Пісня «Україна», яку називають неофіційним гімном, святкує ювілей — 30 років: "Вона наснилася мені ще багато років до того, як була записана", - Тарас Петриненко

Тараса Петриненка називають живою легендою української сцени. Він співак, композитор, твори якого знають далеко за межами країни. Його найвідомішій пісні «Україна», яку включили вже й до шкільної програми, виповнилося 30 років, - йдеться в матеріалі видання "ФАКТИ", передають Патріоти України.

Без цієї композиції не обходиться жоден концерт народного артиста. Прозвучить вона 17 листопада і в ювілейному концерті Тараса Петриненка в Палаці «Україна», де нарешті буде представлена перенесена ще з травня програма «Сад не розкручених пісень». Цього концерту прихильники української музики чекали давно. Але, як каже Тарас Гаринальдович, на сцену потрібно виходити тоді, коли маєш що сказати людям. Він — один з небагатьох артистів, хто робить це щиро, проживає кожну пісню, створену ним. Співак і композитор каже, що зараз більшість його творів народжується в заміському будиночку. «Давно втік з гамірного міста. Тут хоч і зв’язок іноді поганий, але дихається і твориться краще», — каже Тарас Петриненко. В місто він виїздить рідко, лише у справах, як от підготовка до концерту.

— Чому саме так ви вирішили назвати програму?

— У Григорія Сковороди був «Сад божественних пісень», а у мене — «Сад нерозкручених пісень». Я їх ніколи, по суті, не розкручував. Деякі мої пісні розкрутили самі себе і жили своїм життям. Як, наприклад, «Господи, помилуй нас», «Пісня про пісню», «Україна». А зараз тим більше не варто цим займатися, це нереально. Інші часи, інша музика, інші покоління. Але це все мої пісні, мої дітки. Спробую нагадати про них.

— Серед них є й ті, що заборонялися в радянські часи?

— Тоді можна було виконувати тільки пісні членів Спілки композиторів. Оскільки я і багато моїх колег не були такими членами, то виконувати в своїх програмах власні твори не мали права. Всі пісні й програми потрібно було узгоджувати з Укрконцертом. Після того як до нас на репетицію зайшов його директор і сказав: «Що ви там нявкаєте, все рівно це співати не будете», я вирішив кардинально все змінити і поїхав працювати в Росію.

Не збирався тут співати всякі «чічки-смерічки» чи «партия — наш рулевой». Це все було просто жахливо. Тому поїхав туди, де мав можливість писати пісні і виконувати їх на сцені. До речі, навіть там, у Росії, ми час від часу співали українські пісні, чим дивували публіку й викликали захват.

— Все ж, у Росії це було важче, ніж на Батьківщині?

— У мене була така ідея: піснями, написаними в Росії, заявити про себе як про автора і виконавця, підняти себе до такого рівня, щоб, повернувшись до Києва, мати авторитет, щоб ніхто не міг на мене рота відкрити. Це був мій такий стратегічний план. Я не збирався залишатися там жити. Їздив на гастролі, репетиції з відомим гуртом «Красные маки», в якому працювали в основному українці, кияни. Дружною бандою ми тримали удар.

Загалом пропрацював у Росії сім років у два заходи. Кілька моїх пісень стали відомими на весь Радянський Союз, наприклад, «Перелетная птица». То ж, коли повернувся, був уже досить відомим.

— Як це відобразилось на вашій кар’єрі?

— Почали запрошувати наш Укрконцерт, Київконцерт, хоча дехто кричав: «Кого вы берете, он же неуправляемый!» Ну, як на мене, це великий комплімент. Тому що якщо я «неуправляемый», значить — нормальна, чесна людина, автор своїх творів. Зрештою почалася перебудова, і нам, артистам, почало дихатися вільніше.

Я дуже щасливий з того, що хоч трохи був причетний до того, щоб Україна все-таки піднялась, стала незалежною. Принаймні намагався це робити. І навіть пісня «Господи, помилуй нас» була написана перед референдумом за незалежність. Якраз в той час ми були в Сполучених Штатах на гастролях і за графіком мали повернутися вже після голосування. Можливості віддати свій голос там не було. Я так переживав! Не дай Бог, не вистачить одного чи двох голосів на референдумі, тому ми взяли за свої гроші квитки і повернулися додому, щоб піти на дільниці.

— Правда, що «Господи, помилуй нас» ви писали аж два роки?

— Насправді пісня наснилася мені ще багато років до того, як була записана. Просто приснився музичний матеріал. Серед ночі змусив себе встати, взяв нотний папір, олівець, накидав те, що приснилось, і ліг спати далі. А через багато років на музику лягли слова. Так що в цілому композиція створювалася кілька років, і я щасливий, що вона стала неофіційною молитвою за Україну.

— Пісня «Україна», яку називають неофіційним гімном, вже святкує ювілей — 30 років.

— А до того, не знаю навіть, скільки років вона пролежала, записана на чернетках. Я боявся її записувати, бо знав, що ніхто не візьме. На радіо годі було й потикатися — могли пришити націоналізм чи ще щось. Бо ж тоді любити можна було лише Росію. Зрештою я звернувся в Будинок звукозапису, до моїх друзів з українського радіо, і ми практично таємно зробили запис. Але пісню дуже довго боялися ставити в ефір. Моя хороша подруга — редактор українського радіо Вероніка Маковій — наважилася: «Може, нас завтра всіх посадять, але я все-таки поставлю».

— Якою була перша реакція «зверху»?

— Богу дякувати, нікого не посадили. А трохи згодом до Києва приїхала «Утренняя почта» відбирати пісні для проекту. Я знав редакторів програми, перебував з ними у приятельських стосунках. Ми випадково зустрілися на радіо. «Тарас, что там у тебя есть новенькое?» — запитали вони. Показав «Україну», думав, не візьмуть. — «О, хорошо, мы этой песней будем заканчивать выпуск передачи».

Коли пісня прозвучала на весь Союз, наступного дня її співала вся країна. Незабаром у нас був концерт у Чернігові, завершували його «Україною». Тільки зазвучали перші ноти, весь зал встав і співав з нами. Я цього абсолютно не чекав — це ж перше виконання. Після цього стало зрозуміло, що я, мабуть, написав щось більше, ніж просто пісню. Це не гімн, не кон’юнктура, а те, що дійсно було на душі, щире освідчення в любові до своєї країни. От і все.

— А країна як вам віддячила?

— Ніхто нікому не потрібен ні тоді, ні зараз. Просто пісня почала жити своїм життям. Згодом вона стала позивним українського радіо, зараз звучить на Михайлівському Золотоверхому, її грають кожні 15 хвилин. Пісню виконують відомі хори, беруть молоді виконавці на конкурси. Група «Скай» записала свою рок-версію. І це тішить. Я свій шлях пройшов, а вона йде далі. Якось мені сказали: «Якби ти таку пісню написав в Америці про Америку, міг би вже до кінця віку не працювати, бути забезпеченим на все життя». Але в нашій країні мають гроші ті, хто їх здебільшого краде.

— Хіба закон про авторські права не працює?

— Формально він працює. Але дуже тривалий час контори, які займались авторськими нарахуваннями, просто обкрадали виконавців. Нам якісь там сльози капали, не більше.

— Ви починали свою музичну кар’єру рокером. Звідки таке захоплення в родині, де пропагували класичну музику?

— Спочатку я готував себе до академічної кар’єри, мав бути диригентом або піаністом. Навіть вступаючи до консерваторії, ще до кінця не вирішив, ким же мені бути. Але коли у своєї троюрідної сестри почув пісні «Бітлз», це мене так приголомшило, захопило, що я захотів займатися саме такою музикою. Тоді це було таке демократичне мистецтво — написання щирих пісень, не кондових, не совкових… Мріяв зробити щось подібне, тільки в Україні, на вітчизняному грунті.

— Одразу придумали собі рокерський образ — зачіску з довгим кучерявим волоссям?

— О! Скільки було з тим клопоту. Мене змушували стригтися, інакше не брали на телебачення. Доводилося йти на хитрощі. Змащував волосся гелем, заколював, але не відмовився від свого. То був період, коли на вулиці могли дружинники зупинити і зрізати шматок волосся. Після цього ти змушений був йти стригтися. Зі стилягами боролися усілякими методами.

Сучасні молоді люди навіть не уявляють, як насправді добре їм зараз живеться. Вони можуть виражати свою творчість в різних формах і не боятися. А ми добряче лупили лобом об лід.

— Під час «помаранчевої революції» ви одним з перших серед відомих людей вийшли на Майдан.

— Все, що стосується долі України, її незалежності, — це моє життя. В певних моментах я пожертвував кар’єрою задля того, щоб послужити своїй країні. Мене не раз кликали працювати в Сполучені Штати, записувати там англомовний альбом з американськими музикантами. Вже був і продюсер, і гроші, але я сказав: «Хлопці, не зараз, я маю бути вдома, зробити щось, щоб моя країна відбулася».

— У вас з дитинства таке патріотичне виховання, адже у вашому домі збиралися відомі люди, шестидесятники.

— Малим я був звичайним хлопчаком, ганяв у футбол, а музика сама мене знайшла. Коли мене віддали в музичну десятирічку, з’ясувалось, що маю абсолютний слух і всі дані для того, щоб стати хорошим музикантом. Мама — народна артистка Радянського Союзу і України (Діана Петриненко. — Ред.) і батько, який теж гарно співав і мав музичний слух, — були від того тільки раді. Може, від них щось передалося, а може, десь вище вирішили мою долю.

Фактично мама навіть не знала, що я десь співаю, маю свою групу. Спочатку батьки були незадоволені моїм захопленням «бітлами», але, коли побачили в телевізорі і на концертах, що син досить непогано це робить, змирилися.

— У вашого батька таке цікаве ім’я — Гаринальд. Звідки воно?

— У мене мама — Діана, вона 1930 року народження, а батько — Гаринальд, 1929 року народження (на жаль, він рано помер). В ті роки був період, коли дітей намагалися називати якимись незвичними іменами, часто комуністичними — Тракторіна, Октябріна, Даздраперма… Мого батька назвали Гаринальд Кіндратович Петриненко. А мама — Діана Гнатівна Паливода. Що не завадило їм виховати сина Тараса, щирого українця й меломана.

Тоді в місті моє імя теж сприймали неоднозначно. Якось ми з мамою їхали в тролейбусі. Тітка, що сиділа поряд, запитала: «Как этого мальчика зовут?» «Тарас», — відповів я. «Какое дурацкое имя, зачем вы ребенку жизнь портите? Почему он у вас на украинском разговаривает?» — обурилася вона й почала нести якусь нісенітницю. Ту тітку я запам’ятав на все життя.

Пам’ятаю, як ми з батьком їздили до мами на гастролі. Батьки брали мене до Клубу творчої молоді, де збиралися шестидесятники. Були там і Ліна Костенко, і Вячеслав Чорновіл. Я був ще зовсім малий, мало розумів те, що відбувається, але після засідання клубу йшов з усіма зі смолоскипами до пам’ятника Франку. Я ніс смолоскип Хрещатиком. Вже тоді гартувалася моя свідомість на прикладі старших людей, яких поважаю й шаную. Тоді сприймав їх просто як друзів своїх батьків і не знав, що в нашому домі збиралися не просто пересічні люди, а великі поети, письменники, співаки, громадські діячі. Але вже тоді розумів, що ці люди думають інакше й намагаються щось змінити в нашій країні.