"Зараз багато популярних телевізійних каналів, на жаль, не обирають українську", - актриса Наталія Сумська (відео)

Війна, окупація частини території України поділила в тому числі й акторів. Це констатувала в інтерв’ю Радіо Свобода актриса Наталія Сумська. В такій ситуації залишатися поза сутичкою митець не може. Інша річ, що вибір деяких шанованих, талановитих майстрів сцени став таким, що краще його не пояснювати, вважає Наталія Сумська. Так вона відповіла на запитання про ставлення до того, що актор Донецького театру Андрій Романій залишився патріотом України й переїхав до Києва, а луганчанин, кавалер ордена Ярослава Мудрого Михайло Голубович підтримав сепаратистів. Наталія Сумська також розповіла, чи хотіла б вона податися в політику, чому знімається в українських, а не російських телесеріалах, і чи не боявся її чоловік, Анатолій Хостікоєв, грати Воланда. Патріоти України пропонують і вам ознайомитися із матеріалами цієї цікавої бесіди.

Олександр Лащенко: Цікавий момент зараз відбувається в українському телекіномистецтві – в Україні нарешті з’являються телесеріали. Нарешті ця конкуренція з російськими серіалами, як не оцінювати їхню якість, це дуже важливо. Наприклад, телесеріал саме український – «Катерина», де Ви зіграли разом з Вашим чоловіком Анатолієм Хостікоєвим одну з головних ролей. Вам цікаво працювати в таких проектах?

– Одне те, що це вже українські серіали, надихнуло мене. Це для мене було такою подією вагомою, навіть без вагань. Що там не було б, а наше – воно найголовніше, найперше. Тому це виправдало всі наші вагання, взагалі що там робити найближчим часом. Головне – що вони є. І їх вже цілий ряд.

Бачите, до цього пристали тільки канал «1+1». На жаль. І вони так більше скеровуються все ж таки до мови. Тому що є ж мова, є ж держава. Ще ж вже і після всіх наших революцій і після кривавої останньої все це вже стало істиною. І треба її наслідувати. А заради чого це все було?

На щастя, це зрозуміли керівники студії, бо ж від них це все залежить. Шкода, що в такий час... От вже третій рік минає наших таких випробувань страшних такого світового масштабу. А канал інший, другий, третій, четвертий – зараз багато популярних телевізійних каналів, на жаль, не обирають українську.

– Вони все ж таки віддають перевагу російському «телемилу». Так виходить?

– Я не бачу тут жодних складнощів. Що ж тут такого важкого? Всі вміють, всі розуміють. Тільки чиясь політична воля. Кажуть: кнопку натиснути та й все – могли б зробити той самий «Вогник» українською. Чому ні?! Це мені незрозуміло.

– А що це? Це такий «менталітет» «молодшого брата» щодо Росії? Як Ви вважаєте?

– Ні. Мабуть, це власність. Мабуть, це якась вказівка. Нам, до речі, ніхто правди ніколи й не скаже.

– Ви вжили слово «вказівка»...

– Так.

– З боку менеджерів каналу? З боку політиків чи то в Києві або, можливо, у Москві, на Ваш погляд?

– Це все наше ворожіння. Ніхто ж нам істину не скаже. Свого часу, коли я була на каналі і вела цю програму «Ключовий момент», вона була україномовною, вона першою була, і це мало такий відгук у серцях наших, телеглядачів і учасників, що вона – своя, вітчизняного виробника, вона є українська. А коли почалися певні притиснення, як це і буває у всіх, я пішла здобувати правду. Хотіла почути якусь відповідь собі. І зайшла на той поверх, де мав сидіти власник каналу.

– Ми ж можемо назвати цей телеканал? Так?

– Так.

– «Інтер» це?

Я хотіла постукати у двері й спитати правди. Але там не було навіть ручок від дверей. І тому я, наївна, пішла собі назад зі своїм питанням. І я зрозуміла, що є якісь такі ситуації в житті, коли ти... Ну, ти ж не будеш кидатися на амбразуру і лупати кулаком. Хоча, правда, я дійшла навіть і до інших дверей, за зовсім іншою адресою прийшла. Але я зрозуміла... Відповідь власника була такою, що він ніколи не піде назустріч. Я це зрозуміла. Коли опускає очі людина і промовляє якусь чергову фразу – це, зрозуміло, у нього на першому місці свої інтереси.

Ну, що ще треба зробити, аби в Україні люди обирали собі правильний шлях, робили правильні вчинки? А правильні – це, значить, підтримувати свою державу, підтримувати мову. І в нас ніхто не притискає у жодному разі російську. У тій же ж таки Верховній Раді можна було вже за стільки років правильно вивчити хоча б українську. І там є ряд виразів, якими можна собі дозволити, чи таблицю зробити, аби правильно вживати той чи інший зворот, тощо. І це тільки залежить від людини.

І так само тут. А кіно – це є важіль великий. Це дієва штука. Вона впливає на серця і розум.

– Як не ставитися до цього політика, я так вважаю, Ви погоджуєтеся з Володимиром Леніним, який свого часу назвав кінематограф «найважливішим з усіх мистецтв»?

– Я не знаю там іншу фразу, що він мав на увазі.

Принаймні, воно у нас є. Воно не подолало театр, як прогнозувалося. Театр все рівно живіший. Це елітарне мистецтво – театр. А кіно – це масове. Так. У театрі ж бо тисяча глядачів, а в кіно – мільйон. Змагання й справді. Але у кожного є свій глядач. В театрі – свій, і їх багато. І в кіно, якщо воно, на щастя, буде нашим, його буде більше... А я в це вірю. І не треба у жодному разі дослухатися до таких закидань якихось провокаційних лідерів, які кажуть: от, у нас тут проблема, у нас немає того і того. Ні, це все є. Це таки провокація, я вважаю.

– У плані фінансування?

– Ні. Навіть в плані ознак того, що в нас немає культури, в нас немає того. Це я читаю. Буквально йдучи до вас, я читала у «Фейсбук». Той чи інший журналіст обов’язково вкидає своє таке «дуже глибоке» бачення цієї справи.

– «Диванна партія» – вона дуже потужна в Україні.

– Так. І нарікання, що закидання... Ні, це не так.

– До речі, щодо серіалів. Вас раніше, можливо, навіть зараз кличуть зніматися в російських телесеріалах, Вашого чоловіка?

– Ні. Не кличуть. В нас зараз, на щастя, пішла ж ціла низка українського виробника і українською мовою. Хай вже навіть там так, як і в житті, мовляв, хтось говорить українською , а хтось російською – менше з тим. Але воно є. Тому молодці ті виробники, котрі відчули цей момент. І вони подають такі сценарії. Тут вже й наступний на підході. Буквально два дні тому тут 10 метрів від вас...

– На Хрещатику, так?

– Так. Ми тут згуртувалися і відзначили крайній день, як прийнятно казати у кінематографі...

– Зараз не лише в кінематографі в Україні це кажуть. Із зрозумілих причин.

– Ми поручкалися, обнялися, привітали один одного, завершивши знімальний період кінострічки «Догори дригом». Україномовна і дуже цікава тема про сьогодення львів’ян, одеситів, як вони співіснують. Звичайно, там є кохання, там є несподіванки, жарти. Це комедія. Бо через комедію, мені здається, цікавіше дійти до суті, до сердець. І там, може, навіть якась драма краще сприйнятися, коли ти...

А комедію, до речі, важче зробити, ніж трагедію. Це всім відомо. Це складний жанр. Тому що можна напружуватися, намагатися, а воно не смішно. Тому до цього треба докладати.

– Прем’єра коли?

– Кажуть, що навесні. Там цікава постановка наша кавалькада наших гур, наших акторів, багато популярних українських з київських театрів. І такий цікавий режисер Максим Делієргієв. Таке цікаве прізвище у нього. Він з колишніх чи теперішніх болгар, навіть там є. Хоча він – одесит за походженням. Такий приємний юний хлопчина. Мені здалося, що йому років 15. Я не знаю насправді, скільки йому літ. Але я думала, що він асистент чи хтось із менеджерів, а він сам і є режисер.

І коли покликали ще торік мене на кінопроби у цю стрічку... Я чесно завжди ходжу на проби. Це наша робота – треба пробувати себе, свої можливості у різних жанрах і в різних кінострічках. Він запропонував мені таку трішки дивакувату особу, таку матір, яка з таких суворих...

– Не викладачка української мови, як у «Катерині»? Ні?

– Майже вгадали. Знову вчителька. Заслужений вчитель України, яку винагородили від Міністерство освіти путівкою в Одесу на море. І коли вона приїздить в Одесу, то там з нею цілий каскад всяких ситуацій кумедних. І не лише з нею.

– Для будь-якого митця, як не крути, все рівно дається взнаки те, що в Україні відбувається, зокрема на Донбасі і не лише – від цього нікуди не подінешся.

Тут цікавий факт. Вашим колегою по театру імені Івана Франка в Києві є Андрій Романій, людина, яка була провідним актором Донецького театру. Через відомі події, так звану «російську весну», був змушений до Києва переїхати. Хоча, наскільки я знаю, у нього навіть дружина була змушена залишитися у Донецьку. Це один момент.

Михайло Голубович – відомий актор. Навіть кавалер ордена Ярослава Мудрого, у Луганську підтримав сепаратистів. От бачите, який розподіл.

Доводиться акторові, митцеві, режисерові обирати тепер, на Ваш погляд, чи ні? Чи можна, можливо, залишитися «між крапельками»?

– Хто не витримав і не зміг там працювати, в окупації. Нам цього не зрозуміти. Адже так колись було за часів, коли були юними наші батьки. Ми тільки з розповідей знаємо ці ситуації. Від бабусі, від мами, від тата я це чула. А від своїх ровесників – мені це складно зрозуміти, бо я живу тут, а вони – там. Ми тільки їздили на гастролі, доволі часто в Донецьку були. Багато років тому.

Пана Михайла Голубовича я знаю. Це такий могутній, самобутній, харизматичний і неповторний актор. І я залишаюся з усім тим ставленням, яке було до нього. Я в жодному разі я не міняю. А вже його вибір я ніяк для себе не поясню. І, мені здається, в цій страшній ситуації такого зараз протистояння не варто дискутувати, бо буде війна. Війна моральна така, несприйняття, зло, яке породжується. А ми вишукуємо у мистецтві саме ті острівки, на яких, як по болоту, щоб не потрапити в ту трясину, треба йти такими острівками, аби вибратися на берег, щоб нас не засмоктала ця страшна трясовина. Тому що воно все тягне, такий ком великий.

Війна ж не тільки у пострілах і в страшних жертвах, яка й так нам робить боляче, бо це наші сини. Ми оплакуємо кожного, які відійшли від нас. Двоє, по п’ятеро, по четверо. Всі плачуть за ними. Вони змушують нас ще більше затиснути зуби, міцніше взятися за руки і йти далі все рівно, не зважати на це все. І тільки завдяки їм, які зараз беруть на себе цей страшний удар, вони нам ніби говорять, що ви маєте там, в тилу, триматися морально, не попускатися, не піддаватися на провокацію, тому що тоді буде тотально все. А так нам треба бути розумними. На те ж він і інтелектуальний, і духовний фронт, щоб утриматися від цього.

– Андрій Романій, коли переїхав до Києва, відразу зауважив, що його дуже тепло прийняли і актори трупи театру Івана Франка, і взагалі кияни. Дійсно, Ви ж ним постійно спілкуєтеся і репетиції, вистави. От які Ваші враження?

– На цей рахунок я сказала б, що взагалі театр Франка в жодному разі ніколи нікого не вкусить. Такого не було, щоб представник національного театру десь почав огульно хаяти своїх побратимів. Як сказав нещодавно не останній актор і режисер у світі Костя Райкін, «цеховая солидарность». Він навіть дискутував і отримав багато стусанів у себе там.

– У Москві. Це ж театр «Сатирикон» знаменитий.

– Так. Він сказав ту правду, яка має бути живою кругом. Це навіть не обговорюється. І коли хтось собі тут недавнечко дозволяє якісь такі закиди, що от йому так «сбрєло в голову», що йому так видалося, не з тієї ноги встав...

– Ви маєте на увазі акторів і режисерів? Можливо, Олега Табакова? Пам’ятаємо його вислови 2015 року.

– Та то вже пенсіонер. Йому вже все прощається. Тим старшим людям варто вже просто все прощати. За віком люди, мабуть, зовсім не усвідомлюють, що говорять вони, немає ні жалості, ні доброти. Вони забули те добро і ті гроші, які вони вже...

– Той же Табаков знімався і на Довженка.

– Так. І ті гроші, які вони тут заробляли, – це ж не останнє визначальне в їхній кар’єрі. Все забуто. Ну що ж, як кажуть, добро забувають.

Зате ми маємо це пам’ятати. Ми маємо це добро вилучати. І в нас має бути настільки щедре серце, безкінечність цього добра має бути, аби подолати зло. Бо зло, кажуть, активніше. Чому злого героя, кажуть, часом вигідніше грати?

– І легше ніби. Згодні?

– Ні, не згодна. Доброго чоловіка важче зіграти. Але ж грають. І є у нас приклади.

– Я пам’ятаю вже давно, як Ваш чоловік зіграв Воланда. Мені здається, ледь не найкраще виконання Воланда. Чимало акторів бралися за цю роль у цій виставі «Майстер і Маргарита» за Булгаковим. Прем’єра була 1987 року. Режисер – Молостова. Ви Геллу зіграли зокрема. Це теж все на Ваших очах відбувалося.

Ви не боялися, що Ваш чоловік грає таку роль? Кажуть, що Олег Янковський відмовився грати Воланда свого часу, коли йому пропонували, наприклад.

– Це акторство. І в жодному разі не треба плутати життя і сцену. Сцена – це там, де ця фантазія. Я і справді, так, коли я заходила до зали, і була прем’єра, і генеральний прогон цього спектаклю, я й сама на певний час повірила. Це ж талант артиста – змусити мене повірити в те, що це...

– І потім Ви бачите його поряд із собою на кухні, даруйте.

– Ні. Це було багато згодом. Багато згодом. А тоді я й справді була захоплена чарівністю, яку вилучає цей персонаж, зокрема артист. Це талант та й усе, коли він може так взяти у полон глядача.

Вистава йшла близько до 22:30, ба навіть і більше. Ні одна людина за багато-багато років не виходила з зали. Це говорить про те, що вистава була могутньою, справжньою, цілісною. Навіть Рощин, драматург, який у Москві тоді написав: якби я знав, що у вас такий Воланд, я інакше написав би інсценізацію.

– Тобто немає для актора якихось пересторог? Будь-яку роль можна грати?

– Так, це мистецтво. І в жодному разі не можна виходити тим персонажем на вулицю і продовжувати йти Хрещатиком в образі того чи іншого, якого ти граєш, персонажа.

– Путіна можна зіграти? Правда, Анатолій Хостікоєв зовсім не підходить форматно, наприклад…

– Ні! Цей персонаж нам нецікавий у жодному разі.

Є багато цікавих ролей. Зараз у нас йде чудова прем’єра, яку зробив Анатолій Георгійович. Називається вона «Незрівнянна». Була справді така історична особа, яка була непересічною у своїй неповторності такій людській. Хоча не досить досконало співала. Це Флоренс Фостер Дженкінс. І нещодавно вийшла кінострічка. В головній ролі виступає Меріл Стріп. Так само грає цей персонаж. Зовсім іншим шляхом вони пішли – от саме кінематографічним. Те, про що ми починали говорити. А в нас така суто сценічна версія. Така потужна. Тому що в театрі інша мова, інші засоби виразності. Тому я не можу так запросити активно всіх вас.

– Можете!

– Не можу. Тому що квитків немає! Хіба що це треба буде робити окрему виставу. А можна було б.

Ми маємо поїхати на гастролі. Хочемо, аби подивилися наші співвітчизники в інших обласних центрах. І для мене це дуже важливі гастролі. Щоб подивилися найперше українці.

– Пані Сумська, а от шлях Богдана Бенюка, видатного актора, Вашого колеги по Івана Франка. Він став політиком ВО «Свобода». Це для Вас може таке бути, чи Ви виключаєте політичну стезю?

Я політичну (стезю – ред.) для себе виключаю. Так. А інші артисти – хай собі там вже як хочуть. Хоча використовують часом публічних особистостей для того, аби привернути увагу політикуму до себе і електорату. Я правильно називаю цих людей? Мені здається, що тут така штука двозначна. Тому що люди обов’язково підуть на це. Вони люблять свого кумира і можуть піддатися на будь-які заклики. А от утримати далі за собою народ, як це робила Жанна Д’Арк, одна із моїх персонажів, яку я свого часу грала, це дуже важко.

– Театр на Подолі. Віталій Малахов звернувся до мера Києва Віталія Кличка, щоб залишити цей вигляд театру. Той вигляд, який викликав неоднозначну реакцію у киян, Бо Андріївський узвіз – символ столиці України. Дехто називає будівлю театру «крематорієм», «саркофагом».

Ви підписали, наскільки я знаю, звернення митців України, які все ж таки за такий вигляд. Я правильно розумію?

– Я так розумію, що дім має бути у акторів. Це найперше. А його вже, зрештою, можна перефарбувати, обкласти чим завгодно потім з часом. Але зносити зараз і в жодному разі відмовляти, я думаю, не можна. Якою не була б ваша хата – ви радієте, що вона у вас є. Мені так здається.

– Ну що ж, наближається Новий рік, уже зовсім близько. Що Ви побажали б читачам, слухачам, глядачам на Новий рік? У нас їх багато на Радіо Свобода…

– Я щиро бажаю нашим співвітчизникам, дорогим нашим глядачам театру, кіно, просто українцям, людям знаходити обов’язково настрій для того, щоб жити далі.

Ми розуміємо, що ми вболіваємо за наших воїнів. Для мене це найперше. І я гадаю, що для багатьох.

– Ви ж їздили на Донбас?

– Так.

Співчуваю нашим співвітчизникам, які загубили своїх близьких. Ми з вами. Ми вас підтримуємо. Ми в наших серцях зберігаємо пам'ять про ваших синів, татусів, братів, сестер, близьких! Це найголовніше.

У своєму побажанні я хочу підтримати вас від імені свого театру, Національного театру імені Івана Франка, від своїх колег, які вболівають, які постять у «Фейсбук» часто ці всі новини, проводи наших воїнів. Це великий дороговказ нам. Такі жертви нам не можна забути! Ми маємо пам’ятати, розповідати своїм дітям через рік, через п’ять, через 10, ба навіть і більше, за що полягли наші воїни, які жертви було принесено, аби ми сьогодні з вами могли святкувати Новий рік і Різдво! З наступаючим святом! Сил вам, бадьорості і здоров’я!