"Війна. Коли дійде до справи, більшість замовчить. Розчиниться у повітрі", – Лєра Бурлакова

"Пару тижнів тому я зіткнулася з дурною й абсолютно побутовою ситуацією, яка, тим не менш, допомогла мені остаточно зрозуміти дещо важливе. Не в образу цивільним, розповім", - пише воїн-доброволець Лєра Бурлакова на своїй сторінці у "Фейсбуці", передають Патріоти України, та продовжує:

"Я була у Києві. Здзвонилась з близьким другом, звісно ж вже 3+ роки як військовим – і тут виявилося, що він теж вдома, і вже навіть примудрився врізатися у щось на мотоциклі. Ну, каже, живий, тільки голова розбита й на ногу наступити не можу… але нє, в травмпункт не поїду. Ця людина неодноразово допомогала мені у далеко не найкращих ситуаціях – і з осколками в нозі та повними крові кедами дотягнула мене до «швидкої» на Майдані, і колись ледь не прибила за мене одного у...обка, і взагалі…

Я оптимістично припустила, що якщо те дурко до ранку не доживе, бо в нього, наприклад, черепно-мозкова - я собі не пробачу, і, у компанії одного чудового бойового офіцера поїхала до побратима щоб відвезти його до лікаря.

Ну, дісталися ми туди. Переконали його, що треба як мінімум зробити знімки. Оскільки живе наш герой, м’яко кажучи, у ...бєнях, таксі викликали дуже довго. Дочекалися нарешті. І, слово за слово, оскільки дорогою ми говорили про АТО, примудрилися дуже розійтися у поглядах на цю війну з таксистом, який нащось вліз у розмову. Напевно, йому просто не вистачало спілкування. Втім, Донбас - не та тема, на яку я можу завжди говорити спокійно, та й не тільки я… Коротше, зрештою таксист зупинився просто посеред дороги – ну все, мовляв, далі я вас не повезу. Виходьте. Виявився рішучим та принциповим.

Я не знаю, може, хтось і вийшов би. Може, навіть пацани плюнули б та вийшли – тим більше, що один з них страшенно хотів уникнути зустрічі із лікарем. Але я собі уявила цю вечірню вулицю, побратима, що ледь ходить, спроби з’ясувати що то за вулиця і який тут номер будинку, ще десять дзвінків у таксі, ще десять «на жаль, у вашому районі вільних машин немає», ще годину очікування… Ніби взяла себе в руки. І ніби дуже спокійно, буквально у кількох словах, пояснила таксисту, що нє, мужик, про що б ми тут не теревенили і не сперечалися - кожен з нас буде далі виконувати свою роботу.

Наша робота зараз – воювати, що б особисто ти про це не думав. Твоя – зараз мовчки довезти нас до лікарні. І ти нас довезеш. Бо ми ж, розумієш, вже не зовсім такі, як ти, ми не завжди здатні чітко відчути межу між Донбасом і Києвом, між війною і миром, між сєпарами на танках і сєпарами на авто з шашечками… і я б радила просто повірити мені на слово.

Так. Це спрацювало. Абсолютно безвідрадно. Дядько стулив пельку, відвіз нас до лікарні, ми розрахувалися й побажали одне одному чудового вечора. Хеппі енд.

Хтось скаже, що все неправильно, треба було йому неодмінно *бало набити. Хтось навпаки зазначить, що кожна людина має право на власну думку, якою б вона не була, а ми - і справді загроза для суспільства. Але для мене ця дрібна й неважлива, в принципі, ситуація – зовсім не про те. Вона про усвідомлення того, що у моїй реальності право на власну думку – таку, щоб вона сприймалася, щоб з нею рахувалися і щоб її взагалі ЧУЛИ – має дуже обмежене коло людей. Це люди, які за останні чотири роки засвідчили (а не просто задекларували на словах, якими полум’яними не були б промови) свою готовність за свої погляди вбивати і вмирати (так, в тому числі інколи й бігаючи позиціями з камерою чи привозячи у Піски вареники з картоплею).

Все інше – щось на кшталт шипіння й схлипування неналаштованого радіо. Може часом трохи дратувати, просто як звук, чи навіть на мить порадувати приємною музикою, але водночас це настільки не сприймається, настільки не важливо і настільки не принципово, що аж незручно. Що аж не треба нікого бити і тим більше вбивати, не треба нікого ні в чому переконувати, не треба робити ні-чо-го. Бо, коли дійде до справи, всі ці люди все одно повністю спишуться з усіх рахунків.

Це ті кияни, які ввечері 18 лютого 2014 року йшли геть з Майдану, а не на Майдан. Це ті, хто бачив як трощать пам’ятники на Інститутській чи замальовують графіті на Грушевського. Це не бувші навіть на третій лінії військові експерти з телебачення. Політики усіх кольорів, що засновують, а потім знищують свої партії своїх регіонів. Бабусі, яких ті політики вчергове на*бали. Майже всі. Мільйони, мільйони, мільйони людей, у можливість, а головне - НЕОБХІДНІСТЬ переконати яких у чомусь правильному я раніше, коли ще працювала журналістом, вірила.

Ну, припустимо, переконати їх і справді можна. Але потім хтось скаже їм – тихо-тихо, мужик, ти ж насправді не готовий хоча б отримати по обличчю за власну думку (не кажучи вже про готовність спробувати її відстояти у таких печерних умовах, а не в студії у Савіка Шустера). Потім з гучномовців пролунає: «… просимо вас залишити Майдан Незалежності, на якому буде проводитися антитерористична операція…». Потім почне працювати артилерія.

І більшість замовчить. Розчиниться у повітрі. Так буде всюди і завжди, напевно, незалежно від країн, часів, погодних умов, кількості трусєлєй на одного протестуючого і так далі.

Які висновки? Для мене – невтішні. Жодної лірики рівня «нізащо не вірте, якщо вам скажуть, що жменька небайдужих громадян несила змінити світ, бо досі тільки вони це й робили»… Замість цього в мене в голові останнім часом рефреном слова Сергія Говорухіна, який казав, що на війні втратив «не тільки ногу, але й віру в людство».

Але є й інші люди. Досі. Саме заради них і тільки заради них, як живих так і мертвих, варто триматися, вмирати, вбивати, вірити – коротше, робити те, що маєш. І так, звісно - будь що буде. Але не буде, скоріше за все, нічого хорошого".