"Сєпарів треба скоріше зачищати - тоді все буде нормально. І це набагато простіше, ніж місяцями стояти на позиціях", - молодий командир про війну на Донбасі

23-річний командир взводу Ярослав Підкаура розповів про свою службу. Про це повідомляють Патріоти України з посиланням на

"Цензор".

"У січні 13-го року я пішов на контракт, тому що всі мої друзі служили строкову службу, а я навчався в технікумі, і мене не взяли в останній призов. А я хотів, як всі, пройти армію. Родом я з села Варварівка, що на Житомирщині.

Служити пішов у найближчу частину від свого дому – в 30 бригаду в Новограді-Волинському. Спершу в армії було дуже важко, бо незвична атмосфера і жодної знайомої людини. Але згодом звик - знайшлися нові друзі.

Я був водієм у комендантському взводі. Проте 2 березня 14-го року мене по тривозі перевели в другу роту 1-го батальйону гранатометником, а за день до цього я прийняв присягу.

Спочатку нас відправили в бік Криму. Ми стали в Херсонській області і пробули там два з гаком місяці – тримали кордони. Після Херсону в зону АТО спочатку відправили другий бат, а через два тижні і наш.

У серпні ми стали в Солнцево, в Старобешевському районі, але ще в потязі перед виїздом наш ротний Володимирович сказав, що мене назначили командиром відділення. Я сказав, що не буду, тому що не вчився на це. А він мені відповів, що на ротного теж не вчився. Зрештою я погодився. Йому, мабуть, більш видно було, кого на які посади ставити, а я просто робив свою роботу.

Деякий час мені командування важко давалося, бо у відділенні були люди, які довше за мене служать і старші за віком – на той момент мені було 19 років. Але потихеньку я в’їхав у свої обов’язки, а якщо чогось не знав, то питав у інших. Згодом ставало все легше й легше. Потім пішли перші бої. Наша рота спочатку стояла на охороні колісної техніки.

Я зі своїм відділенням супроводжував розвідку, яка їхала в Петровське під Савур-Могилою. До завдань я тоді спокійно ставився, бо ще не розумів толком, що таке насправді бойові дії. Незважаючи на те, що перший раз "Градами" нас накрили ще в Солнцево, це сталося так миттєво, що ми не встигли нічого зрозуміти. В Петровському так само крили "Градами", але ми вже знали як себе вести.

СТЕПАНІВКА

Потім ми заїхали в Степанівку. Нашому взводу дали завдання зачистити верхню вулицю.

Ми зачистили декілька хат і отримали команду далі не пересуватися, тому що буде працювати наша арта. Ми поховалися, переночували, встали о 5 ранку, щоб просуватися далі. Зачистили всі хати по правій вулиці - і нам залишилось на лівій стороні зачистити дві хати і окопи. Поки йшла зачистка крайньої хати, по нас почали лупити з автоматів, а коли справа дійшла до окопів, мені довелося йти першим. Але сєпарів там вже не було, лише записка, щоб ми на них чекали, бо вони повернуться.

А через пару днів, коли ми зачищали Маріновку, в одному з підвалів мій гранатометник знайшов повно боєприпасів. Коли я спустився вниз, очі до темряви адаптувалися, побачив БК і вирішив, що собі наберемо. Зробив крок вперед і відчув, що натягнув дріт. Подивився під ноги, а там граната Ф-1. Юрі, гранатометнику, я сказав, щоб він тікав, а він у відповідь, що мене не покине. Але я наказав тікати, бо зараз як рвоне.

Коли всі говорять, що в таких випадках дитинство перед очима пробігає, я ніколи не вірив. А тоді дійсно завмер - і все дитинство перед очима пробігло. Стояв і думав про одне, що додому не подзвонив і не попрощався. Я вирішив, що будь що буде, довго так не вистою все одно – і забрав ногу. Проте граната не підірвалася.

Потім ми повернулися назад в Степанівку. Коли звідти їхали в Дмитрівку, наш взвод потрапив у засаду. Сєпари стрільнули в нашу першу машину, але не влучили. Наші машини стали і почали обстрілювати "зєльонку". А ми спішились і полягали на землю. В мене дві пулі прямо біля ніг зарилися в землю. А коли нас почали крити "Градами", начальство дало команду відступати.

МІУСИНСЬК

Після Степанівки, на початку вересня ми поїхали в Міусинськ. Там наш взвод тримав мости. Двом відділенням попалися великі, а мені – пішохідний. Поки ми його тримали, там більш-менш все було нормально: люди ходили до джерела – набирали воду. Сєпари часто обстрілювали, але ми вводили для місцевих комендантський час. Деякі люди приносили нам їжу, і щоб ми не боялися, що вона отруєна – самі її теж куштували.

Я не пам’ятаю, скільки ми там простояли, але ворожа мінометка постійно крила верхню "зєльонку", де стояв наш командир роти. Ми носили радянські каски і думали, що вони хоч щось утримують, але коли зенітнику дрібний осколок пробив касу, ми зрозуміли, що в них немає сенсу. Там убило хлопця – і це був перший "двохсотий" в роті. Я знав цього хлопця, тому на психіці це, звісно, відбилося. Ми почали бути більш обережними.

Коли Іловайськ взяли в оточення, потихеньку почали оточувати і нас, тому нам довелося відступати з міста. Декілька разів ворог влаштовував нам оточення, але наш другий батальйон зробив коридор, завдяки якому ми відійшли в Червону Поляну, але у хлопців з того бата були втрати.

Ми з гранатометником постійно шуткували, що як тільки окопи викопаємо, то одразу кудись переїжджаємо. Так і тут було, тільки в Поляні окопалися, на другий день перебралися в село Маломиколаївка, але ще поки їхали в те село, наводчика нашого ротного поранило в п’ятку, а танкіста вбило. Коли ми доставляли його тіло в Лутугіно, з’ясувалося, що в нього щойно народилася дитина. А коли дісталися міста, то зупинилися біля одного заводу, і якийсь військовий нас запитав, скільки ми трупів привезли. Відповіли, що один. А він вікрив двері свого КАМАЗа, а там півмашини загиблих. Вражаюча дуже картина.

ВУГЛЕГІРСЬК

Через деякий час ми поїхали в Маломиколаївку. Простояли 11 днів і майже щоночі нас обстрілювали з "Градів". Звідти відправились в Успєнку, а потім в Щастя. Це був плановий відступ.

Доїхали до Містків, чекали на обіцяну ротацію ще 10 днів і поїхали додому. Потім ми стояли на Арабатській стрілці, а коли в січні 15-го року були в Мирному, я хотів взяти відпустку, але ротному сказав, що якесь дивне у мене відчуття, що додому поїхати не вийде. І якось Володимирович вночі поїхав до комбата, а коли повернувся, я в нього запитав: "Ну що, тепер на Дебальцеве йдемо?" Він мені: "А як ти знав?" Це просто було моє передчуття. Відпустка скасувалася - і 23 січня ми відправилися в напрямку Дебальцевого.

Ми стали в Луганському, але постійно їздили на декілька опорних пунктів на підсилення: на "Валєру і 1301. Коли перший раз виїхали з двома танками і п’ятьма БМП на Валєру був вечір і туман - нічого не видно. В якусь мить командир 3 роти вибіг на поле і почав нам махати, щоб розверталися назад. Ми почали розвертатися, я повернув голову - і побачив як наші два танкіста кудись стріляють. А коли ми повернулися в Луганьске, хлопці з "Валєри" по рації передали: "Дякуємо, братва, що підбили ворожого танка". В мене тоді така гордість за наших танкістів була – словами не передати.

Коли ми отримали завдання йти на Вуглегірськ, щоб забрати звідти 13 батальйон ТРО "Світязь", нас відправилось дві роти. Окрім нас їхав батальйон "Донбас", Нацгвардія – загалом багато було бійців.

Ми поїхали в обхід, а мій колишній командир взводу - навпростець. Танкісти повідомили, що по місту катається танк Т-72, і що наші із-за будинків ніяк не можуть в нього влупити. Я, коли приїхали в місто, свою БМП поставив між будинками, а пушку ми розвернули в бік вулиці, на випадок, якщо буде потрібно стріляти. Стоїмо з хлопцями, балакаємо – раптом чуємо звук танку. І коли в 5 метрах від себе я побачив дуло, перше, що спало на думку: "А коли це наші танкісти встигли танка перефарбувати?" Нам повезло, що він проїхав по вулиці повз нас і не побачив нашу машину, а наші гранатометники, в той момент коли я стояв перед дулом, почали в нього стріляти. Пам’ятаю, як я стою, а в мене щось починає летіти – вирішив, що це той танк в мене стріляє, але подумав, щось дуже повільно він лупить. Виявилось, що то наш гранатометник промазав, попав у будинок і в мій бік полетів стартовий двигун від снаряду. Я почав тікати, а сєпарский танк під нашими обстрілами відступив. Потім мій механік розповів, що на тому танку було написано "Родіон".

Коли я прибіг туди, де стояла моя БМП - не міг її знайти. Бігаю-бігаю, бачу сидить мій механік Ігор. Питаю: "Де наша беха? Він показує на неї, а вона тупо обліплена людьми. Це були хлопці зі "Світязю". Ми з Вуглегірська виїхали нормально - без стрілянини. А от наша третя рота потрапила в засаду, в результаті - 2 загиблих і поранені. Це теж було важко переносити, бо я цих людей знав. Коли ми повернулися у розташування, то півдня заспокоювали командира того взводу. Його щойно призвали після інституту, він був молодшим лейтенантом - і то були перші смерті, з якими він стикнувся.



РІДКОДУБ

Поки ми стояли під Дебальцевим, задачі в нас були щодня: то ми корегували артилерію, то робили виїзди. А 6 лютого отримали наказ їхати в Рідкодуб.

Моє відділення поїхало з 3 взводом нашої роти. Перше, що пішло не так – наш танк загруз, бо на ранок почалася відлига. І ще до того, як це трапилося, коли командир 3 взводу розставив наші машини, я сказав йому, що в мене передчуття, що так як він каже, ми не поїдемо. Окрім танку в нас було 3 БМП, і командир вирішив штурмувати село без танку.

Мені він сказав їхати першому. Коли ми сіли, я всім хлопцям дав команду, щоб полягали за башню. А сам сів зверху над наводчиком і сказав йому, що коли потрібно, буду кричати йому "ціль", щоб він по ній лупив.

Коли Рідкодуб був від нас на відстані 700 метрів, наводчик почав лупити по сєпарам осколочно-фугасними снарядами. Але, коли ми мали заїхати в село, загинув мій механік Ігор Новак, він вирішив йти разом з піхотою – і його вбив снайпер.

А я протупив – випадково заїхав за село, в результаті це зберегло нам життя. Бо там нас би одразу поклали. Я думав, що село трохи довше, ніж воно було і переїхавши через залізницю став у метрах 100 від нього. Всі машини потяглися за мною. Я став, вибіг на поле, дивлюся, а село – це одна вуличка і хати по два боки.

Ми перегрупувались і почали їхати назад. Раптом почув, що у гранатометника впав РПГ. Я взяв РПГ і почав шукати гранатометника, а коли знайшов, бачу він білий, як стіна – його поранило. Питаю, а де командир 3 роти Борзий, він каже, що не знає. І почалася паніка із-за того, що ніхто не керує операцією. Ми собі навіть не уявляли, що таке може бути. Почали вирішувати, хто буде командувати. Зголосився розвідник з позивним Варшава. Він сказав, щоб ми зібралися в дві групи і підемо на штурм. Він - молодець, підняв хлопцям бойовий дух, коли розповів, що сєпари в селі кричали, що здаються.

Але поки ми вирішували, хто буде йти першим, моя машина поїхала вперед і почала стріляти по сєпарах в селі, просто мій механік подумав, що всі уже готові йти. Я почав бігати і шукати її - в цей момент мене поранили в руку. Хлопці перемотали і залишили мене в резервній групі, а самі пішли штурмувати вулицю. Згодом до нас підтяглася 3 рота, з ними був мій механік з посіченими осколком ногами. В цій роті був боєць з позивним Тернопіль. Він розповів, що ще тоді, коли ми заїжджали в село, поранили командира Борзого, а бійців Дреда і Луньова сильно контузило. А от Льоху Буслаєва, піхотинця з нашої роти, знайти не можуть. Згодом з’ясувалося, що Льоша загинув. Він їхав на третій, останній машині.

У нас було завдання, окрім штурму села, привезти БК підрозділам зі 128 бригади і 25 бата "Київська Русь". А якщо потрібно, то забрати їх з собою. Коли ми до них дісталися, виявилося, що їх близько ста чоловік, але їм ніхто не дав наказ штурмувати Рідкодуб. В результаті село ми зачищали разом з ними: вони пішли на лівий бік, ми на правий. Стрілкотня там стояла дуже сильна, поки ми намагалися зачищати. Коли приїхав танк з Київської Русі і почав працювати по сєпарах, в нього попали зі "Шмеля" і вбили командира. Контужений механік дав задню. Оскільки ми їхали позаду, він наїхав на нашу машину, вона стала поперек дороги. Було зрозуміло, що наступати далі немає сенсу, бо окрім того, що ми залишились без танку, ще посеред дороги стояла інша підбита машина і не давала нам проїхати.

Ми почали вивозити усіх хлопців. Це мало такий вигляд: виїжджає танк, обвішаний людьми, так само БМП, і по них з різних боків стріляють зі "Шмелів". Я, Нікітос - головний сержант нашого третього механізованого взводу, і з нами ще 9 хлопців, ми були в самому кінці. Коли наші доїхали до пагорба, відправили в наш бік ще один танк, але його підбили і він повернувся назад. Ми залишились з однією БМП і з села виїжджали останніми. Коли сіли на машину, я сказав механіку: "Давай ти будеш сьогодні їхати так, як ти завжди їздиш! Лети на всіх парах!" Коли ми проїхали важку ділянку, то впали на землю на коліна, а на душі було так важко, що капєц, від того, що загинули наші пацани. Для мене це був психологічно найважчий виїзд.

Поки добиралися до своїх, загрузла наша БМП, але ми її витягли. На трасі нас ждав ротний Володимирович.

Приїхали назад в Луганське - і на другий день усіх поранених забрали в госпіталь. В роту я повернувся десь аж першого травня 15-го року. В мене була тривала реабілітація, бо довго не загоювалась рана.

ВИСОТА "ПАША"

Коли я приїхав до хлопців, нас поставили в районі Дебальцева на висоту 1301, називалася вона "Паша". Тоді я ще був командиром відділення. Коли ми поміняли наших пацанів, які там стояли до нас, і вони 5 травня поїхали назад, то потрапили в засідку. По рації нам сказали, що є один загиблий – це Саня Ковальчук - і шестеро поранених. Це були хлопці з першого взводу.

"Пашу" ми тримали аж до жовтня. І це був, як на мене, найбільш обстрілюваний опорнік 15-го року. Там як починали о 4 ранку лупити по нас, то закінчували о 10 вечора. Тобто ми все літо просиділи під обстрілами. Пам’ятаю, як одного разу сиділи грали в карти - і тут я кажу: "А-ну тихо, пацани" Чую, летить снаряд. Перший був перельот. Ми починаємо тікати. Встигли сховатися, бо другий прилетів прямісінько в кухню. Ми туди зайшли після обстрілу, а наші броніки всі посічені були.

Поки ми стояли на тій висоті, мені спокійніше було пацанів заганяти в бліндажі і самому корегувати, і стріляти під час обстрілів. Спочатку в нас стояв "Васільок", але його спалили. Тому потім ми працювали з міномьотки. Корегувальники приїхали десь під кінець літа. Проте мої хлопці мене теж часто і бліндаж віправляли – берегли. А ще давали поради, коли я чогось не знав.

У липні мене назначили головним сержантом взводу, а в серпні, коли звільнився командир взводу, поставили на його місце. Мені був 21 рік.

В кінці літа нас вивели на три тижні на реабілітацію в Артемівськ. А після цього 25 лютого бригаду забрали на яворівський полігон на навчання з канадцями. Там ми пробули 5 місяців і звідти влітку цього року знову повернулися на передові позиції.

СІМ’Я

Зараз на гражданці я себе не бачу, тільки військовим. Моя сім’я – це святе. Тато помер 18 квітня цього року від раку, а мама все намагається мене додому якось забрати, відмазати від служби. А я їй кажу: "Мам, я пішов служити, значить я так вирішив!"

В мене ще є два старших брата, але їм я дав зрозуміти, що вони воювати не підуть. Не дай Бог, з ними щось станеться. У старшого брата було бажання йти воювати, але я йому сказав: "Вадим, це не твоє і тобі не треба бачити те, що бачив я". В кожного з них є сини, тому нехай займаються ними, а я буду воювати.

Я теж мрію про дітей, але вже після війни. Бо якщо зі мною щось трапиться, я б дуже не хотів, щоб жінка сама їх ростила.

Я дуже змінився, про це мені всі в селі кажуть, коли у відпустку приїжджаю. В мене характер з’явився - я раніше був менш серйозний і менше відповідальний. Я за своїх хлопців відповідаю, і мені говорити з їхніми батьками, якщо щось буде з ними не так.

А сєпарів треба скоріше зачищати - тоді все буде нормально. І це набагато простіше, ніж місяцями стояти на позиціях".