Подвійна відповідальність і подвійний біль: Герой України Андрій Ткачук воює в своїх рідних місцях

Тисячі українських хлопців та дівчат, чоловіків і жінок, офіцерів та бійців за ці роки стали символами нашої боротьби за право жити в незалежній країні. Всі, хто у важку для країни хвилину не залишився вдома і, ризикуючи власним життям, боронить нашу землю, — герої. Так починає свою розповідь про Андрія Ткачука Геннадій Карпюк, повідомляють Патріоти України з посиланням на "Народну Армію", продовжуючи:

Коли дізнаєшся, що хтось із них одержав державну нагороду, вищу відзнаку їхньої доблесті, щоразу сповнюєшся гордості за сучасників та почуття звершеного акту справедливості. Але коли знайомишся з ними — зі зраненими тілом і душею, з особливим поглядом на життя, — даремно витрачаєш сили на пошук відповіді на запитання: «що їх вирізняє з поміж інших?» Зазвичай справжніми героями війни є непоказні, на диво скромні люди, передусім — патріоти, котрі чудово знаються на своїй роботі й ніколи не відступлять від власних принципів. Це і є той внутрішній, зовні не завжди помітний моральний стрижень, який перетворює особу на особистість…

Із роздумами саме такого штибу я їхав на гостину до майора Андрія Ткачука, начальника штабу — першого заступника комбата однієї з аеромобільних бригад ЗС України. Саме йому в День захисника України глава держави Петро Порошенко вручив орден «Золота зірка» Героя України (першою фронтовою відзнакою державного рівня для Андрія Сергійовича був орден Богдана Хмельницького III ступеня. — Авт.)

Наша зустріч кілька разів відкладалася — там, де служить майор, панує неспокій: майже щодня обстріли. Та, зрештою, таки зустрілися. Ми вмостилися в кімнаті імпровізованого штабу, влаштованого в одній із більш-менш уцілілих осель. У кімнаті запахло щойно завареною кавою. Аж знадвору раптом долинуло, як кілька разів щось бахнуло вдалині.

— Не переймайтеся, нічого особливого: стрілянина й вибухи від випущених із гранатомета снарядів настільки звичні, що на них уже мало звертаємо уваги.

Показово, що Андрій Ткачук родом із Покровська (колись — Красноармійськ) на Донеччині. Десантнику доводиться воювати фактично в рідних місцях. Це подвійно відповідально і подвійно боляче…

2003-го Андрій вступив до аеромобільного факультету Одеського інституту сухопутних військ. Після випуску потрапив до бригади, де служить досі. На переконання співрозмовника, майбутній «крилатий» піхотинець має бути наполовину десантником ще до того, як прийде в частину чи сяде на курсантську лавицю.

— Знаєте, це особливий внутрішній стан, не зовнішній. Ну, зріст, ширина плечей, розвиток мускулатури… — говорить він. — Рішучість, сміливість не залежать від згаданих чинників.

— Звісно, але ж і хуліган теж має своєрідну сміливість.

— Погоджуюсь. Але багатьох хлопців зі справді неспокійною вдачею перевиховала, перекувала служба в десанті, — парирує офіцер.

Андрій Сергійович розповів, що до війни здолав стандартний кар’єрний ланцюжок: командир взводу, заступник командира роти, ротний. А нагорода була для нього несподіваною . Він переконаний: це визнання заслуг його військового колективу, який згуртовано працює у нинішніх суворих обставинах.

— Як для вас почалася війна? — запитую майора Ткачука.

— Задовго до оголошення АТО, 8 березня 2014-го частину підняли по тривозі й направили для бойового злагодження на полігон «Широкий Лан». З початком анексії Криму ми обороняли 93 кілометри азовського узбережжя на ділянці між Бердянськом та Генічеськом. А вже у квітні перемістилися на Донеччину, де взялися за виконання різних стабілізаційних завдань. Зокрема довелося блокувати й рідне місто — тоді ще Красноармійськ, — згадує герой. — Тоді сталася перша сутичка з місцевим населенням. В Інтернеті є кадри, як перед нашими бійцями погрозливо бігає людина з гранатою в руці. Але це не було для мене шоком. Бо Україна вже пережила трагедію Майдану, окупацію Криму, наривав сепаратистський «фурункул» на Сході країни. Тут слід було чекати чогось схожого. Проте відчувалося щось невідворотно гірше…

Незабаром розгорілася колотнеча в Слов’янську та Краматорську. Десантникам наказали утримати краматорське летовище, поки місто підпало під вплив противника. І тут військові знов зіткнулися з нацькованими на них гуртами, що блокували армійські колони. Натовп був знервовано-накручений: бабці з іконами і мамці з дітьми кидалися під броньовики й вантажівки. Немов нечесть вселилася в земляків.

— Пробивалися до аеродрому крізь зазомбований люд, який палив шини, махав «сепарськими» прапорами. Ми намагалися пройти їх максимально нейтрально, без приводів до ескалації. Хто ж знав, що скоро у рідному Донбасі точитимуться бої, бачені раніше лише в телевізорі чи в кіно, — розповідає офіцер-десантник. — Разом з іншими підрозділами ми утримували летовище три місяці, поки проросійських бойовиків не погнали далі.

Зведена рота Ткачука виконувала завдання з організації блокпостів у різних районах АТО.

— Якось з нашого блокпоста, розташованого вище Слов’янська, ми побачили, як раптом у місті з’явилося багато світла. Якісь автівки організовано збивалися в колону. Із Карачуна підтвердили ці спостереження. Ми взялися активно працювати по тій колоні, що то розсипалася, то знов трималася купи. Потім усе згасло, — згадує герой публікації. — І ось на блокпост вилітає легковик! Навідник-оператор застрибує в «броню», вмикає фару, аби зупинити машину. Промінь вихопив обриси танка! Блокпост я влаштував так, щоби будь-яка техніка заїжджала в контрольований «мішок», що досягалося наявністю прихованих позицій. І це спрацювало. То був перший важкий бій з ворогом на тотальне взаємознищення. Тієї ночі вдалося знищити танк, три БМП, БМД і більше двадцятьох бойовиків. Перший успіх дався ціною перших втрат. За всю епізодику боїв 2014-го я втратив двох людей, обох під Слов’янськом.

Андрій скромно змовчав, що в бою він зазнав контузії й відмовився від евакуації. В іншому ворожа куля пронизала ліву руку майора. Того літа завдання йшли одне за одним. Особливо пам’ятне деблокування групи спецпризначенців у окупованому Торецьку. То була класична операція із застосуванням вертольотів, висадкою десанту на ворожому терені й пішим переміщенням до визначених координат. Щойно хлопці повернулися звідти, як одразу підсилили наступ на Лисичанськ. Потім десантники брали участь в операціях зі знищення бойовиків неподалік Дебальцевого, Шахтарська, Вуглегірська, Жданівки…

Насамкінець побажаємо Андрію Ткачуку і далі не звертати з дороги, яку він обрав. Нехай Бог допомагає на цій дорозі йому та всім нашим воїнам!