"...Навряд чи Хрущов міг припустити, що передача Криму Україні, яку він підносив як великий акт, який скріпляв навіки дружбу російського й українського народів, стане шістдесят років потому каменем спотикання у відносинах між Росією й Україною".
5 лютого 1954 Президія Верховної Ради РРФСР ухвалила передати Кримську область Українській РСР.
У протоколі № 41 засідання Президії Верховної Ради РРФСР від 5 лютого 1954 зафіксовано такі слова: "Враховуючи спільність економіки, територіальну близькість і тісні господарські та культурні зв'язки між Кримською областю й Українською РСР, Президія Верховного Ради РРФСР постановляє: Передати Кримську область зі складу РРФСР до складу Української РСР. Цю постанову внести на затвердження Президії Верховної Ради СРСР".
До річниці тих подій, "Історична правда" публікує переклад спогадів Олексія Аджубея, який був зятем того, кого вважають ініціатором передачі Криму.
Олексій Іванович Аджубей (9 січня 1924, Самарканд ; 19 березня 1993, Москва) ; радянський журналіст, публіцист, головний редактор газет "Комсомольська правда" (1957;1959) та "Ізвестія" (1959;1964). Депутат Верховної Ради СРСР, член ЦК КПРС.
Родина Хрущових розмістилася у Воронцовському палаці, помпезній будівлі на самому березі моря. Для мене це було друге "заселення" у графські хороми: річ у тім, що у Москві я довго жив на Воронцовській вулиці й теж у будинку графа.
Відпочивав Хрущов своєрідно. Кілька днів, караючись, бродив алеями парку, ходив на прогулянці царською стежкою, подовгу сидів на березі моря ; безперервно читав документи. Плавати Хрущов не вмів, у морі "хлюпався" на надутій автомобільній шині, лякався навіть невеликого хвилювання.
Потім усе це йому набридало, і він вигадував якесь інше заняття. Ось і цього разу вранці після сніданку сказав, що поїде на пару днів на плато подивитися степовий Крим, якого практично не знав. Рада і я теж напросилися в дорогу.
Варто сказати, що подорож кримськими серпантинами о тій порі була малоприємною. Розбитий асфальт, численні об`їзди; мотори у старих ЗіМів перегрівалися, часто перед тим, як форсувати містки, пропускали вперед "хвостову" машину з охороною, а після волочилися крізь сіро-жовті хмари піднятого колесами пилу.
Тому, хто знає сучасний Крим, тролейбусну гілку від Сімферополя до Ялти, випрямлене багатосмугове шосе, важко уявити собі, яким занедбаним був тоді Крим. Не тільки дороги гнітили Хрущова.
Сяк-так ще жевріло життя біля крайки моря й у прибережних курортних селищах, а трохи вище, ближче до Ай-Петринського перевалу й одразу за ним, де природа бідніша й не скрашує субтропічним забарвленням околиці, картини навіювали смуток.
За перевалом Хрущова зустрічали місцеві керівники. Секретар обкому партії Козлов (однофамілець майбутнього секретаря ЦК Фрола Козлова) й молодий голова виконкому Полянський. Вони відповідали на запитання Хрущова.
Часто він дуже сердився. Запитував у секретаря обкому: "Що це там за споруди?". Той не замислювався: "Птахофабрика, товаришу Хрущов". Хрущов смачно вдихав повітря й аж підскакував: "Як ви можете городити таке?! Ви не відрізняєте запахів свинарника від птахоферми! Як ви керуєте областю?".
Свого патрона виручав Полянський. Усе, що траплялося в полі зору Хрущова, він знав точно, його відповіді подобалися своєю досконалістю. Уже в дорозі Хрущова наздогнав Маленков. Коли керівники області розпрощалися, Микита Сергійович дорікав Маленкову: "Ось кого треба висувати, Єгоре, а базікал на пенсію, інакше пропадемо".
Так Полянський, сам того не відаючи, зробив кар`єру за час поїздки по Криму. Невдовзі він став секретарем Краснодарського крайкому, вельми престижного в партії.
Мені особливо запам`ятався проїзд через Бахчисарай. Палац, який виявився камінним розвалищем, був порожнім. Знаменитий фонтан сліз, оспіваний Пушкіним, покрився глинистою коростою. Фонтанні чашечки висохли, не капали в них діамантові цівки води, не вистачало сил навіть на плач.
Тут на плато все ще дихало страшною війною. Уздовж доріг розбиті танки й артилерійські гармати й усюди, до небокраю, сірі кам`яні обеліски, споруджені військовими будівельниками у пам`ять про своїх полеглих побратимів. І земля теж висохла й заросла жорсткою щетиною бур`янів.
Порожніли селища, татарські аули. Їх господарі, заслані злою волею Сталіна в далекі холодні краї, втратили будь-яку надію на повернення. Силюся згадати: чи думав я тоді про татарський геноцид, і маю чесно зізнатися ; ні, не думав. Ми тоді ще про багато чого не знали, і наш оптимізм тримався на незнанні.
Ці мої нотатки ; на задану собі самому тему. Якби не трапилося всього, що відбувається зараз із "кримською проблемою", в них, може, й не було б потреби. Не ставлю перед собою завдання якось виправдати давнє рішення про передачу Криму під українську руку, просто хочу розповісти, що виявилося поштовхом у розвиткові подій.
Варто сказати, що в 1953-му Хрущов далеко ще не був повновладним господарем становища. У Москві панували найближчі до Сталіна люди ; Маленков, Голова Ради Міністрів і Голова Президії ЦК, його перший заступник Молотов, а поруч такі, як Ворошилов, Каганович, Булганін.
Провінціалу Хрущову після смерті Сталіна відводили далеко не першу роль. Він ішов до влади зі впертістю й динамізмом, які властиві сильним натурам. На його боці було, безумовно, краще знання життя, презирство до сидіння у кремлівських кабінетах.
Кримська поїздка Хрущова ; із цього розряду самоствердження. Уже на вересневому пленумі ЦК 1953 року він звинуватив Маленкова в брехні. На ХІХ з`їзді партії Маленков заявив, що хлібну проблему в країні вирішено, а коли вождь помер, виявилося, що наші зернові запаси дорівнюють нулю й народ практично нічим годувати. Чимало інших сутичок відбувалося у Хрущова зі старою сталінською гвардією.
Ті перші роки без Сталіна були сповнені великої тривоги й очікуванням змін. Не зрозумівши цього, нічого не зрозумієш про події начебто прохідні, які не зачепили гострої суспільної уваги. Передача Криму Україні ; з того ґатунку суто ділової поточки.
Це тепер вона встала перед народами-братами з роздутою загостреністю, і суд іде так, наче все трапилося вчора, а не там і тоді, і люди, які починали рух до перебудови нашого світу, могли стати вище за свої політичні і людські уявлення про можливості.
На жаль, людина не вільна вибирати дату свого народження, і хоче вона того чи ні, їй судилося бути громадянином свого часу, жертвою чи героєм покоління, до якого вона належить завдяки долі.
Однак я відхилився від нашої поїздки з Хрущовим восени 1953 року.
Хрущов не поспішав до Сімферополя, хоча господарі наполегливо пропонували перепочити з дороги. Він звертав із битого шляху, на випаленій траві розстилали брезент, перекушували практично на ходу, наче якби ще тривала війна. Більше за все Микиту Сергійовича вразили й засмутили натовпи переселенців, які бозна-як довідалися про його поїздку.
Мовчазна сіра маса людей перегороджувала дорогу й так само мовчки, не розступаючись, чекала, поки машини зупиняться. Люди прикро довго не починали розмову, даючи можливість Хрущову почати першим. Потім із натовпу лунало одне запитання, друге, третє. Про їжу, житла, допомогу. Переселенці переважно приїхали з Росії, з Волги, з північних російських областей.
Це зараз я пишу "приїхали", а вони кричали "нас пригнали" ; звичний стогін людей, які зневірилися здобути надійну долю. Із натовпу лунали й геть істеричні вигуки: "Картопля тут не росте, капуста в`яне". Або зненацька зовсім печальне: "Клопи заїли". "Чого ж їхали?" питав Хрущов; і натовп видихав: "Обманули".
Після таких зустрічей у машині наставала тяжка тиша, Маленков і Хрущов відводили очі одне від одного, боячись можливої сварки. Я відчував, що Хрущов "кипить" у гніві й ось-ось зірветься, але він або заспокоювався, або хитрував, ховав гнів у собі, накопичував на майбутнє.
Перед вечором, коли замислилися над тим, де переночувати, Хрущов побачив неподалік від шосе маленький військовий аеродром і наказав повернути до нього. На ґрунтовій смузі самотньо стояв старенький, облізлий "Дуглас". За кілька секунд, побачивши машини, з літнього будиночка вискочив переляканий лейтенант, приклав руку до козирка, але так і не зрозумів, що й кому доповідати.
Хрущов розпитав льотчика про літак і на жах охорони сказав, що пропонує летіти до Києва. На застереження охорони відповів: якщо юнак каже, що літає на цьому літакові й готовий перелетіти до Києва, навіщо хвилювання?
По кількох годинах ми приземлилися на міському аеродромі Києва. Там уже чекали високих гостей: місто вироїлося на вулиці й майдани. Приїзд Маленкова та Хрущова розбурхав десятки тисяч людей. Пам`ятаю, біля машини, на якій мали вирушити гості, відірвали дверцята.
Під безперервні крики привітань (ще б пак ; свій перший візит Хрущов, та ще й без усякого попередження, зробив на близьку його серцю Україну). Машини, нарешті, рушили до центру.
Уже пізнім вечором у Маріїнському палаці зібралися київські керівники. Обід тривав весело й шумно.
Як було заведено в ті часи (а може й зараз), улесливі тости слідували один за одним. Хрущов усе повертався до своєї поїздки по Криму й умовляв українців допомогти відродженню землі. "Там південці потрібні, хто любить садочки, кукурудзу, а не картоплю", ; бідкався він.
Уперше я так близько спостерігав за Хрущовим серед партійних керівників. Треба сказати, що він володів особливим даром умовляти й підганяти людей. У ньому міцно сиділа риса партійного ватажка, яка цінувалася понад усе, вміння "глаголом розпалювати серця людей".
Про формальну передачу Криму під юрисдикцію України за столом не йшлося. Певно, така пропозиція ще не одержала свого осмислення. Про те, як це відбувалося формально, пізніше стало відомо з газет.
Напровесні 1954 року разом із двома своїми колегами з "Комсомольской правды" ;нарисовцем Іллею Котенком і фотокореспондентом Миколою Драчинським ; я роз`їжджав українською землею. Передавав у газету нариси про трьохсотріччя возз`єднання України з Росією.
Усе, що бачили, про що писали, ніяк не в`язалося з якимось "даром" Хрущова, а сама ця проблема (кому належить Крим ; Росії чи Україні) нас мало турбувала. Перечитуючи зараз нарис "На кримській Україні", не знайшов у ньому одного рядка, присвяченого цій темі.
Та й хто з нас думав тоді, що тридцять років потому виникне суперечка про стародавнє рішення, що політичні пристрасті заведуть так далеко від здорового глузду?
Думаю я зараз: що сталося б сьогодні, якби Хрущов виконав свій намір перенести столицю країни з Москви до Києва? А Хрущов неодноразово повертався до цієї теми. Так і казав: Київ ; мати міст руських. Повітря там чистіше, не понабудовано стільки глухих стін.
Після одної тривалої бесіди з Яношем Кадаром, котрий ставив перед Хрущовим питання про передачу Угорщині району в Закарпатті, який населений майже на 90 процентів угорцями [мабуть, ідеться про Берегівський район, де на 1959 рік проживало 80,3% угорців. До наших днів картина майже не змінилася ; ІП], із відповідною компенсацією земельними угіддями й матеріальними розрахунками, Хрущов заговорив про необхідність створення третейського суду.
Він розумів, що існує немало територіальних проблем усередині країни і ззовні, які вимагають розумної розв`язки. Він домігся мирного рішення "прикордонної проблеми" між Узбекистаном і Казахстаном (в одному суміжному районі через адміністративні межі узбецькі бавовнярі були змушені возити бавовну-сирець на очисний завод за двісті кілометрів від своїх полів).
У страшному сні не наснилась би Хрущову російсько-українська сварка через Крим. І ось же що показово. Жоден із парламентарів, які з`ясовують стосунки, не пропонує більш логічного й виправданого рішення: повернути Крим татарам, тим, кого Сталін вигнав колись із рідної землі!
Приєднуйтесь
У жовтні 1953 року, відразу після пленуму ЦК, на якому Хрущова обрали першим секретарем, він поїхав відпочивати до Криму. Жодних урядових дач тоді в Криму не було, Сталін більше надав перевагу Кавказу, і там будували численні "особливі об`єкти" для прийому вождя або тих, кому він наказував прибути в гості.
