Хіти тижня. "Відрізана скиба": "Якщо не повернемо Донбас протягом 2 років, далі не буде сенсу", - командир розвідників Громов (фото)

22-річний командир розвідувального взводу 2-го батальйону 28-ї окремої механізованої бригади Максим Громов розповів про потужну розвідувальну операцію наших військових, а також про серйозний конфлікт з комбригом, неочікувану розв'язку і справжнє побратимство, яке тримає на війні, передають Патріоти України з посиланням на 24 канал.

- Розкажи про найцікавіші розвідувальні операції, про які можна говорити.

Восени 2015-го у Зайцевому була велика операція, про яку вже можна розповідати. Ми із замкомвзводу Славіком запримітили, що у сєпарів між 1 і 2 лініями оборони є прогалини, між якими можна закріпитись і повернути великий шмат нашої території – 5 вулиць – під свій контроль! Доповіли командирам і через добу отримали дозвіл. Близько 40 людей взяло участь в операції.

Ми зайняли оборону, перші дні сєпари не могли зрозуміти, хто ми, бо були з російськими прапорами і георгіївськими стрічками. Тоді були Мінські домовленості – не можна було стріляти. Ми розмовляли з ними на відстані 30-40 метрів. Вони не могли роздуплитись, кричали: "Рібята, укропи нє тут, ви нє туда зашлі!"… А потім почались бої. Які закінчились поверненням нашої території. Це була найбільша операція. Були й менш масштабні, недавні, але розповідати про них ще зарано.

- У 2017-му ти поїхав з Донбасу отримувати військову освіту в столиці. Як оцінюєш освітню систему?

Так, в 21 лишив своїх хлопців і вступив до Київського військового інституту імені Шевченка навчатись на офіцера.

Систему військової освіти ще ніхто не змінив. Вона лишилась такою ж тупою. Уяви, 4 роки ти все-таки був на війні, маєш реальний досвід, а тобі говорять: кругле треба нести, а квадратне – котити…

17-річних хлопців мені було шкода, бо їх викладачі, грубо кажучи, задовбували. Я впрягався за них і сварився. Мене вбивала логіка викладачів: "Я був курсантом, мене задовбували, зараз я начальник і я задовбуватиму…" Це тупий і позбавлений сенсу підхід.

Спочатку було дуже незвично у мирному житті. Хлопці, які були у моєму підпорядкуванні, телефонували з війни і кликали повернутись. Я кілька разів їздив на вихідні на війну. Відходив курсантом на пари, сів в Інтерсіті і поїхав до своїх бійців. Тягнуло до хлопців.

- Як ти сприйняв "вилазку" у мирне життя?

Почало роїтися купа думок в голові. На війні нема часу думати про зайве. Голова забита тим, що може статися завтра, плануєш, як організувати спостережний пункт чи здійснити розвідвихід. А на мирній території лізуть докори в голову: а якби два роки тому ти зробив інакше, то можливо, той боєць був би живим? Ці думки дуже сильно затягують. Я провчився три місяці, потім все покинув і повернувся на Донбас.

- Але невдовзі ти хотів піти з ЗСУ?

Не зовсім так, я прагнув перейти в іншу бригаду. Змінилось керівництво і новий комбриг 57-ї Юрій Головашенко з незрозумілих причин не злюбив мене. Прямо сказав: "Ти друг минулого комбрига, пережиток старої системи, тобі кінець". І почались службові розслідування, адміністративні догани і навіть адміністративна судимість за недотримання правил безпечної роботи. Це робилось таємно.

Я був командиром розвідувальної взводу і частенько узгоджував операції не через командувача АТО, а напряму через комбрига. Ми вкотре знайшли можливість для розвідвиходу, звернулись до Головашенка, а він почав кричати, мовляв, ми багато собі дозволяємо, і змушував... вчити напам'ять устав.

Далі почались конфлікти і переїзди. Мій взвод часто змушували переїжджати з точки А в точку Б, таким було "покарання". А це не так просто: завантажити все, перевезти, облаштувати житло... Комбриг також заборонив будь-які виходи. Сказав сидіти на місці, інакше нас визнають злочинцями.

- Які були твої подальші дії у цьому конфлікті з комбригом?

Далі я напряму поїхав до командуючого сектором генерала, повідомив про конфлікт і попросив перевести куди завгодно. Комбриг зі свого боку сказав, що ми – "лохи і триндуни". Мені від нього люди радили: "Хочеш звільнитись – напийся, і звільнять…"

Годували "завтраками" щодо переводу. Я прагнув перейти зі своїми хлопцями, адже вони без мене не хотіли служити. Відмовлялись переводити, аби не залишити бригаду без спеціалістів. Обіцяли перевести, коли виведуть з АТО.

А далі сталося найцікавіше! У розпал цих скандалів ми приймали участь у батальйонних і бригадних навчаннях. Погрузились в автівку, а командир роти виходить і каже: "Вибачте, але я вас не випущу, комбриг заборонив".

Терпець урвався. Я напряму поїхав до командуючого, а той говорить: "Як? Нам комбриг сказав, що ви воюєте…" А нас не пустили, грубо кажучи, закрили в хаті. І нарешті через декілька днів мене перевели в 28-му бригаду. Ця епопея зі скандалами тривала три місяці.

Настільки я знаю, наша проблема була краплиною. Згодом Головашенка відсторонили від командування і звільнили із посади.

- Які основні недоліки в ЗСУ?

Знову повертається "совок". Є нормальні бойові командири, але дуже багато кадрових військових мають "синдром раба". Себто їх підхід зводиться до гасла: "Я начальник, ти дурак". У цьому проблема.

І справа не в тому, чи народилась людина в Радянському Союзі, проблема в тому, що в неї "совок" в голові. Знаю купу безтолкових офіцерів, які навчались і служили тільки в Україні і знаю набагато більше радянських офіцерів. Вони служили і навчались в радянській армії, але є патріотами України і крутими військовими, вміють приймати нормальні рішення, у них є чому повчитись. Це дуже неоднозначно.

Прикро, що у Збройних силах досі є показуха. Всі батальйонні чи бригадні навчання проводяться, аби показати, як все красиво. А насправді те, що солдат і стріляти не вміє чи джгут собі накласти, а командир роти чи комбат не може розмістити батальйон чи прийняти рішення, нікого не хвилює. Головне, аби все гарно виглядало і не було скарг.

- А як сприймають українських військових місцеві жителі?

На початку війни під Савур-могилою люди бачили, що відбувається насправді, просили їх не кидати. Плакали, коли ми відступали. Але ще кілька років кремлівської пропаганди, і люди в неї віритимуть.

Якщо в 2015-2016 роках ми заходили за лінію фронту на околиці Горлівки, представлялися то українськими військовими, то "сєпарами" доводилось чути різні реакції. А зараз переважно негативні, якщо говориш, що ти українець. Там є адекватні люди, але з кожним роком їх стає все менше: виїжджають або змінюють свої погляди. Частково я їх розумію, бо 4 роки жити в такому лайні… Але лише частково.

- Що робити після повернення Донбасу з людьми?

Донбас треба спочатку повернути. На мою думку, якщо найближчі 2-3 роки це зробити не вдасться – не буде жодного сенсу його повертати. Люди віритимуть у свою так звану "республіку". Вони втомилися й не мають жодного вибору.

- В Україні зараз багато знімають патріотичних фільмів і пишуть чимало патріотичних книг про війну. Як ти це оцінюєш?

Це добре. Проте я хочу, щоб механізм пропаганди не був тотожним до радянського чи російського. Я не хочу, щоб говорили про вигаданих героїв. У нас є нормальна правда. Хочеться, аби було поменше брехні. Вона засмучує багатьох.

На фільми військової тематики треба ходити, бо вони пояснюють тим, хто не був на Сході, що, власне, там відбувається. Це треба, бо більшість вважають війну незрозумілою, абстрактною і далекою, ніби її й немає насправді. У 2014 році новини з фронту були значущими для людей, а зараз це суха статистика і звичка. І від цього мирне населення може втомитися. І втомлюється, бо працює захисний механізм людської психіки.

- А по цей бік фронту все тримається на побратимстві? Розкажи про побратимів.

Так. Яскравий приклад – побратим "Береза". Ми стояли на одному посту, спали в одному окопі. Мене оглушило після штурму, було кепсько, він чергував більше, аби я виспався і оклигав.

Про мого найкращого друга – головного сержанта взводу Ігоря Шаповала можна довго розповідати. Він був мобілізованим розвідником і переходив зі мною з частини в частину. Йому років за сорок, колишній майор поліції, працював в оперативному відділі, мав і вогнепальне, і ножове поранення... Такий собі хороший міліціонер з 90-х, яких мало. Це була рідна мені людина, ми один одного розуміли, хоч і часто дискутували. У мене були проблеми, – він допомагав і навпаки. У 2017-му ми заходили на околиці Донецька, щоб виконати кілька задач. Виконали. Але там він і загинув…

- Настільки сильним є вигорання і зневіра серед наших військових?

Є нерозуміння того, що відбувається, яке почалось з кінця 2015-го, коли наступ української армії припинився і почалась позиційна війна. У мене все почало триматися просто на людях, на дружбі, бо ми не можемо один одного кинути.

Ігор якось звільнився з мобілізації, перехрестився, сказав до побачення армії, а через місяць зателефонував і вернувся. І Славік теж повернувся, з яким були на Савур-могилі. Побратими постягувались. Нас не тримають Збройні сили України, нас тримає те, що ми є один в одного.

Якщо спочатку вірили, що можете швидко закінчити війну, то зараз прагнемо підтримати один одного, не розбігтися і не пропасти. Ми втрачали спільних друзів і, як би пафосно не звучало, зараз за них мстимося. Та й разом спокійніше, більше того –стали сім'єю. Зараз багато хлопців телефонують і кажуть: "Якщо ти не повертаєшся, ми звільняємося і все: "Па-па, ЗСУ". Відповідаю, аби чекали, я підлікуюсь і повернусь.

- Ти знешкодив декілька тисяч мін за майже 5 років війни... Як тебе поранило?

Це сталось 23 серпня 2018-го на День прапора. Ми були у сірій зоні і робили прохід у мінному полі. Я знешкоджував російські міни нажимної дії, заборонені Женевською конвенцією, а хлопці прикривали. У той день зняв 150 протипіхотних мін... А далі стався кіпіш, велика імовірність атаки ворожої диверсійно-розвідувальної групи… І я наскочив на міну.

Відкинуло в сторону, вилетів пістолет з руки. Я роздуплився за декілька секунд, глянув, що в мене немає ноги, сказав хлопцям не йти до мене, бо міни ще залишалися. Я до своїх доповз-доскакав на одній нозі. Болю не відчував довго, а знеболююче вкололи лише в лікарні – через півтори години.

Зараз лікуюсь в Ірпінському госпіталі. Отримав нормальний протез. Адаптуюсь і планую повернутись на фронт.

- Коли закінчиться війна, що робитимеш?

Займатимусь миротворчою діяльністю, якщо це буде можливо. Війна викреслила чимало планів, які мав раніше. Думав потрапити в миротворчий контингент, бо це продуктивніший спосіб комунікації і навчання. А ще допомогти, аби війна закінчилась і там.

Словом, я дуже хотів займатись миротворчою діяльністю, але поранення зробило це малоймовірним. Варіантів стало набагато менше. Поїхати в іншу країну за новим досвідом буде практично нереально...

Тому як далі – невідомо. Зараз у мене ціль реабілітуватись і нормально вивчити англійську мову, аби якимось чином таки потрапити до числа миротворів. А потім буду дивитись, де підійдуть люди з моїми можливостями. Сказали, що через півроку ходитиму так, що ніхто не відрізнятиме. І я в це вірю.