Про тактику позиційної війни з російськими окупантами та багато іншого з життя бійців ЗСУ на передовій
Патріоти України пропонують
ознайомитись з публікацією активістки проекту «Повернись живим» Olena Maksymenko.
«Краще ніколи не недооцінювати противника», - говорить Макс, командир роти однієї з десантних бригад. - Зараз чутно черги, і є інформація, що заїхала снайперська група бойовиків. Вони виманюють, хочуть побачити наші вогневі позиції, як ми змінюємося. Стараємося міняти тактику повністю, одноманітно не працювати. В будь-якому разі, треба щось нове здобувати, нові вогневі позиції не відкривати, тільки в крайню чергу. Не застосовувати всі засоби, щоб противник думав, що у нас того немає, а в потрібний момент застосувати…»
Ми спілкуємося на легендарній «промці», і чистота звуку на диктофоні травмується поривами вітру і залпами «братерського» вогню.
«В першу чергу, задача противника – нас спровокувати, щоб ми відкривали вогонь, - запевняє боєць. - Коли їхні безпілотники вилітають, вони починають відкривати вогонь. Вони можуть бачити, звідки ми по ним стріляємо, це вже, відповідно, буде робота для їхніх мінометів, для артилерії… Нам дорікають, що вони стріляють, а ми, такі «хороші», спостерігаємо… вони витягують потрібний собі матеріал, і все!.. Ми, в свою чергу, намагаємося не вестися на провокації, але в потрібний момент, якщо ми бачимо противника, що безпосередньо по нам працює, коли є загроза життю, ні один командир з нашого підрозділу не буде приймати рішення просто спостерігати!..» Але потім признається: це мовчазне спостереження дається дуже непросто…
Боєць зауважує, що у своїх інтерв’ю бойовики самі признаються, що командирами рот зараз керують сержанти, які показали себе в 2014-му: «Зрозуміло, що командири полків, можливо навіть батальйонів, це - кадрові військовослужбовці, які розуміються на тактиці. І розуміються не дуже погано – вони бачать ситуацію і постійно обладнують свої інженерні позиції, намагаються щось зробити… ну, зрозуміло, ми, в свою чергу, їм трошки не даємо цього зробити – не потрібно нагліти!..»
Макс опановував науку війни, спершу, у військовій академії, а потім «в полях» Донеччини. І, попри юний вік, він уже має що розповісти: «Їздили на Rapid Trident – багатонаціональні навчання. В 2015 році приїздив туди у якості курсанта, в 2016-му попав вже у якості командира взводу. Відпрацювали, показали… Вищий пілотаж, багато було цікавих занять. Всі були задоволені роботою нашого підрозділу. Нам є, що показати, є над чим попрацювати, чого навчитися».
Його першим бойовим завданням був зайти, власне, на «промку», другим – її утримати: «Завдання стояло завести сюди безпечно людей, щоб противник не зрозумів, що відбувається ротація. Але потім все одно про ротацію всі дізнаються, що ми заїжджаємо, деякі підрозділи, ще вибуваючи з місця, говорили з бойовиками, приколювалися, мовляв, все, ми їдемо… (не ми цей підрозділ міняли)».
Найкращі моменти війни Макс пов’язує зі своїм підрозділом: «Від солдата до командира взводу, це - люди, які розуміють, чому вони сюди приїхали, і що вони для того роблять. Треба берегти солдата і його поважати, в першу чергу. І все буде добре! Повинна бути чітка взаємодія в підрозділі». До слова, в підрозділі все гаразд не лише з взаємодією, а й зі здоровим гумором – поки ми спілкувалися, підійшли побратими, поцікавилися, чи ми, часом, не для «Плейбою» робимо фотосесію, і чи можна приєднатися…
Коли почалася війна, він навчався на другому курсі: «Багато хто ставив собі питання: що робити далі? Всі розуміли, що вона буде не день-два, не рік. Розуміли, з ким маємо справу.» На момент нашої зустрічі він виконував обов’язки командира взводу, а тепер він - ротний. Запевняє – знав, куди і для чого йде, тож особливих труднощів не переживає: «Десантник раз – десантник назавжди. Я вже став на офіцерську лінію, і нею буду іти. Все буде добре, ми переможемо однозначно, і все стане на свій лад…»
Приєднуйтесь
