"Наші відносини з Росією нагадують шлюб з алкоголіком, який б'є родичів", - Портников

"Наші відносини з Росією нагадують шлюб з алкоголіком, який б'є родичів і практично безнадійний. Але варто пияку "зав'язати", як сусіди біжать до нього в гості з тортом і фікусом і пропонують дружити будинками", - пише Віталій Портніков для espreso.tv, повідомляють Патріоти України, і продовжує:

"22 січня 1918 року було проголошено незалежність Української народної республіки. Ми можемо довго роздумувати про Київську Русь, короля Данила, козацьку військову демократію та інші події середньовіччя. Але сучасна Українська держава - наша держава - почалася саме 100 років тому. Саме це століття - найголовніше і в долі українського народу і в долях усіх тих, хто живе на українських землях і став (або, навпаки, не захотів стати) частиною української політичної нації.

Зараз важко собі уявити, що навіть та, перша незалежність - як і друга, проголошена 1991 року - народилася не в результаті боїв і чіткого усвідомлення більшістю громадян необхідності появи своєї держави - а з волі обставин. Лютнева революція в імперії, негнучкість Тимчасового уряду в українському питанні, більшовицький переворот ... Щось подібне відбувалося і в серпні 1991 року - серпневий путч, нездатність союзного керівництва прислухатися до українських побажань, фактичний переворот Єльцина ...

А результат всього цього - незалежність, успіх тих, хто хотів не українською автономії, не "особливих відносин" з Москвою, а своєї держави.

При цьому і в 1918 році, і в 1991 році незалежність була як би "відкладеною". Тобто вона проголошувалася, але одночасно малося на увазі, що якщо імперія "одумається" і зрозуміє сподівання українців, то з нею можливі якісь особливі відносини.

Навіть у знаменитому Четвертому Універсалі 22 січня 1918 вказувалося на можливість розглянути в майбутньому на українських Установчих зборах "федеративний зв'язок" з "народними республіками бувшої Російської держави". Федеративний зв'язок! Вам це нічого не нагадує?

У 1991 році, вже після проголошення другої незалежності, Україна вступила в СНД і на довгі десятиліття закріпила в свідомості навколишнього світу свою приналежність до пострадянського простору і особливі зв'язки з метрополією. Ми не знаємо, як вчинили б керівники УНР - адже Ленін почав війну проти України практично негайно, а Путін - через 23 роки після проголошення незалежності.

Але не впевнений, що потрібно доводити: українське суспільство, українська політична еліта інфіковані поганою московською хворобою. Цей політичний сифіліс відступає тільки тоді, коли Росія починає вбивати і спалювати. Але як тільки в Кремлі заспокоюються, в Києві знову починають думати, як би краще домовитися.

Це нагадує шлюб з бешкетником, який п'є безпробудно, б'є родичів і сусідів і практично безнадійний. Але варто пияку "зав'язати", як сусіди негайно приходять до нього в гості з тортом і фікусом і пропонують дружити будинками. А що робити, якщо він у сусідній кімнаті і у нього газ?

Таке сприйняття незалежності - я б назвав його національною схильністю до колаборації - робить українських державників жахливо самотніми у власній країні протягом усього цього століття.

Я б нікому не побажав такої долі - жити у себе вдома, мати всі можливості для державного будівництва і постійно стикатися з жахливою національною байдужістю, впертим нерозумінням пріоритетів і самого сенсу існування України.

Але таке ставлення до незалежності породжує і міжнародну самотність українського державного проекту. І в 1918 році, і в 1991 році до України в світі ставилися радше як до непорозуміння, ніж як до справжньої держави. У 1918 році союзники з'являлися тільки тоді, коли виявлялося, що можна використовувати Україну як буфер в протистоянні з Росією - так думали німецькі генерали в останні місяці існування монархії і так, очевидно, міркував Пілсудський, коли вирішив підтримати Петлюру.

Але в цілому ставлення до самої ідеї української державності абсолютно неможливо порівняти з тодішнім ставленням Заходу до незалежності Польщі, Чехословаччини, балтійських країн. Звичайно, поляки, чехи або литовці могли говорити про відновлення державності. Однак у латишів або естонців державної традиції було не більше, ніж в українців. І все ж таки сумнівів в тому, що вони - не частина Росії - не було.

І навіть тоді, коли Сталін окупував ці країни в 1940 році, вони залишилися на політичних картах. А Україна - зникла, була замінена симулятором УРСР. Тому що мало хто сумнівався в тому, що має справу з продовженням Росії. Щось схоже повторилося і 1991 року, коли нас довго вмовляли - між іншим, на рівні президента США - брати участь в "оновленні" СРСР, а потім довго сприймали як територію СНД, як "недороссію".

Звичайно, можна у всьому звинуватити Захід. Але справа не в Заході, а в нас самих. Постійна боротьба прихильників незалежності з прихильниками капітуляції, українців з "хохлами" відбувається на очах цивілізованого світу в найбільш вирішальні моменти нашої історії. Наші громадяни - причому аж ніяк не етнічні росіяни - публічно журяться з приводу зникнення улюблених російських телепередач і неможливості долучатися до великої російської культури.

Ми весь час намагаємося вигадати якусь другу російську мову замість того, щоб перейти на українську. Сотні тисяч українців продовжують жити і працювати в Росії, їздити в Росію навіть в ті роки, коли росіяни вбивають їх співвітчизників - так було і після 1918 року, і після 2014 року.

Окупантові вдається знайти достатню кількість колабораціоністів, щоб оформити "обличчя" Малоросії - починаючи від Юрія Коцюбинського і закінчуючи різноманітними Януковичами і Захарченками. Самі українці готові дивитися в рот будь-якому заїжджому заробітчанину, який вчить їх, як треба жити - так, ніби тут не самостійна держава, а Курська область.

Завдання державного будівництва постійно підміняються економічними потребами. Це зараз на першому плані серед викликів для суспільства - війна. Але мало хто розуміє, що єдині ліки від війни - сильна держава. Сильна не тільки черевом, а й духом. Перш за все - духом. Бідні країни, які усвідомлювали свою особливість, виживали в протистоянні з найсильнішим ворогом. А багаті держави з невизначеним менталітетом просто розвалювалися на частини і ставали здобиччю хижаків.

Це - азбучні істини. Але саме вони визначають Українське століття. І поки ми не зрозуміємо, що потрібно не говорити правильні слова, а робити правильні вчинки заради своєї країни - так і залишимося для одних уламком їхньої колишньої імперії, для інших - буфером між ними і цією імперією, для третіх - інструментом для приборкання амбіцій цієї імперії. Україною ми для них не будемо до того дня, поки не станемо Україною для самих себе".