"В Луганськ я вже не повернуся": Інтерв'ю з мешканцем "ЛНР", який пішов служити до зятя Яроша (фото)

Про Віталія Depo.ua розповіли маріупольські волонтери, які зустріли хлопця в одній з лікарень міста. Боєць роти "Чорний туман" після важкої операції залишився практично без грошей і речей. Наточий розповів нам про життя в "ЛНР", ілюзії мешканців після окупації, службу в роті Шума і небажання побратимів прийти на допомогу. Видання цитують Патріоти України:

"- Віталію, пам’ятаєте, як у перші дні сприймали окупацію Луганська?

- Спершу думав, що це тимчасово – та тиждень-два. А потім Київ дасть команду і задавить цих бандитів. Але цього не сталося. Захопили будівлю СБУ, повністю перегородили дороги… Два місяці не було ані світла, ані води. Були постійні обстріли. Працювали "Гради", міномети.

Без телебачення і зв’язку було важко зрозуміти, що відбувається. Лише за два місяці вдалося додзвонитися до знайомих, сказати, що з нами все гаразд. У кого були гроші і кому було куди поїхати, ті залишили місто. У нас в будинку 60 квартир, а залишилося заповненими десь 15.

- Чим займалися перед захопленням міста бойовиками?

- Я до цього звільнився, був на пенсії. Я інвалід третьої групи, сидів вдома з хворою мамою. Спочатку виплати ще були, а у серпні банк закрили "з технічних причин". По місту їздили танки, ходили озброєні сепаратисти, а люди ще сподівалися, що українська влада їх звільнить. Пам’ятаю, приходить у банк бабуся з онукою, каже: "Хочу покласти 35 тис. на депозит". Всі люди у відділенні зойкнули: "Та що ж ви робите?". А вона спокійно так: "За тиждень-два все це припиниться, а у мене буде надбавка до пенсії". А ще була черга пенсіонерів, які хочуть сплатити комунальні послуги. Кажу одній жінці: "Сходіть краще продукти купіть". А вона – ні, мовляв, не хочу борги множити.

Потім два тижні давали гуманітарну допомогу – пару кіло крупи, дві рибні консерви і дві банки тушонки. А після зникло і це – виплати поновилися лише у березні 2015-го. Ми з мамою жили на 100 грн на місяць – на одній картоплі.

- На роботу влаштуватися не намагалися?

- В Луганську роботи не було, можна було заробити тільки в "ополченні". Але я так не хотів. Спочатку, як казали, там платили 100 доларів на тиждень тим, хто стояв на блокпостах з автоматами. Та потім почали стріляти, і усі порозбігались.

- Але деякі, певне, навпаки зробили собі кар’єру…

- Так. Раніше я працював у міліції. Так от один мій колишній колега зараз начальник Ленінського РВВС. Кілька людей зникло на три місяці, а потім з’явилися – на нових машинах, з автоматами, водіями, з грошима. Магазини були закриті, зате у них були і кошти, і продукти.

"ПУТІН НАС КИНУВ", - ГОРЛАЛИ П'ЯНІ НАЙМАНЦІ НА ЗУПИНЦІ

- Російські найманці намагались прикидатись своїми?

- Вони самі зізнавались, що з Росії. Якось пішов до адміністрації дізнатися про гуманітарку. Розговорився з жінками. Кажу, он росіяни з автоматами, вказуючи на групу з чотирьох хлопців. А мої співрозмовниці: "Та ні, це наші". Я запропонував перевірити. Підходимо, запитую: "Не підкажете, як пройти до драмтеатру?". А театр там буквально за два кроки. Вони хором відповідають: ми не місцеві, з Росії приїхали. Одна з жінок запитує: "А навіщо?". "Та ж захищати вас від укропів, Правого сектору", - відповідають.

- У повсякденному житті росіяни поводили себе нахабно?

- З ними стикався рідко. Хоча люди ходили зі зброєю по місту, напивалися, були перестрілки. Один раз двоє п’яних з автоматами прийшли на зупинку, горлають: "Ми за Росію, за Путіна, а він нас кинув". Приїхала військова поліція, забрала їх та ще й тих, хто був поруч.

- Чому все ж таки наважилися поїхати?

- Мамина знайома запросила в Дніпро переоформити пенсію. Ми поїхали через Росію. Вперше – взимку 2015-го, а потім – навесні. Тоді у мами стався інсульт, і вона померла. Поховали її в Дніпрі біля аеропорту. Я вирішив, що повертатися в Луганськ сенсу немає, і поїхав у Кам’янське, у містечко для переселенців.

ЧОЛОВІК ПРОДАВ АВТО, АБИ КУПИТИ ЗИМОВІ КУРТКИ БІЙЦЯМ

- Як вирішили йти в АТО?

- Спершу сидів без роботи, жив на соціальні виплати. Іншим людям у нашому містечку теж було не солодко. Влаштувався хлопець працювати неофіційно, але захворів – нога розпухла, рухатися не може. З роботи його звільнили, грошей немає. А комендант гуртожитку вимагає заплатити за місце, погрожує вигнати. За ліжко плата – 150 грн, але у хлопця немає і їх.

Я надумав йти на фронт – розсудив, що і дах над головою буде, і нові знайомі з’являться – буде, з ким поговорити. Пішов записуватися у Правий сектор. Звідти обіцяли передзвонити, але минуло чотири місяці, а зі мною ніхто не зв’язався.

Зайшов у магазин, а там листівки, що у "Чорний туман" запрошують добровольців (Резервна Рота 5-го ОБ УДА "Чорний Туман", Рота Шума – ред.). Написав заяву, і згодом мене та ще двох хлопців повезли в Авдіївку.

Там дали автомат, каску і відправили на позицію. Нас було людей 20, але між собою ми спілкувалися мало. Жили за рахунок волонтерів – вони привозили харчі, якісь речі. Якщо твій розмір і ти якраз на позиції, можеш взяти. А проґавив – винен сам.

- Невже ні з ким не подружилися?

- Лише з одним хлопцем з Карапишів. Він допомагав – коли одягом, а одного разу дав спальний мішок. Його знайомий, аби нам допомогти, продав свою машину, купив 12 зимових курток і надіслав у підрозділ.

- Стріляли часто?

- В Авдіївці – кожен день, потім в Широкиному – рідше. Я до обстрілів звиклий. Хоча так одразу людей правильно поводитися не навчиш. Буває, обстріл, а хлопець сидить в окопі і голову висуває. Ще не розуміє, що так не можна.

МЕНІ ЗРОБИЛИ ОПЕРАЦІЮ, А КОМАНДИР ПЕРЕСТАВ БРАТИ СЛУХАВКУ

- Тож ви послужили чотири місяці і потім захворіли?

- Так, температура піднялась до 38, ніби збили, але через чотири дні підскочила знов. Мене повезли до госпітальєрів. А у мене на спині була пухлина, через яку і дали інвалідність. Одна жінка мене оглянула. Каже: "Ти ж бронежилет носиш, окопи копаєш, от вона і почала рости". Через чотири дні ця госпітальєр приїхала в наш підрозділ, поміряли температуру – знову 37.5. Каже командиру, що забирає мене до лікарні. Але він мене відпускати не схотів. Вони посварилися і обидва поїхали. А через три години госпітальєр заїхала знову і забрала мене до лікарні без дозволу керівництва. Часу на збори не було.

- І там сказали, що треба операція?

- Так, у мене почалося запалення. Операцію робили під загальним наркозом три години. Прийшов до тями, телефоную командиру: "Кажу, такі справи, немає ані речей, ані грошей". Подумав, мені не платили чотири місяці, хай хоч зараз допоможуть. Перерахували наступного дня тисячу гривень. Зателефонував, подякував, але кажу, цього мені не вистачить. Попросив хоча б речі передати. Командир Володимир Шум (зять Дмитра Яроша - ред.) пообіцяв подумати, як допомогти. Але не допоміг. Натомість перестав брати слухавку. Виходить, коли ти служиш, ти потрібен, а коли захворів – зразу ні. Хлопці з лікарні дивувалися: як так можна кинути людину, а якщо б без кінцівки залишився? Просто залишили б на вулиці?

- Тож грошей у добробаті не давали нікому?

- Раз командир дав мені 400 грн на телефон. Інші отримували по 3 тис. грн щомісяця, але як матеріальну допомогу. Звернувся за командиру штабу, кажу: немає за що жити, адже виїхав з містечка, і виплати мені припинилися. Але командир відмовив – каже, сім’ї і квартири у тебе немає, - нащо тобі гроші.

- Але в лікарні вам все ж допомогли…

- Лікар розповів мою історію волонтерам. Вони почали привозити харчі. А потім настав час мені виписуватися, а жити ніде. Хотів повернутися в Широкіне, але командир слухавку не брав, а сам я не ризикнув – там блокпости і невідомо що.

Волонтери домовилися, щоб я три дні пожив у 8-му батальйоні. Там хлопці купили мені квиток у Дніпро і виділили ще 200 грн на життя… Приїхав в Дніпро, робити немає чого. Подзвонив у воєнкомат щодо контракту, але там з інвалідністю не беруть. Сходив у відділення "Азову", розповів свою ситуацію. Відмовили: сказали, після операції має минути щонайменше два місяці.

У благодійному фонді "Допомога Дніпра" пообіцяли допомогти з житлом. Я сказав, що хочу жити на Західній Україні, і вони знайшли місця для переселенців за 100 км від Львова. Наразі чекаю, коли переоформлять документи, аби знову отримувати соцвиплати і пенсію.

- Чому вирішили їхати саме на Захід?

- Мені цікаво. Сподіваюсь, що там буде краще Один раз їздив в Івано-Франківськ – чисте місто, люди спокійні, не такі нервові, як у нас.

- Видужаєте і підете в "Азов"?

- Або в "Азов", або ж, може, буде підрозділ на Львівщині. Я вже боюся загадувати наперед.

- Наразі знайшли, де жити?

- Поки зупинився у знайомих, але їм бракує грошей. У них маленькі діти – треба їжа, ліки, коли хворіють. Якщо б у мене були свої кошти, зміг би пожити у них довше. А так, кому потрібен бідний знайомий. Але вони мене поки терплять, годують, їм за спільним столом.

- В Луганську, певно, залишилася квартира?

- Так, і квартира, і тітка з дядьком. Телефонують, говорять про проблеми. Їхні діти оформлені на підприємствах, але роботи немає, зарплати немає. Живуть за рахунок батьків, на їхню пенсію. В аптеках ліків немає теж… Але наразі я їм нічим не допоможу. В Луганськ я вже не повернуся".