"Українофобська вакханалія, або Як граф Келлер хотів стати диктатором", - історик

Про це у своєму блозі пише історик Владлен Мараєв, передають Патріоти України.

"У 1918-му графові Федору Келлеру виповнився 61 рік, він вважався одним із найвідоміших воєначальників колишньої Російської імперії. Подолавши за чотири десятиліття шлях із "нижніх чинів" у повні генерали, Келлер зажив особливої популярності під час Першої світової війни, в якій командував 10-ю кавалерійською дивізією, а потім 3-м кінним корпусом. Понад два з половиною роки він воював у Галичині, Буковині й Румунії, здобув низку перемог над німецькими і австро-угорськими військами, був удостоєний високої і досить рідкісної нагороди - ордена Святого Георгія 3-го ступеня (за Першу світову війну його отримали трохи більше 60 осіб).

За політичними уподобаннями Келлер - дарма що німець за походженням і лютеранин за віросповіданням, - був адептом "єдиної-неділимої" Російської імперії та фанатичним монархістом, вірним династії. В березні 1917-го він надіслав телеграму Миколі ІІ, благаючи не зрікатися трону, а згодом категорично відмовився присягати Тимчасовому урядові. Через це його усунули від командування 3-м кінним корпусом.

Із квітня 1917-го Келлер мешкав у Харкові, перебуваючи в резерві чинів Київського військового округу. Активної участі в громадсько-політичному житті не брав, але помалу гуртував навколо себе офіцерів-монархістів. Звертався до Олександра Керенського з проханням дозволити супроводжувати родину Романових на заслання до Сибіру. Відповіді, схоже, не отримав.

Влітку 1918-го Келлер їздив на Кубань, але порозумітися з лідерами Білого руху не зміг. Політичні погляди генералів Алексєєва і Денікіна він вважав занадто демократичними, а їхню програму державного устрою - згубною. "Народ ждет царя и пойдет за тем, кто обещает вернуть его", - переконував граф усіх знайомих.

Саме тому в жовтні 1918-го Келлер погодився очолити антибільшовицьку Північну армію, що формувалася на Псковщині під гаслами відновлення монархічної Росії. В розмові зі своїм однодумцем полковником Володимиром Кисліциним він заявив: "Мы с тобой через два месяца поднимем императорский штандарт над священным Кремлем".

12 листопада Келлер приїхав до Києва, плануючи набрати офіцерів-монархістів для Північної армії, а потім із ними вирушити до Пскова. Та події розгорталися блискавично: поразка Німеччини у світовій війні, федеративна грамота Гетьмана, повстання під проводом Директорії... Павло Скоропадський під тиском проросійських кіл у своєму оточенні почав шукати харизматичного воєначальника, якому можна було довірити справу придушення повстання.

"Під рукою" якраз і опинився Федір Келлер. За спогадами Скоропадського на кандидатурі Келлера наполягли новий керівник уряду Сергій Гербель і міністр внутрішніх справ Ігор Кістяківський. Сам же голова держави не став на чолі військ, бо плекав надію на мирне залагодження конфлікту і точно бажав залишитися осторонь братовбивчої війни.

18 листопада Павло Скоропадський і управляючий військовим міністерством Борис Щуцькой підписали наказ Армії Української Держави ч. 253, яким "з огляду на надзвичайні обставини" загальне командування всіма збройними силами на території України покладалося на генерала Келлера "на правах головнокомандуючого арміями фронта". Вся територія держави оголошувалася театром воєнних дій. Цивільні адміністрації мали підпорядковуватися Келлеру.

Скоропадський згадував: "Это был человек очень большой храбрости и решительности, крайний правый монархист... Я ему указал всю обстановку и просил его заниматься войсками, но не менять своими распоряжениями основы той внутренней политики, которой мы придерживались. Его правые убеждения, ненавистничество ко всему украинскому меня пугали. Я знал, что он горяч и что он поведет свою политику, а она до добра не поведет. Он мне обещал, и я успокоился".

А даремно. Найближчі дні продемонстрували справжню вартість обіцянок графа Келлера. Отримавши колосальні повноваження, він, - перефразовуючи сумнозвісного міністра Валуєва, - почав діяти так, наче жодної України "не было, нет и быть не может".

У відозві до населення головнокомандувач одразу ж назвав Україну частиною "великой нераздельной России". В одному з перших наказів по Армії відверто заявив: "В настоящее время идет работа по воссозданию Единой России, к чему стремятся: Добровольческая, Донская, Южная, Северная и Астраханская армии, а ныне принимают участие и все вооруженные силы на территории Украины под моим начальством. На основании этого все работающие против единения России почитаются внутренними врагами, борьба с которыми для всех обязательна, а не желающие бороться будут предаваться военно-полевому суду, как за неисполнение моих приказов".

Стосовно ж Гетьмана і Ради міністрів генерал казав: "Они думают, что я буду слушать все их глупости. Раз я назначен, я сам буду распоряжаться, а не ожидать, чтó они мне позволят и с чем согласятся".

Келлер створив, по суті, альтернативний вищий орган державної влади - "Раду оборони", до складу якої увійшло чимало колишніх членів чорносотенних організацій та "Монархічне Особливе політичне бюро" під орудою Федора Безака. Він відновив чинність статутів російської імператорської армії. Військовослужбовцям дозволив носити однострої царських часів замість нових українських. Свої накази головнокомандувач демонстративно підписував як "генерал від кавалерії", хоча такого чину в Армії Української Держави не існувало (відповідником був ранг генерального бунчужного).

Під впливом Келлерових дій Києвом покотилася хвиля справжньої українофобської вакханалії. В столиці Української Держави військові з російськими кокардами і шевронами вивішували російські триколори, нищили українську символіку, арештовували українських діячів. Декого просто вбивали - як-от студента Українського державного університету з рідкісним російським прізвищем Іванов, який заговорив до них українською мовою.

Ввечері 18 листопада Келлер наказав реквізувати приміщення по вулиці Пушкінській, 1. Там розташовувався український клуб, який за півроку до того урочисто відкривав сам Гетьман Скоропадський.

Письменник Борис Антоненко-Давидович згадував: "Шовіністична офіцерня обернула бібліотеку клубу на відходок, розбила погруддя Шевченка й Франка і загидила їх екскрементами. Про це повідомила газета "Нова Рада", і гетьманський уряд, хоч-не-хоч, мусив створити громадську комісію для перевірки опублікованого факту.

Комісія у складі представників міської думи, земства й гетьманського та російсько-добровольчого командування й [Сергія] Єфремова як представника українського громадянства увійшла в будинок українського національного клубу, над ґанком якого тепер звисав триколірний прапор Російської імперії. Оточена ворожими поглядами золотопогонних офіцерів, котрі не потурбувались навіть навести сякий-такий лад у приміщенні, комісія пройшла по кімнатах клубу, заставлених офіцерськими ліжками, й нарешті відчинила двері в бібліотеку. Перед очима комісії постало бридке видовище дикого вандалізму: розірвані й розкидані по підлозі книжки, загиджені рештки розбитих погрудь Шевченка й Франка, а головне, - разючий сморід від неприбраного людського калу.
- Да, здесь русский дух, здесь Русью пахнет, - сказав Єфремов, іронічно повторюючи відомі пушкінські слова".

Дуже скоро до Скоропадського почали надходити чутки, що навколо Келлера гуртуються військові, готові здійснити антигетьманський переворот. Члени Ради міністрів також неодноразово пошкодували, що вмовили Гетьмана призначити такого головнокомандувача. Ігор Кістяківський в розпачі скаржився своєму старшому братові Богдану - мовляв, "тепер Келлер ні ві що не ставить і його, і Гетьмана, і безперечно, коли ліквідує справу повстання, то скине Гетьмана і його, Кістяківського". В Києві, за свідченням Євгена Чикаленка, всі вже називали Келлера "диктатором". Деякі сучасні автори стверджують, що генерал в ультимативній формі вимагав від Скоропадського передати йому всю повноту влади, але сам Павло Петрович у спогадах про це не обмовився жодним словом.

26 листопада вийшов наказ Гетьмана про звільнення Келлера з посади головнокомандувача і призначення замість нього генерал-лейтенанта князя Олександра Долгорукова. Скоропадського поєднувало з Долгоруковим давнє знайомство, тож він сподівався, що з князем буде простіше домовитися.

Келлер пішов із посади без особливих заперечень. Він і далі демонстрував неспроможність до будь-якого конструктивного діалогу з українською владою, наполягаючи: "Могу приложить свои силы и положить свою голову только для создания великой, нераздельной, единой России, а не за отделение от России федеративного государства".

Попри все, Рада міністрів під керівництвом Сергія Гербеля задовольнила клопотання Келлера, асигнувавши для потреб його Північної армії 3 мільйони карбованців. Щоправда, "на руки" граф отримав тільки 700 тисяч і то за день до падіння Гетьманату.

14 грудня до Києва вступили війська Директорії УНР, а наступного дня Келлер був узятий під варту на території Михайлівського Золотоверхого монастиря, де він переховувався.

Перебуваючи під арештом, генерал вів щоденник, згодом опублікований в книзі спогадів князя Павла Бермондт-Авалова "В борьбе с большевизмом" (Глюкштадт; Гамбург, 1925). Певно, читачам буде цікаво дізнатися з його сторінок, що російський шовініст і монархіст Федір Келлер із повагою ставився до українського республіканця і соціаліста Симона Петлюри. Як до опонента - але з повагою: "Я слышал, что сам Петлюра очень порядочный и честный человек, но истинно убежденный республиканец, что не мешало человеку других убеждений, хотя бы и монархических, его уважать. Мне казалось всегда отвратительным и достойным презрения, когда люди для личного блага, наживы или личной безопасности готовы менять свои убеждения, а таких людей теперь громадное большинство, если же человек заблуждается, искренно и крепко верит в свою правоту, и в своих поступках не виляет, то такого человека можно стараться переубедить, можно жалеть, но не уважать его нельзя".

Вночі проти 21 грудня 1918-го Федора Келлера з двома ад'ютантами - полковником Андрієм Пантелєєвим і штабс-ротмістром Миколою Івановим - під конвоєм вивели з Михайлівського монастиря. За однією версію, їх планували перевести до Лук'янівської в'язниці. За іншою - в готель "Версаль" по вулиці Великій Підвальній (зараз Ярославів Вал), 10, де раніше містився Осібний відділ (розвідка і контррозвідка) при власному Штабі Гетьмана. До місця призначення заарештовані не дісталися - на Софійській площі біля монумента Богданові Хмельницькому їх було вбито.

Офіційно оголосили, що заарештовані здійснили спробу втечі, тож вартовим довелося відкрити вогонь на ураження. Але і прихильники, і навіть деякі вороги Келлера вважали, що то була банальна позасудова розправа. Подейкували - причиною стали ті самі 700 тисяч. Принаймні, Євген Чикаленко занотував у щоденнику: "Застрелили і гр[афа] Келлера, переводячи в тюрму, і забрали у його, кажуть, 700 тисяч руб. Якби у його не було грошей, то його судили б військовим судом і, певне, розстріляли б, але це не зробило б такого жахливого вражіння, як тепер".

Федора Келлера поховали на цвинтарі Покровського жіночого монастиря. На початку 1930-х більшовики, шукаючи нагороди і коштовності, відкопали його тлін. У наш час могила генерала вважається втраченою."