"Ну йо на*ер, таке життя тяжоле. Де тут пиво продають?": Блогерка розповіла про випадок на Шевченківських днях

"Десь у 1999 році, чи вже у 2000 занесли мене Боги нелегкі на конкурс читців. Це були шевченківські дні, то ж мали ми там читати обов’язкову програму — щось із Шевченка, будь-який віршований твір і будь-який прозовий. Ганяли нас на підготовці страшно, привезли в полтавське музучилище рано-вранці", - вирішила поділитися спогадами блогерка Татуся Бо на своїй сторінці у "Фейсбуці", передають Патріоти України, та продовжила:

"І от там конкурс тих читців починався з дитячого блоку. А тоді вже пообіді запускали нас… переростків, які могли устраювать страшні перформенси, кричати Шевченком, плакати Шевченком, сміятись Шевченком, і вмирати Шевченком. В дорослій програмі я теж виступала, але так нєрвнічала, так переживала, шо за те не пам’ятаю нічого, а от дитяча програма запам’яталась.

Маленькі, красиві й чомусь нещасні діти читали виключно уривки з Катерини, Лілеї, поему «Сон» і … Заповіт.

Був там один хлопчик… Такий знаєте, шестирічний прототип голови колгоспу. Друге підборіддячко гарно вкладалося на комірець сорочечки, гудзики піджачка жваво потріскували на животику. Почався його виступ з того, що в потойбічній тиші, він, схиливши голову в тяжкій зажурі, заклавши руки за спиною, повільним кроком, так ніби у нього до кожної із ніг причеплено сто літ кріпацтва — ішов на сцену. Ішов, ішов, та й вийшов… І став… Став і стоїть… отак через багатоккрапку… Журі здійняло навіть голови, щоб зрозуміти, що там відбувається… І от цей хлопчик багатокрапочно здійняв голову і багатокрапочно роззирнувся на зал і промовчав, теж багатокрапочно… І коли всі вже багатокрапочно перестали щось чекати він сказав, — «Як умру…» і замовк…

З уст багатокрапочного шестирічного хлопчика це «як умру» прозвучало погрозою… Коли вже всі не сподівалися продовження, він продовжив, — «…то поховайте…» і знову замовк, чути було як дихають перегаром майбутні актори, як нервово ворушать пальцями майбутні режисери, і як пролітають думки у майбутніх музикантів… «… мене… на могилі…»

Зал поглинула віковічна туга… надовго… дуже надовго…

«… Серед степу широкого»…..

Його виступ тривав найдовше, у ньому була втілена вся правічна туга шевченкознавців, і всі багатокрапки світу… Коли він закінчив, десь за моєю спиною прокинувся майбутній бандурист і сказав, «ну йо нахер, таке життя тяжоле. Де тут пиво продають»…

І тільки через десяток років я зрозуміла, шо Шевченко Тарас Григорович, це не тільки кожух, шапка, вуса і смертельна туга, а й щемна лірика, ніжність, іронія, стьоб і бажання жити без багатокрапок. Правда перед тим був плач нашої університетської шевченкієністки, яка вже на слові «Григорович» у своїх лекціях починала невтішно страждати і істерично сповідувати, тлєн і безісходность".