Скасування європейських санкцій щодо Росії в кінці року стає все більш реальним, - Дзеркало тижня

На війні про війну говорять значно рідше, ніж це прийнято вважати в тилу. Люди в формі буденно називають війну роботою, і "виробничі питання" обговорюють у міру виникнення "виробничої необхідності". Війну, як правило, називають на ім'я, коли вкотре ставлять ритуальне запитання — "Як думаєш, коли вона закінчиться?" Про це пише Сергій Рахманін для Дзеркала тижня, передають Патріоти України.

У різний час чув його від снайперів у Троїцькому, добробатівців у Водяному, танкістів у Мар'їнці, десантників під Новгородським, "спеців" у Щасті, артрозвідників біля Зайцевого. Можлива дата крайнього (військові забобонно уникають слова "останній") дня війни цікавить кадрових, "контрачів" і мобілізованих; які рахують дні до дембеля й живуть вічним очікуванням наказу про наступ; різких критиків влади і стриманих її захисників; тих, що мріють закінчити свій бойовий шлях у Донецьку і закликають "відокремити їх на хрін і не мучитися".

Траплялися люди, впевнені, що знають рецепт перемоги і (або) формулу встановлення миру. Але частіше доводилося чути похмуре: "Ця хрінь, схоже, надовго". Яке майже завжди квапливо доповнювалося бадьорим: "Але є чуйка, що найближчим часом щось поміняється!".

У реакції людини з "великої землі" мешканець окопу жадібно шукає підтвердження своєї "чуйки", сподіваючись знайти в словах співрозмовника знання, які наповнять інтуїтивне "щось" практичним змістом. Під час таких розмов завжди відчуваєш зніяковіння. Тому що додаткові знання (які черпаються з розмов з тими, хто має безпосередній стосунок до спроб розв'язати "донбаський вузол") не так наближають до відповідей, як примножують кількість запитань.

Ситуація на переговорному фронті (як на мінському, так і на женевському напрямку) багато в чому нагадує ситуацію на лінії розмежування — бої місцевого значення, перестрілки різної міри інтенсивності, розвідки боєм, диверсії. Війна на виснаження. "Без особливих змін. Росіяни наполягають на одному. Ми відстоюємо своє. Поки без особливих досягнень. І без особливих втрат". Приблизно такими (практично тими самими) словами охарактеризували підсумки останньої зустрічі в білоруській столиці кілька українських політиків, які брали участь у переговорах про врегулювання конфлікту.

Щоправда, з'явилися нюанси. З липня лексикон переговорників збагатився ідіомою "дорожня карта Мінського процесу". У широкий вжиток її впровадив Петро Порошенко, який у липні заявив, що почав обговорення положень майбутньої "карти" з лідерами Німеччини і Франції.

Передбачається, що цей документ стане механізмом запуску Мінських угод, у невиконанні яких сторони втомлено звинувачують одна одну від моменту підписання.

Цікаво, що вперше словосполучення "дорожня карта" стосовно Мінських угод (МУ) пролунало саме… з вуст представників Росії. Джерела, залучені до процесу, стверджують, що ще як мінімум кілька місяців тому переговорники від РФ і на "мінському", і на "женевському" майданчиках запропонували розробити новий — детальний, поетапний і жорстко прив'язаний до дат — план урегулювання конфлікту на Донбасі. Щоб уникнути неподоланних різночитань, викликаних тим, що Київ і Москва тлумачили зміст Мінських угод по-різному і постійно сперечалися з приводу послідовності виконання пунктів домовленостей.

Українська сторона, наскільки відомо, кремлівську ініціативу спочатку сприйняла в штики. Резонно стверджуючи, що "Комплекс заходів щодо виконання Мінських угод", затверджений у лютому 2015-го, по суті і є дорожньою картою виконання домовленостей. І виписувати "дорожню карту до дорожньої карти" — трохи дивно. Та минув певний час, і позиція Києва змінилася.

Спостерігачі пов'язують подібне коригування, насамперед, з тиском з боку Парижа і, особливо, Берліна, де не приховують роздратування з приводу невиконання "Мінського пакту". Меркель і Олланда цікавить будь-який спосіб розмороження процесу, тож українським політичним картографам довелося взятися за роботу. З високим ступенем можна стверджувати, що вітчизняної "дорожньої карти" як цілісного документа немає.

Є концепт, суть якого, за великим рахунком, зводиться до трьох положень. Перше: реалізація жодного з пунктів МУ неможлива без неухильного виконання ключової вимоги — встановлення стабільного режиму безпеки. Спочатку — повне припинення вогню і бойових дій, відведення військ і озброєнь, потім — усе інше. Друге: прийняття закону про вибори в ОРДЛО можливе тільки після розгортання міжнародної поліцейської місії. Третє: вибори в ОРДЛО можливі тільки після роззброєння незаконних формувань, до яких Київ обґрунтовано зараховує так звані перший і другий "армійські корпуси".

Москва такої постановки питання, зрозуміло, категорично не приймає. У Берліні й Парижі від київських ініціатив також не в захваті, проте й категоричного неприйняття пропозицій поки що не висловили. Почасти тому, що Меркель і Олланду зараз трохи не до нас — у них свої війни, свої "двохсоті" і "трьохсоті". Паралельно, в рамках женевського формату, триває втрясання концепції проекту закону про вибори в ОРДЛО. Люди, причетні до створення цього документа, вперто називають цей документ саме концепцією, а не законопроектом. Щоб завчасно не дражнити депутатський корпус і не підставляти президента, — тобто тих, хто за Конституцією має право законодавчої ініціативи.

Над правилами проведення виборів на заколотних територіях давно й наполегливо трудиться група вітчизняних експертів на чолі з Русланом Князевичем за активної участі іноземних спеців, насамперед німецьких. Проміжним підсумком їхньої роботи, наскільки відомо, залишилися не цілком задоволені і в Києві, і в Берліні, і в Москві. Концепт посилено апгрейдять і планують вийти на результат до вересня. Чи впишуться розробники в рамки чергового дедлайну — питання; терміни видачі проекту "на-гора" переносяться вже не вперше. Москву, як стверджують джерела, офіційно в деталі цієї роботи не втаємничують, але в Кремлі про них чудово поінформовані.

Можливо тому, що (за нашими даними) залучені в процес німецькі експерти періодично навідуються до першопрестольної. І вочевидь не для того, щоб милуватися визначними пам'ятками Білокам'яної. Хоч би чим завершилися зусилля розробників, очікується, що остаточний варіант Москву однаково не влаштує — у неї є своя версія закону про вибори в ОРДЛО, яка, у свою чергу, категорично не влаштовує Київ. План дій української сторони полягає в тому, щоб розробити проект, який не викликає заперечень у Вашингтона, Берліна й Парижа, погоджений з ОБСЄ й "освячений" Радою Європи. У цьому разі його можна буде йменувати погодженим. А це здатне знизити градус критики частини депутатського корпусу. І якоюсь мірою захистити від зайвих "наїздів" Москви, яка вимагає (посилаючись на Мінські угоди) погоджувати текст проекту не з Берліном і Брюсселем, а з Донецьком і Луганськом.

Нюанси майбутнього закону про вибори в ОРДЛО, за нашою інформацією, були однією з тем спілкування в "женевському форматі". І, можливо, стали причиною того, що, трохи було пожвавішавши, процес пошуку точок дотику знову загальмувався. Берлін і Париж закликають Київ і Москву до взаємних поступок, але в РФ і України різні уявлення про межі компромісу. Росія свій погляд на вибори в ОРДЛО почасти відобразила у власній "дорожній карті" (ДК), яка подається як спільний продукт Москви, Донецька й Луганська.

Концепцію української ДК Кремль вважає неприйнятною, сприймаючи її як спробу переписати Мінські угоди. Російська ДК (на якій Москва уперто наполягає) виглядає як акт про капітуляцію України. У першому пункті цього чудового документа міститься вимога про припинення АТО й повне зняття економічної блокади з ОРДЛО.

Відповідні президентські укази мають з'явитися не пізніше ніж за місяць до рішення про дату проведення виборів в "окремих районах". Далі йдуть: — вимога про повномасштабну й беззастережну амністію; — "введення в дію в повному обсязі на постійній основі Закону про особливий статус Донбасу", в якому мають бути відсутні будь-які часові обмеження; — закріплення "статусу" в Конституції. Більше того: автори російської ДК наполягають на тому, щоб попередньо схвалений Радою проект конституційних змін (щодо децентралізації й "особливостей самоврядування в ОРДЛО) був відкоригований.

З перехідних положень проекту мають бути вилучені норми про тимчасовий характер "особливостей". Подібний апгрейд суперечить Конституції. Але московські "правознавці" запропонували вихід: український Конституційний суд повинен дозволити подібне діяння, а Верховна Рада після цього покликана внести відповідні поправки до свого Регламенту. Конституційні поправки, які увічнюють "особливий статус" ОРДЛО, повинні, на вимогу Москви, набрати чинності до оприлюднення "закону про проведення перших місцевих виборів в окремих районах Донецької і Луганської областей".

Далі — більше. Вибори в ОРДЛО мають відбутися на мажоритарній основі. Особа, яка не проживала в "днр" і "лнр" останній рік, не має права висувати свою кандидатуру. Повноваження обраних органів не можуть бути достроково припинені протягом 4 років. Виборчкоми на виборах сформують місцеві. Києву "дозволять" делегувати в комісії по одному представникові, але без права обіймати посади голови або секретаря. Неблагонадійні, з погляду місцевої "влади", українські ЗМІ не можуть бути допущені до висвітлення кампанії. Забезпечення безпеки, а також "захист прав і свобод" запропоновано покласти на місцеві "суди, органи прокуратури і народної міліції". "Закон про особливий статус" з дня проведення виборів функціонує "у повному обсязі", після проведення виборів — "на постійній основі".

Є в кремлівській ДК й інші, трохи менш знущальні вимоги, але для усвідомлення "глибини" документа, досить і цього. Отака карта. Відверто краплена. Але Москву це анітрохи не бентежить. Під час останніх мінських переговорів Києву знову запропонували це підписати. Київ прогнозовано відмовився. Москва прогнозовано розвела руками. Війна на виснаження триває не тільки на фронті. Україна продовжує петляти. Росія продовжує ставити капкани. Кожен думає, що час працює на нього.

Однак багато українських експертів вважають, що обстановка для Києва стає дедалі несприятливішою.

По-перше, скасування європейських санкцій (як мінімум часткове) щодо Росії наприкінці цього року стає все реальнішим. Провідні західні політики вже не соромляться говорити про це вголос. Причому, як днями пояснив один іноземний дипломат, незалежно від ступеня реалізації "Мінських угод". "Буде прогрес у мінському процесі — з'явиться причина. Не буде — з'явиться привід. Санкції "прив'язані" до "Мінська". Його приписи не виконують і в Києві, і в Москві. Але ви — формальна сторона конфлікту, а Росія — ні. Усі знають, що це не так. Але надто багато людей хочуть відновлення торгівлі з РФ. Тих, хто вимагає зняття обмежень стає дедалі більше, а їхні голоси стають дедалі голоснішими".

"Утома від України", невдоволення темпами і якістю перетворень у нашій країні; майбутні вигоди від поновлення економічних контактів з РФ; роль Москви в подіях на Близькому Сході; необхідність займатися власними більш нагальними проблемами; активна "робота" Кремля з політиками, дипломатами й бізнесменами європейських країн, масштабна пропагандистська кампанія за кордоном; побоювання розколоти НАТО через більш жорстку конфронтацію з Москвою (посилені нокдауном, у якому опинився ЄС після демаршу Лондона); нарешті, прийдешні вибори в США, Німеччини й Франції, — от комплекс причин, які змушують провідні держави бути менш чуйними до наших бід і більш поблажливими до різкої зміни принципів світоустрою.

По-друге, в Москві небезпідставно вважають, що на зміну й так не надто "проукраїнським" (на наш погляд) Обамі, Меркель і Олланду цілком можуть прийти значно більш "проросійські" Трамп, Штайнмайєр і Саркозі, які дружно потішили днями милими слуху Кремля заявами. І навіть якщо можливої різкої зміни облич і політики потім не трапиться, зараз влада цих країн буде всіляко уникати різких рухів, здатних нашкодити їхнім політичним силам.

Саме тому Москва так безкарно дозволяє собі не тільки провокувати натівських військових, а й так само безкарно нарощує угруповання на наших кордонах і насичує озброєнням ОРДЛО. Можливо, подібна активність військових РФ — спосіб тиску на Захід і на Київ, спроба зробити візаві більш поступливими самою погрозою застосування сили.

Але можливе й застосування сили. Як мінімум, локальне. Як в Іловайську й Дебальцевому, після чого Порошенко погодився на умови Мінська-1 і Мінська-2. Тим більше що для Москви, на жаль, не секрет, які проблеми сьогодні є у ЗСУ з кількістю і якістю особового складу в зоні АТО. В умовах, коли мобілізацію заморожено, а план по контракту виконується тільки в тилу, протистояти серйозному удару буде непросто. Навіть з урахуванням накопиченого бойового досвіду й часткової компенсації минулих втрат у бойовій техніці. На початку осені, коли почнеться чергова хвиля демобілізації, можуть настати особливо тривожні часи.

Говорив учора з досвідченим, поінформованим політиком. Намагався знайти в його словах підтвердження (спростування) своїм "чуйкам". Не намагаючись одержати відповідь на запитання "Коли закінчиться ця війна?". Розуміючи, що вона, схоже, надовго. Співрозмовник похитав головою: "До кінця року нам треба точно визначитися з остаточною стратегією поведінки й детальною тактикою дій. З урахуванням найбільш несприятливих обставин. У нас залишилося чотири-п'ять місяців на чітке формулювання планів А, В і С, відпрацювання можливих сценаріїв і підготовку до кожного з них. Мені хочеться вірити, що президент це розуміє. Хочеться думати, що він знає те, чого не знаю я. І що робота ведеться, просто я про це не знаю. Хоча мав би знати, якби велася… Ми повинні бути готовими до того, що залишимось у цій війні, по суті, сам на сам з Росією. Зараз іде дивна війна. Військових і дипломатів. Але не хотілося б одержати дивний мир, який нас поховає. По-моєму, 2016-й — останній рік, виділений нам для перепочинку…" "Не останній, а крайній", — подумки виправив я його. Почасти через марновірство. Почасти — через віру в розумне.