покружляти у випускному вальсі. А він каже: “Мамо, я з Діаною танцювати буду, бо в неї тато помер і мені її шкода”.
Після випускного - а це 2011 рік - всі вступати в училища, університети. А Тарас — в армію. Контракт підписав. У навчальний центр у Десну потрапив. А звідти — у 8-ий полк спецпризначення у Хмельницький. “Буду розвідником!” - казав. “Де ж ті розвідники нині треба? Що розвідувати будеш? Це у війну розвідники були потрібні,”, - казала йому. І ось тобі на — в Україні війна.
Дівчину мав Олю — однокласницю. Три роки після школи зустрічалися. І на свято Ольги загинув. За 45 днів до свого 21-річчя.
Троянди мені й дівчині своїй Олі з Хмельницького привозив на 8 Березня. Гарні такі! “Нащо ще й мені?” - сварилася я. “Мамо, хіба вам часто троянди дарують?” - заперечував син.
Море любив. Плавав дуже добре. Запливе далеко — аж переживаєш за нього. В Одесі не раз бував у родичів. Знав її дуже добре. З дівчиною своєю Олею їздив туди у 2012 році, а у 2013 році - в Крим.
Ми з чоловіком довго не знали, що він на війні. Хоча Тарас там з перших днів був. Сестрі й дівчині своїй розказував, що на сході. А нам заборонив казати. Я на Трійцю пирогів напекла. Хотіла привезти йому. А він: “Ні, не треба. Я на полігоні”. “ А чого тільки вночі телефонуєш завжди?” - допитувалась я. “Бо вдень часу не маю”, - відповідав.
Приходив на ротацію 10 червня 2014 року. “Натішитесь мною: на два тижні відпускають”, - казав. Але вже через чотири дні бачимо: рюкзак збирає. “Ти куди?” - до нього. “На полігон командир викликав”.
Не обдуриш його. Принциповим був. Відповідав за господарське забезпечення, як у Каховці на Херсонщині були, Каховське море охороняли. Видають йому тушонку: “Ось тобі десять банок”. “Ні, ви тільки дев'ять дали”, - не мовчав на неправду Тарас.
Прапор на мерії у Слов'янську першим вчепив. Питав, чи ми в новинах по телебаченню цього не бачили. Розповідав, як старенькі бабусі і діти просили, щоб вони не залишали місто. Пряників їм напекли з написами: “Дякуємо за Слов'янськ”.
За мить до смерті був якось - розповідав. Хотіли з хлопцями підірвати себе, щоб не здатися ворогу. Але підійшли свої.
Під обстріл потрапили біля Первомайська на Луганщині вони 24 липня 2014 року. Дуже важкий бій був. Двоє з них відразу загинули. Тараса куля розривна, між пластинами бронежилета пройшовши, у бік вразила. Ще чотири години після цього жив. Йому кровоспинне вкололи. Вертольотом у госпіталь у Харків везли. Був при пам'яті ще там. Попросив надвір його винести. На лавочку, поки реанімобіль їде. Там і помер.
22 труни у той день з Харкова доставили. 18 - у Вінницю, чотири - у Старокостянтинів на Хмельниччину. І мій Тарас — серед тих чотирьох. Дорогу квітами йому односельчани встелили. Ще як не привезли, у центрі села біля національного прапора, фото Тараса розмістили, квітів нанесли, свічок. Всі в Мізочі любили Тараса.
Вівчарка Хора сумувала за ним. Вила страшно. Ми її за хлів прив'язали, як похорон був.
Пам'ятник Тарасу біля церкви у Мізочі встановили. Хотіли біля сільради — ми відмовилися. Адже там і п'яні, і всякі бомжі ходять. А біля церкви — кожен помолиться за його душу, згадає.
Автор: Мирослава Опанасик, Радіо Трек
