Розлад між Москвою та Анкарою дає Україні шанс на швидке створення канонічної автокефальної православної церкви

Наступного дня після того, коли 26-річний турецький пілот-винищувач збив у своєму небі російський бомбардувальник Су-24, у Стамбулі мала бути презентована книжка московського патріарха Кирила, що зветься «Свобода і відповідальність», видана турецькою мовою. Презентацію мав провести 25 листопада керівних відділу зовнішніх відносин Московського патріархату митрополит Іларіон, за участі патріарха Вселенського Варфоломія та посла Росії у Туреччині Андрія Карлова. Захід в екстреному порядку скасували. Про це пише у колонці Радіо Свобода Костянтин Матвієнко, інформують Патріоти України.

У системі складних відносин вселенського і московського патріархатів, де визначальне місце посідає "українське питання", велику роль відіграють міждержавні відносини Туреччини та Росії. Обидва патріархи у своїй діяльності мусять неодмінно враховувати позиції держав.

У Туреччині це визначено законодавчо – церковнослужителі там є державними службовцями. У Росії православна церква завжди становила собою лише «церковне відомство», адміністративну складову забезпечення горезвісної трискладової формули графа Сергія Уварова: «самодєржавіє, православіє, народность».

Туреччина – орієнтир на Захід

В умовах, коли Турецька Республіка відчувала дефіцит розуміння своїх геополітичних інтересів з боку західних партнерів – перед усім ЄС та Ізраїлю, а також зіткнулася з внутрішнім тиском динамічних національних меншин, її влада розглядала Росію як альтернативного геостратегічного партнера, ринок збуту турецьких товарів та джерело грошовитих, невибагливих, але малокультурних російських туристів.

Росіяни ж вважали, що ці геополітичні та економічні обставини змушуватимуть Туреччину терпіти їхні вихватки та заплющувати очі на відверту зневагу до територіального суверенітету, підтримку терористичних угруповань, які прямо загрожують безпеці країни.

Президент Туреччини мусив відповісти однією ракетою. Хоча стосунки Анкари і Москви напружилися ще з моменту окупації та анексії Росією Криму, справжнім спусковим гачком ланцюгової реакції обвалу цих взаємин став інцидент із Су-24.

Вже спостерігається кардинальні зміни у позиції Туреччини в питаннях взаємин із Заходом, які не знаходили свого вирішення чимало років – оголошено про домовленість з Ізраїлем щодо обопільного повернення послів; про подолання непереборних проблем у процесі об’єднання Кіпру; про прогрес щодо вступу Туреччини до ЄС.

Головне слово за вселенським патріархом

Ці обставини неодмінно позначаться і на церковному «українському питанні». Офіційна Анкара більше не тиснутиме на вселенського патріарха, який, і без того не визнаючи Україну канонічною територією Московського патріархату, тепер матиме змогу визнати за українським православ’ям статус помісної церкви.

Головним каменем спотикання на цьому шляху залишається розділення українського православ’я на київську і московську гілки. До того ж Київський патріархат не визнано іншими помісними церквами.

Попри те, що сьогодні позиція московської церкви в Україні є цілковито лояльною до російського агресора, такою, що підтримує його у військових злочинах та злочинах проти людяності, які він коїть в Україні, світове православ’я відмовляється зрозуміти тих українських християн, яким сумління не дозволяє лишатися вірними Московського патріархату.

Саме за вселенським патріархом сьогодні залишається головне слово щодо визнання канонічного статусу Київської церкви.

Тим часом від Московського патріархату в Україні відпадає дедалі більше число парафій. Православні віруючі усе в більшій кількості визнають себе належними до Київського патріархату. Ширяться кампанії за заборону діяльності Московської церви в Україні та вилучення в неї з користування головних православних святинь. У відповідь церковні агенти Кремля в Україні знову вдаються до бандитизму щодо священиків та парафіян, які не бажають лишатися у складі московської церкви.

У цих умовах Вселенський патріархат, який становить собою церкву-матір щодо Київського престолу, не лише має право, але і зобов’язаний активізувати процес визначення помісного статусу українського православ’я. Першим кроком на цьому шляху могла б бути заява вселенського патріарха про те, що у московського патріарха немає будь-яких канонічних прав претендувати на участь у наданні такого статусу.