Хіти тижня. У Міноборони не знають, як брати в штат американські "Айленди"

Хоча будівництво корвета проекту 58250 “Гайдук” відновилося, він виявиться в строю в кращому випадку в середині двадцятих. І потім, один корвет погоди не робить, а на серію – як на будівництво, так і на утримання – знову-таки немає коштів. А головне, для України ставка на кораблі “великої води” недоцільна, перед ВМСУ навіть в перспективі не проглядаються завдання стратегічної присутності в океанських водах. Всі проблеми буквально під боком. Росія практично повністю контролює акваторію Азовського і північної частини Чорного моря. Хоча про блокаду судноплавства і українських морських перевезень мова в нинішньому форматі конфлікту не йде, ЧФ РФ в наших водах відчуває себе цілком комфортно. І в найближчі два-три роки, у міру виснаження ресурсу наших кораблів, цей комфорт лише підвищиться. Так що масштаб його операцій буде обмежуватися насамперед політичною доцільністю і можливостями ЧФ, а не ризиками для інтервента. Особливо на Азові. Кошмарити рибалок, ганяти контрабанду, висаджувати диверсійні групи, сіяти міни – для цих операцій згодиться будь-яка плаваюча дрібниця. І корвети проти неї не особливо допоможуть, історія боротьби з сомалійським піратством тому свідчення.

Загалом, в нашій ситуації цілям оборони набагато краще відповідає москітний флот. Який до того ж легше привчити до взаємодії з сухопутними військами. Його становим хребтом повинні стати відносно малі і при цьому швидкохідні кораблі, здатні діяти як в ближній, так і в далекій морській зоні (тобто мають невелику осадку і одночасно гарну мореплавність), з невеликим екіпажем і автономністю, достатньої для патрулювання нашої прибережної зони на всій її довжині. Катери типу “Айленд” відповідають всім цим вимогам.

Цікаво, що кожен раз, коли актуалізується тема їх передачі, російський (і частково український) інформпростір реагує з незмінним сарказмом: мовляв, американці позбавляються від непотрібного мотлоху. Дивує, правда, що до сих пір не було згадок про розтріскування корпусів, відмов навігаційного обладнання та незадовільної роботи електронно-оптичних систем. Ці проблеми дійсно виникли у восьми модифікованих катерів з подовженими корпусами, але їх-то якраз нікому і не пропонували. Оригінальний же проект виявився вдалим: з 49 катерів (включаючи перероблені), побудованих в 1985-1992 рр., Три десятка продовжують нести службу. Їх поступово виводять в резерв у зв’язку з переозброєнням. Запропонована Україні пара була законсервована і знаходиться, за словами представників ВМСУ. що їх оглядали , в чудовому стані.

Загалом, здавалося б, треба брати. Але не тут-то було. Катери віддають даром, але за їх розконсервацію, сервісні роботи, модернізацію систем бойового управління зв’язку та навігації, а також двомісячний курс навчання екіпажів і доставку треба заплатити. Ціна питання – $ 7-10 млн. І тут виявляється, що цих грошей у ВМСУ немає, бюджет розписаний. І взагалі, законодавство не дозволяє платити за ремонт техніки, що не висить на балансі.

Варто відзначити, що запропонована Вашингтоном схема цілком стандартна. За нею в 2015-му два “Айленда” отримала Грузія, роком пізніше п’ять – Пакистан, а в нинішньому ще пара пішла в Коста-Ріку. І нарікання на відсутність нормативної бази – евфемізм, за яким ховаються реальні проблеми. Почати з того, що Київ змушений проходити через муки вибору – гроші можна вийняти з кораблебудівної програми, але патрульні катери типу “Айленд” за низкою параметрів подібні бронекатерам проекту 58150 “Гюрза-М”, які будує “Кузня на Рибальському”. Подоба це, тим не менш, виключно формальна. Мореплавність “Гюрзи” і, відповідно, дальність патрулювання конструктивно обмежена. Її ніша – прибережна смуга до 12 миль, річки і лимани, спокійна вода. При хвилюванні більше двох балів застосування зброї (30-мм гармата, 7,62-мм кулемет, автоматичний гранатомет, морська версія протитанкового комплексу “Бар’єр”) стає проблематичним, а то й неможливим. А на хвилі понад чотирьох балів занадто легка (54 т) “Гюрза” поводиться невпевнено. Це прийнятно для безпосередніх завдань, які перед нею ставляться, – захисту узбережжя від малих десантних засобів і вогневої підтримки, але не більше того. До того ж з шести побудованих катерів в строю поки тільки два, причому і на них все ще доводяться системи озброєнь.

Загалом, з “Гюрзи” й “Айленда” вийшов би непоганий дует. Тим більше що останній прийде без озброєння (в оригіналі – 25-мм гармата і два 12,7-мм кулемета), і експериментувати з ним можна буде як завгодно (в особистій бесіді з автором президент Jamestown Foundation Глен Говард зауважив з цього приводу: ” українці завжди були винахідливі “). Втім, головне для обох – бути “очима і вухами”.

Правда, конкуренція між ними не тільки фінансова. Американська пропозиція має набагато глибші імплікації. По-перше, Вашингтон пропонує, причому далеко не в перший раз, “цивілізувати” формат збройових угод: отримати той чи інший зразок можна даром, але за сервіс і навчання будьте ласкаві розщедритися. Досі Україна старанно уникала подібного формату.

Ще в 2008-му Київ після здорового роздуму відмовився від пари старих фрегатів з керованою ракетною зброєю типу “Олівер Х. Перрі” з огляду на надто великі витрати на створення супутньої інфраструктури і закупівлю витратних матеріалів, а “Хамві”, що красуються місцевим тюнінгом бамперами від ГАЗ -66, явище нерідке. І справа не тільки в дорожнечі сервісу американської техніки. Справа також у надзвичайній закостенілості наших мілітарних структур. Зокрема, незважаючи на давно назрілу потребу, у нас до сих пір не налагоджені механізми прийняття на озброєння, що купується і подарованої техніки, як, власне, її зберігання та навчання персоналу. До слова, за всі роки незалежності жоден офіцер ВМСУ не став слухачем академії ВМС США в Аннаполісі.

І навіть у разі, якщо Вашингтон таки зважиться на передачу Україні “Джавеліни”, угода з великою часткою ймовірності буде обставлена тим же макаром, що і у випадку з катерами: заплатіть за навчання. Другим важливим чинником стане забезпечення належних умов зберігання, причому не де-небудь в Яворові, а у відносній близькості від лінії зіткнення. Інакше який сенс обзаводитися цими ПТРК? Причому слід пам’ятати, що їх поява на самому “передку” стане прямим викликом “Мінську”.

Ще одна проблема з нинішньої реінкарнацією ленд-лізу – наша військова бюрократія (як, втім, і цивільна) залишає занадто великий простір для горезвісного людського чинника. В якості ілюстрації можу привести апокрифічну історію про те, як в нашому МО просто забули передбачити кошти на обслуговування переданих американцями радіостанцій.

Нарешті, найголовніша – філософська по суті – дилема полягає в тому, який варіант функціонування ВПК віддасть перевагу Україна. Чи залишатися гордим і незалежним від натовського диктату виробником і своїми силами обзаводитися потрібними видами озброєнь “колись потім”. Або ж заради підвищення обороноздатності пожертвувати принципом примусу Міноборони до підтримки вітчизняного виробника, перебудувати взаємовідносини армії і ВПК, забезпечивши їм прийнятну прозорість. Те, як вирішиться питання з “Айленд”, багато в чому визначить вектор розвитку наших відносин в галузі військово-технічного співробітництва не тільки з США, але і іншими країнами Північноатлантичного альянсу. Не менш важливе питання – чи вдасться Києву знайти соломонове рішення дилеми пріоритетів “оборона або оборонно-промисловий комплекс?”. Питання тим більш непросте з огляду на явне бажання Сполучених Штатів розширити ринок збуту своєї зброї за налагодженою десятиліттями моделлю – в тому числі і за рахунок “клієнтських” угод з Україною.

Автор: Олексій КАФТАН, Ділова столиця