Це гетьман Скоропадський відкрив в Україні рідномовні школи, гімназії, виші - не забуваймо

Є різні думки і твердження з приводу того, якою виявилася роль гетьмана Павла Скоропадського у cтворені української держави. Найпершими чуються закиди і попрікання про те, що він хоч і був етнічним українцем, насправді ж вихований-викоханий при самому царському дворі у Петербурзі, побутував російським генералом. Що він практично не готував завчасно себе до кар’єри вождя УКРАЇНСЬКОЇ нації. На це воєводство його виштовхали обставини, саме життя, найближче оточення.

Можливо, що й так. Але й швед Маннергейм теж не готувався в керманичі Фінляндії, одначе те все, що він випродукував, ставши на престол, увіковічило його ім’я в країні «тисячі озер» на віки. Стало зразком для всього світу.

Я ж вважаю, що гетьман Павло Скоропадський, який почав свій шлях на посту очільника влади в непростий і переломний час для України також є своєрідний революціонер Маннергейм. Не менше.

Уявіть, що сто літ тому, у 1917 році на теренах наших земель, а вони були значно й значно ширшими, об`ємнішими, ніж виглядають нині, не було жодної (!) української школи. З великими труднощами видавалася лише одна-єдина щоденна українська газета мізерним накладом.

Бурхливого 29 квітня 1918 року до влади в Києві приходить генерал Павло Скоропадський, опричники якого підштовхують до оголошення самого себе гетьманом України. Робилося це, мовляв, для того, щоб дати йому в руки всю повноту влади в новій державі, в тому числі й законодавчу. Відтак, в одній особі відбулося поєднання монархічних, республіканських та диктаторських засад. Гетьман скасовує дію всіх постанов і розпоряджень Тимчасового уряду Росії, оголошує про встановлення і будівництво Української держави.

Попереднім гетьманом перед Павлом Скоропадським на теренах України був Кирило Розумовський. Позбавлений цієї посади він 1764 року. Тобто 154 роки тому!

Як потім напише у своїх спогадах сам П. Скоропадський, а також один із наймудріших членів його уряду Дмитро Іванович Дорошенко, повернення до образу вищого воєначальника потрібне було для того, щоб порятувати ситуацію в країні, яку довели до анархії соціалісти на чолі з М. Грушевським та В. Винниченком. Треба було всю повноту влади сконцентрувати в одних руках, і на руїнах самовладдя починати будівництво з нуля нової національної, суверенної держави.

Зверніть увагу: вже за три місяці – 1 серпня, гетьман затверджує закон про обов'язкове вивчення в державі української мови, історії та географії України. Університети трьох наших головних міст – Києва, Харкова та Одеси відкривають кафедри української мови, літератури, культури, історії та права з викладанням національною мовою. Відкривається ще один університет у Києві, а також у Кам’янці-Подільському. Невже це не революція!? Не переворот свідомості?

У містах, і навіть окремих крупних селах двері розчиняють сто п’ятдесят (!) українських гімназій. Терміново розроблено, підготовлено, вичитано, здано до друку, віддруковано і доставлено до навчальних закладів мільйони україномовних підручників. І це у війну, розруху!

Під проводом гетьмана Павла Скоропадського та його однодумців розробляється проект і створюється Українська академія наук (УАН) – так вона тоді називається. Відкриваю сайт нинішньої Національної академії наук України (НАНУ), знаходжу розділ «Історія НАН України». Перше речення в ній виписано так: «27 листопада 1918 р. відбулися установчі Загальні збори Української академії наук, на яких першим президентом Академії було обрано видатного вченого-геолога і геохіміка зі світовим ім'ям В. І. Вернадського».

Складається враження начебто, і сама ідея щодо створення наукового штабу держави, об’єднання кебетливих та мудрих людей в єдиний мозковий кулак, упала з неба, знайшлася на київській мостовій. Ніхто цей задум про створення академії наук не придумав, не розробив, не зорганізував людей на реалізацію цього проекту, не фінансував нарешті. Буцімто все виросло само. Але в тій же нинішній «Історії…» вже в третьому її абзаці чітко й однозначно записано, що «Українська академія наук була найстарішою з республіканських академій за часів існування СРСР…»

А про що це свідчить? Насамперед про те, що помисел про утворення центру наукової думки в Києві ще тоді, 1918 року, був не банальним плагіатом у структурі державотворення, не запозиченням від дальніх чи ближніх сусідів, а революційним, так би сказати, ексклюзивом влади гетьмана Павла Скоропадського, яка самотужки взялася за своїми доморощеними лекалами активно зводити нову національну країну. Як кажуть у таких випадках - з чистого листка. Я, щоправда, тільки ніяк не можу збагнути, як могло таке статися, щоб за сто років, впродовж яких членами УАНу, а затим НАНУ побували тисячі наймудріших голів нашої нації, ніколи не виникла ідея бодай в історію академії вписати слова про те, що весь цей мудрий план зі створенням штабу науки держави, якщо було не придумано особисто гетьманом Павлом Скоропадським, то нехай би схвалено, підтримано, освячене саме ним.

Ці останні рядки написані мною не тому, що я, можливо, в гетьманаті бачу якийсь порятунок нинішньої України, просто завжди активно відстоюю ідею в історичних цінностях враховувати справедливі заслуги кожної дійової особи свого часу. А вони тут є, і чималі. А ось в нашій національній державі немає навіть жодного навчального закладу, бодай гімназії, котра б носили ім’я гетьмана Скоропадського, котрий відкрив їх уперше україномовними. Саме так, пані й панове!

Останній гетьман України Павло Петрович Скоропадський

Лише сім з половиною місяців білому коню генерала Павла Скоропадського носили підручні овес з позолоченого відерця, бо рівно стільки часу його хазяїн знаходився на троні у Києві. Але ідейні українці, які зібралися довкруги Павла Петровича зуміли за цей вкрай обмежений період закласти основи нашої національної державності. А це насамперед створили: Національний архів, Національну бібліотеку, Національну галерею мистецтв, Національний театр, Історичний музей. І ще багато чого суто українського.

До самоочевидних позитивів періоду гетьманату належить те, що за час його існування незалежну українську державу визнали 24 (!) країни світу. За сім з половиною місяців! Це був неймовірний прорив, здвиг у царині міжнародної політики. Але подібне насамперед і грандіоза заслуга персонально мудрого дипломата і неперевершеного комуніканта, письменника-публіциста Дмитра Дорошенка. Але ж підшукав його на цей вирішальний пост у державі, вручив йому міністерський жезл саме гетьман Павло Скоропадський.

У діяльності очільника гетьманату було багато помилок, що, власне, й призвело до бунту проти нього багатьох політичних сил всередині національної держави, яку він будував. Скоропадський не міг відірватися від свого лона – активного російського впливу, орієнтації на московітів-федералістів, котрі спали й марили знищенням української державності, більше доступного «загрався» генерал з залученням Німеччини у вирішення проблем організації життя в наших містах і селах в обмін на зерно для закордону. І все-таки візит в Україну через 154 роки бодай на неповних вісім місяців Гетьманату, з історичним запахом справжньої запорізької козаччини, відкрив нову сторінку життя українців. Павло Скоропадський показав наочно українцям, що їхня співуча, щебетлива мова, якою їм завжди дорікали з московщини і полонії, яку розпеченим залізом випікала з нашого люду різні зайди, жива і у вічно зеленому буянні. Вона цілком самодостатня. Сповна придатна для того, аби нею і діток навчати, і світового рівня твори краснописьменства писати, думи складати, наукові відкриття описувати. Ось тому гетьман Скоропадський для всіх українців має назавжди залишитися культурним революціонером, просвітителем, родоначальником відкриття рідномовних шкіл і вишів в Україні. Бути нашим культурним батьком.

Як мовиться, і в океані пам’ятай, людино, краплиною якого ти є джерела!