"Крым стал объектом наступления Москвы", - Грабовський

"В составе царской России Крым был отсталой колониальной окраиной". Це не фраза з тексту, написаного кимось з тих, кого в нинішній Москві навіть у солідних виданнях називають "нэзалежниками" або "бендеровцами". Це твердження міститься в статті "Крымская автономная советская социалистическая республика, Крым" Большой советской энциклопедии, або БСЭ, том 35, і сформульовано його московським же авторським колективом", - пише у своєму блозі Сергій Грабовський, повідомляють Патріоти України, і продовжує:

"Щоправда, йдеться про перше видання БСЭ, розгорнуте в середині 1920-х, коли навіть у керівництві партії більшовиків ще були люди, які щиро вірили у світову революцію та рівноправ’я націй, коли Російська імперія цілком офіційно вважалася "в’язницею народів", а вчені-історики могли в досить широких межах публічно обговорювати реальні процеси суспільного розвитку.

Власне, Ленін і Троцький тому й перемогли в Громадянській війні "білих", що змогли перетягнути на свій бік значну частину учасників національно-визвольних рухів у колоніях і напівколоніях Російської імперії. Політемігрант-політолог Абдурахман Авторханов пізніше писав, що 1919 року, коли Денікін рвався до Москви, третина його армії застрягла на Північному Кавказі, воюючи з народами Чечні й Дагестану.

Додамо, що інша третина так само застрягла на території України, воюючи з армією УНР і повстанцями Махна. І того ж 1919 року денікінці в Криму розгромили кримськотатарські організації, тим самим підштовхнувши багатьох лідерів кримців, зокрема й депутатів першого Курултаю, до союзу з більшовиками в ім’я національного відродження.

Тому не дивно, що в ті часи в Москві — на відміну від сталінсько-брежнєвського й нинішнього періодів — досить об’єктивно оцінювали дожовтневу історію Криму, зокрема — захоплення півострова Російською імперією і колоніальні порядки, встановлені нею. Саме захоплення, в тексті статті БСЭ слова "приєднання" щодо Криму лише в одному місці з лапками, а захоплення або оволодіння — без лапок.

Ось найцікавіші в сучасному контексті фрагменти цієї статті. "В ходе борьбы за независимость выдвинулась из феодально-господствующей группы местная династия Гиреев, или Гераев, первый представитель которой, Хаджи-Гирей, став в 1425 г. независимым, перенес столицу в Бахчисарай. При нем и при его ближайших преемниках к татарам стала заметно проникать с побережья западная итальянская культура. Завоевание турками Южного берега пресекло это культурное влияние; в 1478 г. Крымское ханство признало вассальную зависимость от Турции.

В XVII веке Крым стал объектом наступления Московского государства. [...] Турецкий протекторат долго служил препятствием для захвата К. Россией. Препятствием была также французская политика, стремившаяся включить К. в сферу торговых интересов Франции. Решительные шаги к захвату К. были сделаны во время Русско-турецкой войны 1768—1774 гг. В 1771 г. князь В. М. Долгорукий овладел всем полуостровом. По Кучук-Кайнарджийскому миру (1774 г.) К. был объявлен независимым от Турции; кроме того, Россия получила Керчь, рядом лежавшую крепость Ени-Кале, Кинбурн на косе того же имени, а затем 9/IV 1783 г. К. был присоединен к России.

Только за 12 лет, т. е. по 1796 г., было отнято у крестьян и роздано дворянам, по официальным данным, 288 064 десятины. Кроме того, по свидетельству современников, татарские земли захватывались судьями, чиновниками, мурзами и т. д. Крымские татары-крестьяне лишались своих земель и оттеснялись с богатых и широких степей Крыма в бесплодную и выжженную яйлу. [...] Вслед за земельным ограблением крестьянства установилось в Крыму и крепостное право. В 1796 г. оно было распространено и на вольных батраков".Зверніть увагу: у статті немає ані слова про "рабовласницьку Кримську державу", про "використання рабської праці", якими полюбляють красуватися сучасні московські пропагандисти.

"Установившийся тяжелый колониальный гнет вызвал массовую эмиграцию крымских татар. До 1790 г., по данным статистического сборника земства бывшей Таврической губ. за 1915 г., К. покинуло свыше 300 тыс., преимущественно горных татар. Всячески притесняя и изгоняя татар из К., царское правительство в целях колонизации края щедро раздавало русским дворянам и сановникам освободившиеся таким образом земли в К.. [...] В 1802 г. К. был выделен из Новороссийского края в самостоятельную Таврическую губернию.

Выделение К. в самостоятельную губернию не внесло никаких изменений в проводимую политику в крае. В целях русификации края попрежнему продолжалось вытеснение татар из К. Несмотря на антитатарскую политику колонизаторов, татарская знать — мурзы, духовенство, кулачество — нашла общий язык с русскими дворянами и помещиками и приспособилась к царизму так же, как раньше она приспособлялась к владычеству над К. турецкого султана.

Крестьянская же татарская беднота, страдающая от двойного гнета — колониального и собственной татарской буржуазии и помещиков, — не видя другого выхода из тяжелого рабского положения, продолжала эмигрировать. В 1851 г. число населения К. упало до 608 832". Тут ми бачимо певне замовчування фактів: через "класовий підхід" не згадується, що емігрувати була змушена й значна частина освіченої кримськотатарської еліти.

"Особенно большие размеры приняла эмиграция трудящихся татар в 60-х гг. XIX в. Осенью 1854 г. последовал приказ военного министра о том, "что император... повелел переселить от моря всех прибрежных жителей магометанского вероисповедания во внутренние губернии". Эта мера, проводившаяся в связи с Крымской войной по соображениям как бы военного порядка, нужна была царскому правительству для захвата богатейших земель Южного берега Крыма.

Начавшиеся преследования и издевательства военного начальства над татарами из-за их, якобы, шпионской деятельности превратили это переселение в повальное бегство. Эмигрировали целыми семьями, даже ордами. Пустели сотни аулов и деревень. Имущество продавалось за бесценок или бросалось задаром. С 1860-го по 1862 гг., по сведениям царского правительства, эмигрировало за границу 141 667 татар. Кроме того, из Перекопа ушли кочевавшие там ногайцы. Вместе с ними общее число эмигрировавших за эти 2 года равнялось 231 177 душам.

В действительности же ушло гораздо больше, т. к. многие татары уходили, не регистрируясь. Когда было доведено до сведения царя Александра II о вынужденной массовой эмиграции крымских татар за границу, то "его величество, — как свидетельствует ген. Тотлебен, — изволило указать, что не только не следует стеснять татар в переселении, а рассматривать представляющийся случай весьма благоприятным для освобождения от них края" (см. "Русская старина", 1893 г., стр. 701).

К концу указанного периода в К. остался всего лишь 102 291 татарин, 687 покинутых татарами селений, причем в 315 не было ни одного жителя. В одном только Перекопском уезде из 320 селений опустело 287. Около 60 тыс. татар погибло, не добравшись до Турции". А тим часом у Росії навіть ліберали полюбляють виставляти Олександра ІІ таким собі "добродійником", "реформатором", мало не прибічником "конституційного правління".

У статті говориться й про реальні "реформи" і "благодіяння" Олександра ІІ у Криму: "Правительство вскоре поняло, что не в его интересах превращать цветущий край в пустыню, и в целях приостановления бегства татар в К. были командированы в 1874 г. бывший новороссийский генерал-губернатор, кн. С. М. Воронцов, и в 1875 г. — директор департамента полиции Касаговский, которые, по ознакомлении с положением дела на месте, внесли ряд предложении, облегчающих положение крымских татар. В 1876 г., во время посещения Александром II К., им была объявлена монаршая милость о прощении бежавших в Турцию татар; проведение же других мер было отложено". Ось так. "Відтерміновано". Здебільше — назавжди.

"В 90-х гг. XIX века безвыходное положение оставшихся в К. безземельных крестьян вызвало новую волну эмиграции. Царское правительство, как и раньше, не препятствовало уходу татар, оно лишь спешило брошенные земельные участки раздать знатным вельможам, дворянам и чиновникам из центральных губерний. Такая политика руссификации скоро дала свои плоды. Так, в 1897 г. в К. из общего числа населения в Таврической губ. в 1 447 790 чел. 70,8% было русских и только 13% татар.

Царское правительство, создавая экономическое, культурное и правовое неравенство, разжигало национальный антагонизм и делало все, что только возможно, для моральной и духовной деградации угнетаемой народности. Всякая возможность получения образования в светских школах на татарском языке пресекалась в корне, и это усиливало влияние мусульманского духовенства, которое в силу этого сохранило монополию на "просвещение" народных масс и культивировало лишь фанатизм и невежество. Созданная же сеть русско-татарских школ, как об этом открыто было сказано в программе министерства просвещения, ставила себе целью "обрусение и слияние всех инородцев, живущих в пределах нашего отечества, с русским народом".

До цього можна додати лише те, що велика частина мулл та імамів Криму тоді сама була малограмотною або зовсім безграмотною.

Звичайно, перше видання БСЭ, як і інші наукові або науково-популярні видання 1920-х і початку 1930-х, далеко не ідеальне. Проте порівняно з подальшим періодом і путінською Росією дослідження тих років, присвячені Російській імперії та її колоніальній політиці, істотно виграють у сенсі науковості оцінок і містять чимало цінного фактичного матеріалу. Гріх не використовувати — з поправкою на реверанси на адресу "мудрої політики більшовиків" — їх і сьогодні.

Враховуючи і те, що не випадково в 1937—1938 роках половина редколегії й велика частина авторів томів БСЭ, що вийшли до цього, була репресована (деяким "пощастило", вони померли своєю смертю до цього). Що ж, недаремно Сталін розстріляв Бухаріна, Кріцмана, Осинського, Преображенського, Мілютіна й інших творців першого видання БСЭ: вони, при всіх їхніх гріхах, не були російськими імперіалістами й шовіністами, майже завжди виступаючи на боці народів, поневолених і колонізованих Московією".