Сергій Притула про творчість, волонтерство, країну, в якій живемо

Телеведучий, актор, продюсер, автор гумористичних скетчів Сергій Притула вміє утримувати увагу глядачів не тільки завдяки акторському таланту та дотепності – він завжди чітко озвучує свою громадянську позицію. І слів на вітер не кидає: Сергій активно підтримував Майдан, а з весни 2014-го, з початку подій в Криму, допомагає українській армії як волонтер. 8 березня в столичному Жовтневому палаці відбудеться одразу два концерти гумористичного шоу "Вар’яти", очільником якого є Притула. Обозреватель поговорив з Сергієм про перспективи індустрії україномовного гумору, творчість та менеджмент, волонтерство та балачки у Facebook. Згадали також про виїзди на фронт як наркотик та, звичайно, про те, коли вже Путіна винесуть на вилах з Кремля, передають Патріоти України.

- Я так розумію, це "Вар’яти" - ваш улюблений проект, а проектів у вас багато. За що ви їх так ніжно любите?

- Мене дуже тішать неабияка працелюбність хлопців та високий коефіцієнт корисної дії. Я щойно подивися – у нас на березень заплановано 23 концерти. Якщо в нас питають: "Коли ви їдете в тур?", - я відповідаю, що тур у нас ніколи не закінчується.

А ще я дуже ціную цей нереальний мікроклимат. Я за своє життя працював в різних колективах і маю з чим порівнювати. Ці люди не просто колеги та однодумці, а велика родина, де є взаємовиручка, немає ні заздрощів, ні неприязні.

Звичайно, у той момент, коли ми почнемо купувати собі яхти та приватні літаки, щось надломиться, і можуть з’явитися заздрощі, бо хтось собі зможе дозволити трішки дорожчий літак… Але принаймні до тих пір, я сподіваюсь, у нас все буде гаразд.

- Як складався колектив? Це ви його придумали?

- Ні, шоу існувало ще до моєї появи в ньому. В Тернополі в нульових була команда КВН "Вар’яти", там було буквально троє людей, з них двоє досі в строю. З цієї команди зародилося локальне тернопільске гумористичне шоу, там було близько десятка акторів та авторів, і вони разом задовольняли потреби місцевого глядача до подібних видовищ а-ля "Камеди клаб". Таких гумористичних шоу на теренах Західної України в ті роки вистачало – то були і "Батяри" в Івано-Франківську, і "Чорний гуцул" в Чернівцях, и "Могарич" у Львові, і в Луцьку було якесь кустарне "Камеді".

На початку 2010 у хлопців з’явилися непорозуміння з тодішнім управлінцем шоу, і ще більше непорозуміння - з міською владою, позаяк в одному з своїх виступів вони необережно висловились про мера. Оскільки власником клубу, де вони виступали, був кум мера, то наступного дня їх звідти і поперли.

Хлопці звернулися до мене з проханням якось розрулити ситуацію, бо знали, що я в хороших стосунках з міськими керманичами. Я зв’язався з Романом Йосиповичем Заставним, який тоді був мером, і спитав, в чому проблема, а він відповів, що ніякої проблеми немає, то його кум трохи перестарався, спрацював на випередження. Хлопці повернулись до роботи. Але друга проблема у них залишалась, і вони запропонували мені очолити структуру.

Я до цього був на їх виступі, бачив потенціал. Але я не є прихильником структур, де є один локомотив, а всі інші йдуть за ним вагончиками. Я звернувся до представників інших західноукраїнських гумористичних проектів, запропонував їм співпрацю. Ми провели великий збір у Тернополі. Умови у мене були такі: по-перше, беззаперечна довіра мені як очільнику, всі важелі управління колективом – у мене; по-друге – повністю україномовне шоу.

Но той час гумористичних проектів нібито вистачало, але мене не дуже влаштовувало, що в країні, яка святкувала 20 років незалежності, не було жодного україномовного гумористичного проекту. Зародки цієї невдоволеності у мене з’явилися ще за часів роботи в "Камеді клаб Україна". Це був дійсно хороший проект, але я в ньому був фактично єдиним україномовним резидентом.

Перший виступ "Вар’ятів" у новому складі відбувся в травні 2010 року. Але з часом кількість учасників невпинно скорочувалась, подекуди з’являлись нові люди. З тих 14-ти, що починали, до сього дня лишилося троє.

- З вами так складно працювати?

- Ні, це абсолютно нормальний розвиток подій. Процес притирання. Наприклад, хлопці з Івано-Франківська одразу сказали, що не витримають такий темпоритм – бо ми кожного місяця розробляємо нову концертну програму. Режим роботи команди КВН суттєво відрізняється від нашого: нашу двогодинну програму команда КВН може розбити на три частини і гастролювати з ними рік по всій країні.

- А навіщо ви так вбиваєтесь?

- Це як спортзал: коли ти тренуєшся регулярно, то тримаєш організм в тонусі. Як тільки закидаєш, обростаєш жиром, стаєш некрасивим і нещасним. В нашому випадку все було зроблено правильно, і це себе виправдало.

У нас є правило: кожного разу, коли ми приїздимо у те саме місто з черговим концертом, ми повинні привезти нову програму. Ми не музиканти, які можуть співати ті самі пісні, і публіка тішиться, танцює під сценою і махає руками. Для нашого жанрю це неправильно. Іноді ми можемо повторити номер на біс, але я вважаю, що на кожному новому концерті глядач має право за свої гроші не дивитись уже раніше побачене, а отримати нову порцію жартів.

- Але ж жарти – це дуже творча робота. У всіх творчих людей бувають дні і навіть місяці, коли зовсім не пишеться. І що, викидаєте їх, бо виписалися?

- Я за весь період звільнив тільки троє людей, решта пішли самі. А взагалі при такому темпі вмикається взаємовиручка. Якщо хтось заступорився, наприклад, у Володимира Жогло 5 днів не народжується жодна смішна переробка пісні, ми влаштовуємо мозковий штурм, сідаємо разом, слухаємо пісні, і щось складається. Теж саме з жартами і номерами.

Всі номери я редагую. Якщо бачу, що матеріал слабенький і немає сенсу рятувати, я зазвичай кажу – забудьте про цей номер, викиньте. Але вони в мене хлопці практичні, не викидають, а барижать - продають тим, кому ці жарти здаються смішними. Потім я бачу це по тєліку, і мене це дуже тішить, я радий, що хлопці вміють знайти собі додатковий заробіток. Це набагато краще, ніж коли наші номери тирять. За таке хочеться квасити носа, і підозрюю, що це скоро трапиться.

- Ви зараз більше управлінець чи творча одиниця?

- Зараз я більше займаюся творчістю, тим більше, що восени ми переходимо в телеформат, скоро починаються зйомки на "Новому каналі", і у мене дуже багато роботи по відбору матеріалу. Це чудово, що, ми як ви кажете, вбивалися на початку и кожного місяця робили нову програму, тому зараз я маю можливість знімати не все що є, а тільки найкраще.

Управлінням займаються концертний директор, комерційний директор… В мене директорів немєряно, і я їх всіх боюсь.

- А хто кричить на підлеглих, коли щось не так?

- Я кричу, звісно.

- Тоді, значить, ви і є бос. Бояться вас?

- Та ніби ні, я ж не полудурок якийсь, що шашкою розмахує. Якщо в мене є претензії, то вони зазвичай аргументовані.

- Як вам здається, чому на рівні країни україномовний гумор був фактично відсутній до "Вар’ятів"?

- Де не сіють, там нива не колоситься. Як би це комічно не звучало, але занепад україномовного гумору почався з розвалом СРСР. В 70-80-х роках існувала потужна школа українського гумору. Я сам виріс на творах Глазового, Сови, Вишні, по телебаченню з відкритим ротом дивився виступи Паламаренка, Литвиненка, Дудара. Це була ціла плеяда гумористів.

З розвалом країни наші північні сусіди набагато швидше докумекали, що гумор - це велика індустрія. Є індустрія попси, шансону, року, а є – сміху. Потужний гуморист може збирати великі зали, а це великі гроші. Росіяни знайшли у себе під боком 52-мілионну аудиторію без мовного бар’єру. Задорнов прекрасно гастролював в Тернополі. Сюди нахрапом залізли "Смехопанорама", "Аншлаг-аншлаг", Регіна Дубовицька, всі хто завгодно. Росіяни отримали беззаперечно лідерство в телеефірах. А телеринок тут завжди формувався за принципом "и так поймут". Україномовний глядач міг бути прихильником російських гумористичних проектів.

Наші ж не змогли оперативно перейти на комерційні рейки, їх задавили. Все, на шо ми спромоглися в 90-х – це шоу Сердючки, "Довгоносики" и кілька команд КВН. Апріорі в більшості своїй ці проекти були російськомовними: якщо ти хочеш грати в вищій лізі КВН – ти ж не будеш грати українською. Навіть "Львівські гусари" виступали російською.

Коли все україномовне вмерло і більше нічого не народилось, то звідки воно мало взятися? Зараз ми потихеньку робимо те, що мали зробити ще на початку незалежності трошки старші и розумніші за нас дядьки.

І ми робимо правильну справу. Ми ж гастролюємо не тільки по обласних центрах. При тому, що я захищав наукову роботу у Малій Академії Наук України саме на географічному відділенні, я про деякі міста на карті України дізнаюсь саме завдяки нашим гастролям. Ти приїздиш в райцентр, де останній артист був за Брєжнєва, або в 2002 році якийсь депутат привозив фольклорний ансамбль, щоб за себе агітувати. І там в райцентрах дуже потішна публіка. Приходять, в тому числі, діти, підлітки, тобто буде рости якийсь пласт шанувальників україномовного продукту, з якого, в свою чергу, підуть послідовники!

- Як ви вважаєте, чи є ваша нинішня популярність частково результатом всіх подій останніх років? Я маю на увазі Майдан, АТО, розрив культурних контактів з Росією.

- Не буду заперечувати, що з’явився запит на вітчизняне, українське. Але я більш ніж переконаний, що навіть якби не війна, ми мали б такий самий результат який маємо, бо ще до Майдану ми вели перемовини щодо гастролей в Харкові, Дніпрі, Черкасах.

Навпаки, всі ці події – Майдан, анексія Криму, початок АТО – спричинили наш застій, ми 4 місяці не могли працювати в 2014 році. Публіка була в страшному заціпенінні, це був такий анабіоз жаху. Але потім потихеньку народ почав повертатися до нормальних рейок життя, принаймні там, де немає війни, і люди потягнулися за розвагою та розгрузкою мізків.

У нас було певне непорозуміння з деякою частиною народу, які вважали, що не можна їздити з розважальними концертами в країні, де йде війна і гинуть люди. І я тим трохи переймався – поки мені хлопці з 80-ї бригади особисто не пояснили свій погляд на такі речі. Вони сказали: "Ми тут стоїмо не для того, щоб наші діти та жінки повдягали хустки, сиділи вдома та ходили тільки до церкви. Ми тут стоїмо, щоб хлопчик з дівчинкою могли цілуватися на задніх сидіннях кінотеатру, діти могли ходити в музичну школу, ти міг кататися з гастролями". Вони стоять щитом, який зберігає нормальний устрій життя на мирних землях. Але одна справа бути за це вдячним, і зовсім інша – сприймати це як належне. На жаль, в країні багато людей, які сприймають це саме, як належне.

- Я час від часу бачу в стрічці "Фейсбука" пости від волонтерів, які розчарувалися в своїй місії. Мовляв, система не змінюється, усе дарма…А ви що про це думаєте?

- Є дві моделі, за якими можна здійснювати волонтерську діяльність. Модель номер один: отримувати запити від підрозділів збройних сил України та добровольчих батальйонів, збирати кошти та забезпечувати ці потреби.

Модель номер два: робити те саме, регулярно відволікаючись на те, щоб розказувати, наскільки ти розчарований і яка погана система. У мене на це немає часу. В мене є гастролі, зйомки, АТО, а ще сім’я та дитина, яким я теж хочу приділяти увагу. Я займаюсь тихим волонтерством, у мене немає часу на те, щоби сісти та писати в "Фейсбук" про те, яка погана система.

Насправді я не вважаю, що треба сидіти мовчки, працюючи виключно на потреби армії. Але людей, які намагаються міняти систему язиком, набагато більше, ніж тих, хто для цього щось робить.

Я дуже тішуся, що є такі люди, як Рома Синіцин. Він був непублічною людиною до того, як почалася АТО. Разом з Тукою зробив "Народний тил", оберти якого я навіть не можу оцінити. Вони забезпечували потреби різних підрозділів на десятки мільйонів гривень. Зараз, відійшовши від справ у "Народному тилі", Роман займається іншою дуже корисною справою – працює в комісії по переатестації правоохоронців.

Читаючи його сторінку в "Фейсбуці", я бачу що вони на цьому не спиняються і вже починають звертати увагу на військово-морські сили України, а це такі авгієви конюшні, що словами не передати. У мене є один френдлі підрозділ ВМС, один з небагатьох, де командири загинули в бойових діях. Капітани першого рангу, це на рівні полковника, не сиділи в штабі, а зі своїми бійцями йшли в бій.

Зараз у них тимчасово виконуючим обов’язки командира є один дядьо. Приходять до нього офіцери з проханнями виділити кошти на ремонт техніки чи щось таке. На шо дядьо чітко пояснює: "Волонтерским вниманием не обделены? Там и просите".

І після цього використовує кошти на ремонт свого кабінету та ставить там персональний санвузол. Я був на тій базі, де цей підрозділ базується. Вона схожа на щось середнє між курником і конюшнею. Посеред цієї руїни у одного м…ка є свій сральник в кабінеті, бо йому так зручно.

В такі моменти згадуєш приказку "На одному гектарі з такою людиною не сяду". Таких людей треба міняти. І я бачу, як Рома над цим працює. Нажаль, таких ініціативних, у яких слово не розходиться з ділом, не так багато. А панікерів достатньо. Це велика проблема в волонтерському русі, коли йде переоцінка власних можливостей.

- Як паніка пов’язана з переоцінкою своїх можливостей? Неочевидний зв'язок.

- Не хотілося б критикувати колег по цеху, але, я думаю, всім знайома ситуація, коли волонтер поводить себе так, ніби без нього небо в Сіверський Донець впаде. Конкретно цей Вася рятує всю армію.

Без волонтерів звичайно було би скрутно і, якби не волонтери, то все це (зона бойових дій, лінія розмежування) просунулося б набагато глибше. Волонтери гнучкіші, мають, на відміну від державної машини, набагато оперативнішу логістику, у нас немає тендерів та бюрократії, і, хоча не можна за всіх говорити, але волонтері не крадуть (а якщо хтось і краде, це не відбивається на загальному процесі). В найкращі часи від моменту, коли до мене приходив запит на тепловізор, до моменту, коли він опинявся на передовій, проходило 2-3 дні.

З іншого боку, не може жоден волонтер ввести в стрій танкову роту. Треба бути реалістами.

Тому багатьом волонтерам не завадив би перепочинок, відпустка, розмова з психологом. А у нас дуже багато людей, які як кинулися з головою, так там і залишилися. Виїзди на фронт – це своєрідний наркотик: тебе дуже поважають, ти відчуваєш свою значимість, як ніхто. Вдома тобі нудно, всі твої розмови зводяться до військових тем. Люди втомились, як би це не було прикро. Люди хочуть говорити про роботу, про дітей, про любов. А ти до них зі своїми балачками про АТО. І якось тебе не дуже всі хочуть слухати, а ти їм про АТО. Таким волонтерам потрібне розвантаження, але вони цього не хочуть, бо є відчуття "без мене там всі пропадуть". Не пропадуть, все нормально!

- А ви як вирішуєте проблему "наркотика"?

- Я не витрачаю на АТО більше часу, ніж потрібно.

Зараз коштів на волонтерські рахунки йде набагато менше. Рік тому в лютому 2015-го я зібрав 1,9 млн гривень, а в цьому місяці, якщо вийдемо на 350-400 тисяч, то буде дуже добре. Відповідно, немає можливості робити такі масштабні закупки, як раніше: бус, джип, 8 приладів нічного бачення, 2 тепловізора, 20 коліматорних прицілів, безпілотніки, 120 комплектів форми, і 2 буса під це все, тому що люди позносили одяг, їжу, хімічні грілки, берці… всього було валом. Зараз держава багато чого на себе переняла: форма, бронь, шоломи кевларові, з озброєнням трохи легше.

Тому я зараз збираю гроші цілий місяць, беру з напарником 1-2 джипа, їдемо, а через два дні повертаємося. У мене тут теж багато різноманітних справ.

- До речі, я чула, що ви почали акцію по забезпеченню дітей в Криму україномовними книжками.

- Я маю знайомих, які не виїхали з Криму, плюс френдів у "Фейсбуці", з якими спілкуюся у приватних повідомленнях, тому знаю ситуацію. Попри те, що окупаційна влада кричала про забезпечення спілкування трьома мовами, українською, російською та кримсько-татарською, - ми всі бачимо, що це не так. Українська мова утискається. Різні освітні підрозділи, гуртки, театральні та танцювальні колективи - все потихесеньку руйнується. За українські класи можна забути.

Ми не бачимо якоїсь чіткої державної програми допомоги проукраїнському населенню Криму. Є навіть Комітет по справах Криму при уряді чи президенті, який нічого не робить вже два роки…

Найгірше, що може трапитися, - що люди, які залишилися в окупації, вирішать, що ненці Україні на них начхати. Почнуться незворотні процеси. Тому якщо держава не може закривати якісь ділянки, це повинно зробити громадянське суспільство. Це так само як з волонтерством – не могла держава вчасно відреагувати, забезпечити армію, окей, ми підставили плече, залатали діри. Не може держава підтримати своїх в Криму – давайте шляхом церкви, громадських організацій, індивідуальних активностей кожен день щось робити. Вода камінь точить.

Я подумав, що до Дня св. Миколая кримським дітям, батьки яких прививають їм любов до української мови, буде приємно отримати подарунки. Пішов до своєї подруги Дани Павличко, власниці видавництва "Основи", и попросив 100 книжок. Кинув клич в "Фейсбуці": будь ласка, якщо маєте знайомих, які хочуть отримати книжки, присилайте заявочку в приватні повідомлення з адресою та іменами дітей. Листів було багато, склалася жива черга.

Я взяв перші 50 листів, бо були сім’ї з однією дитиною, а були і з чотирма. Ми з "Вар’ятами" і колегами з "Нового" попідписували ті книжки. Виникло питання, як передати. Поштового сполучення немає, а через Росію перекидати – це вже цирк на дроті. Зрештою представники кримсько-татарського народу взяли на себе цю місію, доправили книги на півострів, а там уже силами проукраїнських місцевих активістів вони розійшлися по адресах.

Був фідбек, люди скидали фотографії з дітками, писали, що це хороша ідея. Я подумав, що це потрібно переводити на конвеєр. Тим більше, що в "Фейсбуці" мені вже людей 20 написали з питанням, куди книги пересилати.

Зараз ми створимо сайт або сторінку, туди будемо скеровувати запити від кримчан. Дана вже погодилася дати ще 100 книжок, Іван Малкович з видавництва "Абабагаламага" теж пообіцяв долучитись, плюс я поспілкуюся з іншими видавництвами, які мають україномовну дитячу літературу, плюс люди будуть щось присилати.

Один добродій вже передав 70 книжок, навіть не перепитував, просто написав, що відправив "Новою поштою". А мені їх навіть ніде складати, я живу в однокімнатній квартирі, у мене там і так склад на АТО. То спочатку ми зробимо ресурс, наймемо людину допомагати, знайдемо офіс з складським приміщенням.

Як все це доправляти – питання. Хочеться зробити по принципу "мурах" і підвішеної кави – якщо людина має там родичів і їде до них, то зайшла до нашого офісу і взяла з собою декілька книжок. Але є серйозний страх, що деякі люди можуть виявитися непорядними, настукати на кінцевого адресата до ФСБ або натравити казаків.

Це питання будемо утрясати з громадськими організаціями, котрі мають в Криму своїх прихильників. Коли будемо готові приймати книги, я розтрублю по соціальних мережах.

- Ви справедливо сказали, що у держави немає зрозумілої програми дій відносно підтримки своїх громадян в Криму. А як сприймають проукраїнські блокаду Криму? Який це для них месидж?

- По-різному. З тих, з ким я спілкуюся, частина ображалась на дії активістів, які блокували фури та вирубили світло. А частина писала: "Давайте, поднажмите". Пам’ятаєте анекдот, як Бог запропонував українцю: "Проси що хочеш, але твоєму сусіду я зроблю теж саме вдвічі більше", і українець попросив: "Боже, виколи мені око!". Так, їм трошки незручно, але вони насолоджуються тим, як вата страждає та починає вже проклинати нову владу.

- Ви вірите в те, що Крим повернеться до складу України?

- Ми живемо в ХХI сторіччі. Останні багато років в Європі історія не залишала шансів загарбникам чужих земель. Є правила гри. Німці давно не забирають землі в чехів, поляки у українців, українці в білорусів, Румунія у молдаван. І ось якийсь п...р прийшов, і там, де всі грають в шахи, почав грати в "чапая". Таких людей потрібно заземляти тими чи іншими методами.

Позаяк європейська унія зараз нагадує перелякану стару бабу, яка ні з ким не хоче сваритися, а хоче спокійно дожити свого віку в затишку, попиваючи "шпріц апероль" на адріатичному узбережжі – то маємо такі методи, які маємо. Вони теж діють, і я тримаю пальчики схрещеними за те, щоби президенту вистачало наснаги та ораторського мистецтва переконувати європейських і світових лідерів не знімати санкцій з Російської Федерації.

Мені потенційно мало би бути шкода людей, які там живуть і в принципі не винні в тому що через поведінку режиму Путіна дістається насамперед їм – бо Путіну по барабану, він як їв червону ікру ложками, так і буде їсти. Але з іншого боку я вважаю, що офіційні цифри підтримки населенням політики Путіна не дуже відрізняються від реальних. Ну то якщо більше 80% підримує Путіна, хай і вигрібають. Ні пощади, ні жалості.

Для мого покоління, а може і для покоління мого сина, питання добросусідських стосунків з колись братнім народом вже не стоїть. Я сподіваюсь дожити до того моменту, коли наш північний сусід буде платити нам велику контрибуцію. Світ перемелював і не таких як Путін: Гітлера, Муссоліні, Полпота. То цей карлик, думаю, довго не порипається. Найоптимальніший розвиток подій – його на вилах винесуть свої ж. В Росії ж ніколи не відбувалася мирна зміна влади. Тільки Єльцин, свята людина, який казав: "Я просыпаюсь и думаю, что хорошего я сделал для Украины" – віддав владу добровільно.

І коли Путіна винесуть на вилах, у росіян спаде з очей пелена. Німці ж теж прозріли свого часу.

- Так, але це прозріння відбувалося 20 років, Нюрнбергський процес був тільки початком.

- Я думаю, в якійсь момент російських школярів теж будуть возити автобусами на Донбас, щоб показати, що творив їх лідер. І рано чи пізно наші стосунки таки налагодяться. Французи з англійцями колись вели 100-річну війну, і нічого, тепер разом вирішують глобальні питання. Якщо і точиться якась ворожнеча, то тільки на футбольному полі.

Звісно, не буде такого, що режим помінявся і одразу всі скажуть: "Ой, ребята, так обидно, давайте все забудем, извините!" Але якщо війна припиниться незабаром, то можливе примирення хоча б на рівні правнуків.