"Протез боронити державу не заважає": Волонтер розповіла три історії бійців АТО, які після ампутації повернулися на передову

Українських військових, які внаслідок неоголошеної війни на Донбасі втратили кінцівки, сотні. «Це, – кажуть поранені солдати, – наша плата за майбутнє України». При цьому багато з них, попри ампутацію, не опускають рук і продовжують воювати за наше мирне життя і краще майбутнє: хтось стає психологом чи волонтером, а хтось – повертається на передову. Про це пише у блозі Цензор.нет Ольга Омельянчук, передають Патріоти України.

Стас Стовбан, 25 років, колишній боєць 80-ї окремої аеромобільної бригади. Втратив ліву ногу під час бойових дій у ДАПі, потрапив у полон. Зараз служить сержантом у 199-му центрі підготовки десантників у Житомирі й каже, що в разі необхідності знову повернеться на передову:

«Після вибуху нас придавило бетонними плитами. Я чув голос одного з хлопців – він благав кинути йому гранату, бо плита чавила його, й вибратися без спецтехніки з-під завалів було неможливо.У день підриву терміналу мені якраз виповнилося 23 роки. Як брали у полон – не пам’ятаю. На той момент вже кілька годин мої ноги були придавлені плитою, я був напівпритомний. В окупованому Донецьку ліву ногу мені ампутували до коліна, а праву фактично зібрали по шматках. За деякий час нас обміняли на поранених бійців ворога, і я потрапив до Центрального військового госпіталю у Києві».

В АТО Стас добровільно пішов у третю хвилю мобілізації. Після ампутації і полону він підписав контракт і повернувся на передову. Під час підписання контракту командири запитували хлопця, чи він упевнений у своєму виборі. Той відповідав, що не бачить себе ніде, окрім армії, і ще доведе, що з металевою ногою можна служити не гірше за інших. Більше того, одного разу протез навіть урятував хлопцю життя:

«Я повернувся до ЗСУ в серпні 2015 року. В АТО, з урахуванням відпусток, був рік. На донецькій трасі, яка йде через Авдіївку, я був старшим на блокпостах, а також за цей час мав два бойових виходи – під Попасною та під Горлівкою.

Під Горлівкою по нам прицільно працював БТР. Я тоді перебував у доволі глибокому окопі, підіймався драбиною нагору, і тут з мене спав протез. Зістрибнув за ним униз, а через секунду черга пройшла в тому місці, де я підіймався. Якби протез не спав – мене б убили».

Вова «Шуруп», 23 роки, колишній боєць ПС, студент із Житомира, який у 19 років проміняв лекції на передову. Втратив ногу, підірвавшись під Авдіївкою на протипіхотній міні. Відновившись після важкого поранення, повернувся в АТО і зараз служить в Українській добровольчій армії (УДА). За словами завжди усміхненого хлопця, єдине, що змінилося в його житті після ампутації – тепер грає у футбол на позиції воротаря, а не нападника, як було раніше:

«Я підірвався 10 червня 2015 року на виході із шахти «Бутівка». Пам’ятаю, як уже без ноги стрибав до товариша, який після вибуху ворожої протипіхотної міни машинально побіг уперед. Стрибав тоді і кричав йому, щоб зачекав на мене! Зараз це навіть смішно, а тоді було, м’яко кажучи, не дуже весело…

Я пішов на війну за покликом серця. І буду воювати, доки стане сил.

Між моїм пораненням та поверненням на передову пройшло менше року. Коли тільки приміряв протез, одразу ж подумав: «Цікаво, як з ним буде на війні?». В АТО протез, на щастя, жодного разу не ламався: я з ним і плавав, і ходив у розвідку, і відстрілювався. Загалом можу сказати, що металева нога не заважає мені боронити державу – зараз вже не доводиться йти десятки кілометрів уперед, тому можу з упевненістю сказати, що всі поставлені задачі виконую не гірше за інших».

Олександр Сарабун, 38 років, колишній боєць батальйону «Донбас», позивний «Вінниця». Втратив праву ногу вище коліна в «іловайському котлі», був у полоні російських десантників з м. Ульянівськ, де народився Ленін і де стоїть одна з найпотужніших дивізій ворожої армії. Нині займається громадською роботою та ремонтує автомобілі для АТО:

"Моя права нога була майже відірвана і висіла на одному м’язі. З палаючої машини я сам виповз на руках, а далі мене тягли побратими. Наша колона була розбита. Були 200-ті, були важкі 300-ті. Було реально страшно. Ми лежали під деревом з моїм товаришем Тарасом і обстрілювали сусідні кущі, звідки по нам працювали кулеметний та мінометний розрахунки ворога. Не знаю, чи то ми, чи то вони самі вирішили тікати, але вогонь з тих кущів згодом припинився.

У полоні росіяни навіть не думали надавати мені медичну допомогу. Коли я корчився від болю, один із них сказав: «У тебя морда бандеровская, так что помощи от нас не жди». Мене та хлопців дивом забрали представники Червоного Хреста, а росіяни казали, що підлікують нас трохи, відправлять до Росії і судитимуть за видуманими статтями свого видуманого законодавства».

Після важкого поранення і майже річного лікування «Вінниця» повернувся до лав ЗСУ. Вже з протезом Олександр служив у новоствореному батальйоні «Донбас-Україна» і був, зокрема, на передовій поблизу селища Кримське Луганської області.

«Найважче у службі з металевою ногою – це коли через постійний рух кукса пітніє і буквально вистрибує з куксоприймача. Зараз маю кращий протез, а раніше мучився і мінімум раз на добу відкладав металеву ногу, аби кукса дихала й самому трохи відпочити. З протезом я прослужив близько року: як усі, був у нарядах, спокійно зістрибував з БТРів і, мабуть, єдине, чого не міг – ходити на далекі відстані. Зараз я живу в рідному місті Могилів-Подільський, входжу до ГО «Катарсис» і ремонтую машини для АТО. Певен, що боротьбу з ворогом треба продовжувати до повної перемоги».