Героям слава! Роман Гребенюк тричі був у пеклі Донецького аеропорту

Молодшого сержанта Романа Гребенюка, що тричі був у пеклі Донецького аеропорту, а нині навчається в Національній академії сухопутних військ, нагороджено орденом «За мужність», пишуть Патріоти України з посиланням на Народну армію.

Неодноразово Роман під час боїв видаляв з пам’яті телефона всі номери та ламав сім-карти, оскільки вже не сподівався, що залишиться живим або не потрапить у полон, і не хотів, щоб російські окупанти дзвонили та морально знущалися з його рідних. «Прийшла «стара» з косою привітатися, але ми їй не відповіли», — зазвичай говорили бійці.

Для 32-річного Романа Гребенюка окуповані нині території Донеччини та Луганщини — рідна земля, адже він народився в Лисичанську. 2014 року, коли місто, де тоді жила його мама, захопили російські окупанти, він працював у Дніпропетровську.

— Коли дізнався, що моїм рідним Лисичанськом вже ходять зі зброєю чужі люди, зрозумів, що це вже війна, — пригадує Роман.

У військо Роман пішов добровольцем під час третьої хвилі мобілізації. Оскільки він до того не служив у армії, його направили в ремонтний батальйон, але Роман попросив замінити його 50-річним мобілізованим, аби потрапити на службу в розвідку.

Влітку та на початку осені 2014 року Роман у складі 74-го окремого розвідувального батальйону виконував завдання в районі АТО. Найбільше чоловіка вражала розруха, яку принесла війна. Він і досі пам’ятає голодних підлітків, взутих у кеди з обрізаними носиками та дівчинку Настю, яка так і не пішла до школи.

— Вона мала піти в перший клас, але школу розбомбили. І от маленька в різних тапочках бавиться в пилюці й піску поламаними іграшками. У мене була шоколадка, я їй віддав, то дитя її так ухопило, ніби взагалі не їло шоколаду. Загалом я частіше згадую дітей, не знаю чому, але мені за них особливо боляче. Їм не потрібно було нам щось говорити. Їм достатньо було очі підняти, а в цих очах — біль, нерозуміння, чистота, щирість. Вони на нас дивилися, як у розбите дзеркало, і намагалися зрозуміти, що відбувається, — говорить Роман.

Попри дуже людяне і сердечне ставлення до людей, Роман в АТО мав позивний «Грішник», бо щойно він у складі підрозділу з’являвся на якійсь позиції, там починалися важкі бої. Тож і жартували побратими, начебто він зі своїми гріхами притягував ворожу диявольську агресію.

Уперше Роман Гребенюк потрапив у аеропорт 10 жовтня 2014 року. Тоді БТР не доїхав до термінала кількасот метрів, тож бійці перебігали до приміщення під ворожим обстрілом.

— Їхали на три дні, а залишилися на три тижні. У терміналі ще стіни стояли, навіть залишки меблів були, — пригадує Роман.

Наші бійці на той час утримували старий, а також перший та частину другого поверху нового термінала. Воїни концентрувалися на окремих постах і щомиті очікували нападу ворога, який міг вдарити з будь-якого вікна, дверей чи навіть через стінку. У таких пекельних умовах бійці змушені були готувати собі їжу. Саме Роман Гребенюк притягнув у термінал загублену на смузі буржуйку, на якій воїни розігрівали консерви та кип’ятили воду.

Вдруге в аеропорт він поїхав наприкінці листопада. Йому довелося брати участь у тому бою, під час якого українці втратили старий термінал.

— Нас кинули у старий термінал на посилення, ми переночували на сходах просто неба — обійняв товариша і куняєш, — розповідає Роман. — У тому бою я був у підвалі старого термінала. Нас спершу гранатами закидали, потім «димами» труїли.

У терміналі все горіло, тож під натиском ворога українські захисники, в яких не залишилося боєкомплектів, відійшли в новий термінал.

— Коли ми відходили зі старого термінала до нового, то не змогли забрати двох наших «200-х». Тож російські окупанти, серед яких були й кавказці, вивісили їх з вікна перед нашими позиціями, прив’язавши наших загиблих мотузками за шиї. У тому бою в нас було 23 поранених і 4 загиблі: двох ми забрали, а двох, з тіл яких познущалися, — не змогли, — із хвилюванням говорить Гребенюк.

Третя ротація в аеропорт для Романа була найважчою. В повному оточенні у невеликій кімнаті на першому поверсі пліч-о-пліч билися на смерть півсотні воїнів.

— Загиблі, поранені лежать, а ти оперся на стінку і відстрілюєшся. Стан був такий — наче ми померли і потрапили в пекло, — розповідає Роман.

Спершу російські окупанти із другого поверху залили наших бійців бензином і підпалили. В кімнаті почав вибухати боєкомплект. Згодом воїнів труїли газом.

— Шестеро з 50 бійців ще могли відстрілюватися: сльози текли, люди свідомість втрачали. Якщо б ми попадали всі, то ворог, можливо, і пройшов б, але береш автомат і стріляєш. Супротивник пропонував здатися, але ми стояли до останнього, — говорить Роман Гребенюк.

За кілька днів до підриву Роман почув, що російські окупанти, які були на другому поверсі над нашими бійцями, щось монтують у стелю. Він зрозумів, що вони можуть її підірвати. Отримавши команду, Роман з побратимами залишили аеропорт. Це було за добу до підриву.

Сплигнувши з бронемашини, Роман знепритомнів — як виявилося згодом, він отримав чотири контузії. Після лікування воїн повернувся в підрозділ і згодом брав участь у боях біля шахти «Бутовка». У травні 2016 року чоловік демобілізувався, однак цивільним пробув лише кілька місяців: він підписав контракт і, перебуваючи на підготовці у 184-му навчальному центрі, що у Старичах на Львівщині, вирішив вступити на навчання до Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, аби стати офіцером.

— Мій дід був офіцером, я теж про це мріяв. Офіцер — це стан душі, а не професія. Тепер, перебуваючи в середовищі курсантів та офіцерів, я бачу багато вихованих, достойних людей, хочеться наслідувати їх, — говорить Роман.