Хіти тижня. Гібридна окупація, або Як 70 років тому в Кремлі вирішили захопити данський острів (фото)

Глибокої ночі 7 травня 1945 року командування військ США, Великої Британії та СРСР у французькому Реймсі прийняло капітуляцію Німеччини. А о 12:00 того ж дня радянська авіація скинула бомби на данський Борнгольм - найвіддаленіший острів на схід від основної території Данії в Балтійському морі, передають Патріоти України з посиланням на НВ.

Найбільше від нальоту постраждали міста Ренне і Нексе. Їхні жителі саме йшли з роботи на обід, що і допомогло їм не загинути під руїнами своїх будинків. Через дві години бомбардування повторилося.

Під вечір на борнгольців впали листівки з російським текстом, нашвидкуруч набраним на друкарській машинці. На щастя, у Ренне жила російськомовна жінка, яка допомогла розтлумачити радянське послання. Воно було звернене до німецького коменданта з вимогою негайної здачі острова, "щоб уникнути зайвих жертв". Пізніше російське командування назве це попередженням мирних жителів про зачистку з повітря німецьких військ на Борнгольмі.

Листівки викликали цілковите здивування як у острів'ян, так і в коменданта Герхадта Камптца. Адже ще 4 травня перед британським генералом Бернардом Монтгомері капітулював командувач частинами вермахту в Данії генерал Георг Ліндеманн. Це означало, що всі війська під його керівництвом складали зброю. До того ж 7 травня по обіді всі радіостанції світу повідомили про повну капітуляцію Німеччини.

Але 8 травня бомбардувальники Червоної армії завдали ще чотири удари по данських містах. Людські жертви серед борнгольців на загальному тлі Другої світової здавалися мізерними - загинули 10 осіб. Але для острів'ян, які за всю війну майже не чули пострілів, це був справжній апокаліпсис. Адже без даху над головою залишилися 4,5 тис. осіб, бо 1.270 будинків були повністю або частково зруйновані.

Наступного дня 108 радянських десантників на п'яти торпедних катерах висадилися на Борнгольмі. Весь німецький гарнізон і солдати вермахту, які зупинилися на острові в процесі евакуації, - близько 12 тис. - здалися без бою. Їх змінили понад 9 тис. бійців 2-го Білоруського фронту, які простояли на острові 10 місяців. Для місцевих жителів вони здалися вічністю.

"Вони тягнуть усе, як вороняччя", - вже за тиждень окупації повідомляв про радянських солдатів у Копенгаген Пауль фон Стеманн, губернатор Борнгольма.

Данський характер

Друга світова для Данії пройшла відносно м'яко. Керівництво країни, розуміючи беззаперечну перевагу Німеччини, спробувало зберігати нейтралітет: у травні 1939-го Копенгаген і Берлін підписали пакт про ненапад. А через два тижні на вимогу керівництва Рейху данці замінували протоки Великий і Малий Бельт - основні проходи з Північного моря у Балтійське. Це відрізало британський флот від союзної Польщі, коли 1 вересня вермахт вдерся у країну, і Лондон оголосив війну Берліну.

У квітні 1940-го Рейх проковтнув свого північного сусіда. Данці сприйняли окупацію як неминучість. Німці зайняли країну протягом кількох годин, але залишили за Копенгагеном відносну політичну незалежність. Король Кристіан Х, на відміну від монархів Норвегії, Бельгії та Нідерландів, залишився на батьківщині. Працював свій уряд, місцева поліція успішно знешкоджувала навіть антисемітські провокації. Данія припинила торговельні відносини з Великою Британією і перенаправила свою економіку на Німеччину, а з початком радянсько-німецької війни відкликала свого посла з Москви.

За час війни 25 тис. підданих Кристіана Х добровільно поїхали працювати на вугільні шахти в Німеччину, а близько 3 тис. данських солдатів найнялися до вермахту і на флот Третього рейху.

Компартія Данії була заборонена, і деякі її члени потрапили за ґрати. Однак письменник-комуніст Мартін Андерсен-Нексе у свої 74 роки втік із-під варти і через Швецію зумів пробратися до Москви. Звідти він вів антигітлерівські радіопередачі.

Ще одні протоки

"Данія тільки номінально є самостійною балтійською державою, що має права над балтійськими протоками, - права, які ця країна сама не може відстоювати", - таку доповідь у березні 1943 року підготували радянські аналітики для В'ячеслава Молотова, наркома закордонних справ СРСР.

Це було вже після розгрому німців під Сталінградом. Настав перелом у війні, і доля Німеччини, як і завойованих нею країн, стали предметом дискусій союзників і Кремля. Одвічна російська мрія про чорноморські протоки все ніяк не здійснювалася, і Москва спробувала розіграти балтійську карту.

У серпні 1943-го Данію сколихнули страйки. Німці скасували місцевий уряд, роззброїли армію і поліцію, ввели пряме управління країною з Берліна. Підпільна Рада свободи, до якої увійшло кілька комуністів, оголосила себе керівництвом країни і взявся за організацію опору.

Через рік Москва прийняла у себе представника данського підпілля - марксиста Томаса Дессінга. До війни на батьківщині він керував державними бібліотеками. У наркоматі закордонних справ (НКЗС) його описали як "нервову, втомлену і дратівливу людину". Вся цінність цього посланця для Кремля полягала лише в тому, що він був у захваті від Радянського Союзу і всіляко звеличував Йосипа Сталіна в статтях, адресованих данцям.

Коли в грудні Дессінг захворів, НКЗС вирішив відгодувати його: виділив п'ятикімнатну квартиру в центрі Москви і надіслав 1 кг чорної ікри, п'ять батонів хліба, 5 кг фруктів і дві пляшки вина - всього на 500 руб. У відповідь данець запевняв Кремль у повній підтримці з боку Ради свободи і в тому, що його співвітчизники під керівництвом промосковського підпілля самі зможуть прогнати німців. Кожне з цих тверджень було досить далеке від реальності, але в Кремлі інших фактів про настрої в Данії теж не було.

Самого Дессінга в Раді свободи, судячи з його повідомлень, незабаром почнуть сприймати як агента червоних. "Це неприпустима короткозорість, - писав він із Москви колегам. - Данія знаходиться біля входів у Балтійське море, яке невдовзі стане російської сферою, і ба більше - російським Mare nostrum (латинська назва Середземного моря, коли все його узбережжя контролював Рим). Данія тому ризикує програти, якщо вона не буде орієнтуватися на схід".

У лютому 1945-го союзники антигітлерівської коаліції зустрілися в Ялті. Майже тиждень уточнювали лінію розмежування майбутніх зон окупації - пізніше на ній пройде межа між Східною і Західною Німеччиною.

Мимохідь згадали про Данію. Було очевидно, що вона - в зоні інтересів Великої Британії. Американський президент Франклін Рузвельт навіть обмовився, що ця країна має повне право після війни увійти до ООН. Сталін заперечив - данці здалися німцям без бою, а потім співпрацювали з Рейхом. Про те, що вермахт зайняв Копенгаген, коли Берлін і Москва були союзниками, а господар Кремля у газетах привітав Гітлера з цим успіхом, усі пам'ятали, але тактовно промовчали. Чи варто було перед вирішальним ривком сваритися через Данію? Тим паче через Борнгольм, який незабаром опиниться у тилу радянських військ.

Несподівані визволителі

Починаючи з 4 травня, коли вермахт у Данії капітулював перед британцями, комендант Борнгольма Кампц кілька разів на день зв'язувався зі штабом Монтгомері, щоб звідтам прислали своїх представників на острів. Тут, окрім стаціонарного гарнізону в 1 тис. солдатів, зібралося близько 11 тис. евакуйованих військових і близько 4 тис. мирних біженців зі Східної Пруссії. У портах Ренне і Нексе стояли кілька німецьких суден.

Шведський дипломат Віктор Маллет, який стежив за ситуацією на острові, писав: "Увесь німецький гарнізон на Борнгольмі готовий був капітулювати перед одним солдатом і одним хлопчиною зі Штабу союзних експедиційних сил (ШСЕС)".

Однак у радянської Ставки були свої плани на острів. Коли 9 травня німецькі солдати з місцевими жителями розчищали вулиці після дводенних радянських бомбардувань, у порту Ренне висадився морський десант Червоної армії. Через кілька років учасники цієї операції будуть писати, що їх зустрів шквальний вогонь німців. Але насправді солдати вермахту склали зброю ще вночі, коли дізналися про загальну капітуляцію. Комендант Камптц навідріз відмовлявся зустрічатися із майором Павлом Антоником, який очолював десант, - німці офіційно здалися британцям і погоджувати деталі капітуляції хотіли тільки з ними. Тоді радянські командири пообіцяли противникам зустріч із представниками Великої Британії на материку, в місті Кольберг (зараз - польський Колобжег), де тих і не передбачалося.

Після того як Камптца зі штабом відправили на зустріч із неіснуючими британцями, губернатор острова прийняв Антоника з його офіцерами. Радянський командир запевнив датчан: його люди на острові стоятимуть, допоки тут знаходяться німці. Майор виголосив тост "за світле майбутнє звільнених народів", скривився від запропонованого йому сухого рейнського і поцікавився у фон Стеманна про запаси вина на Борнгольмі.

Наступного дня у відповідь на запит американського генерала Дуайта Ейзенхауера, глави ШСЕС, начальник радянського генштабу Олексій Антонов повідомив, що острів успішно звільнений, а комендант Камптц сам попросив здатися тільки російським військам. Тоді ж на острів прибули три радянські батальйони для конвоювання німців. Губернатор запропонував свою допомогу, і місцеві жителі мобілізували все, що могло плисти морем разом із 93 рибальськими човнами. Проте перевозили заарештованих до Кольберга майже місяць. Німецьких солдатів із біженцями набралося більше 16 тис. А на материку судам доводилося чекати зворотного завантаження. Моряки-острів'яни з жахом спостерігали, як палуби їхніх суден займають радянські солдати. З собою вони перевезли на острів півтисячі коней, кілька сотень корів і свиней, домашню птицю, меблі та кілька роялів.

Данський історик Бент Єнсен пише: "Шкіпери обурювалися нехлюйством росіян на човнах: часто вони кидали легкі вантажі - сіно і солому - на дно трюму тоді, коли важкі гармати і вантажівки ставили на палубі. Вони оточили себе домашнім начинням, старими моторами і пічними трубами, які назбирали в Німеччині. Одного солдата, який вкрав золоту каблучку в іншого, на місці розстріляв офіцер. Ще один помер, випивши соляної кислоти, яку сприйняв за спиртне".

"Визволителі" теж відповіли жестом ввічливості. Загиблих від їхніх бомб жителів острова проводжали під похоронний марш у виконанні радянських солдатів-музикантів.

Губернатор Стеманн 31 травня повідомляв у Копенгаген: "Гавань у Ренне зробилася сумішшю контори з перевезення меблів і бродячого цирку. Сіно і солома, вози і коні, зброя і боєприпаси - все звалено в купи впереміш із продуктами. Тут же швацькі машинки всіх видів, магазинні ваги, килими від найдорожчих до найдешевших. Немає такої речі, якої б не знайшлося тут".

На 1 червня данська королівська родина призначила в Копенгагені торжества на честь союзників. Запросили і 20 радянських офіцерів із Борнгольма. Генерал Федір Коротков, який змінив Антоника, сказав губернатору, що кілька його офіцерів із тих, хто мають летіти на прийом до данської столиці, не мають "штанів, відповідних їхньому рангу". Зі страшним поспіхом Стеманн дістав 8 м синього сукна на фабриці під Копенгагеном, щоб зшити презентабельні штани гостям.

На званій вечері Короткова посадили поруч із данською кронпринцесою Інгрід, від якої він був у захваті. Коли генерала запитали, як довго російський гарнізон стоятиме на Борнгольмі, він відрізав: "Так довго, як це визнають за необхідне Сталін, Трумен і Черчилль [лідери СРСР, США і Великої Британії]". У Москві визнали цю відповідь перевищенням повноважень, і Коротков отримав догану. А в 1951-му йому пригадали цю фразу ще раз, як і 250 гвоздик, які він послав після вечері Інгрід, - на чотири роки генерал потрапив до ГУЛАГу.

Єнсен наводить радянський звіт за липень 1945 року: "З Кольберга на Борнгольм перевезено 9 039 людей, 987 коней, 158 машин, три трактори, 90 польових кухонь, 389 возів, 176 гармат різного калібру, 130 мінометів, 514 т боєприпасів, 1,5 т харчів, 414 т дров, 205 т дощок, 37 т цегли, 19 т сіна та соломи".

Горе звільненим

Ще до візиту в Копенгаген Коротков попросив Стеманна надати радянським солдатам кредит у 200 тис. крон, аби вони могли скуповуватися ц магазинах острова. Але виявилося, що лише морські транспортні послуги для росіян обійшлися вдвічі дорожче. Тоді губернатор домігся, щоб уряд виділив червоноармійцям щомісячну позику в 2 млн крон. Про те, хто і коли їх буде повертати, не було й мови.

Стеманн щодня слав до Копенгагена звіти про поведінку росіян на острові і постійно запитував: коли ж уряд видворить гостей з острова? В Ренне щотижня він влаштовував прийоми Короткову, де ввічливо задавав те саме питання. Спочатку радянські командири обіцяли, що підуть з останнім німцем. Потім казали, що на острові могли ще залишитися ворожі агенти. А з кінця літа 1945-го з'явилося нікому не зрозуміле пояснення: підуть "після вирішення військових питань у Німеччині".

Губернатор просто змусив данський уряд приїхати на Борнгольм, бо його жителі щодень переконувалися, що їх остаточно віддали росіянам.

Коротков дозволив чотирьом міністрам прибути на острів 19 травня. Зустрічав їх загін місцевого опору, скликаний Стеманном ще за тиждень до того. Ополченці ледь видавили із себе "ура!" Борнгольмці не могли пробачити Крістмас Меллеру, главі МЗС, його повне мовчання щодо радянських бомбардувань. А міністру-комуністу Акселю Ларсену вистачило глузду сказати, що Німеччина набагато більше постраждала від авіанальотів союзників. Проводжали делегацію острів'яни свистом.

Не обіцяв нічого нового і візит кронпринца Фредерика з дружиною Інгрід. Вони обмінялися зі штабом Короткова дипломатичними люб'язностями, і росіяни нагодували подружжя досхочу каспійської ікрою. Інгрід запропонувала подарувати наручні годинники кожному радянському солдату. Місцеві сприйняли це геть як знущання. Адже кожен червоноармієць і без того носив на собі кілька годинників - відібраних ще у німців, і навіть у самих острів'ян.

Із наближенням холодів Борнгольм охопив відчай. Радянські бійці облаштовували для себе табори, а офіцери зайняли всі готелі, дачні будинки та садиби. Історик Єнсен наводить уривки з листів борнгольмців міністру Меллеру. Комуна селища Повльскер, наприклад, повідомляла, що під час війни у них стояли всього 20 німців, а росіян сюди прибуло близько 3 тис. "Поблизу від наших будинків величезний табір, посеред наших вулиць встановлюється арка з величезним портретом Сталіна, нічну тишу переривають дикі, з криками кінські перегони. І взагалі, іноземні війська все глибше всмоктуються у наше мирне село, - все це турбує нас найзначнішою мірою", - писали жителі Повльскера.

Єнс Хольм, лідер місцевого опору, писав до того ж Меллера: "Минулого тижня на молоду дівчину, дочку мого сусіда, напали двоє росіян. Один із них відібрав у неї велосипед і годинник та зник, після чого інший, із револьвером у руці, зґвалтував її. Подібне можна почути майже щодня то на одному, то на другому кінці острова".

У кінці зими вже Густав Расмуссен, наступник Меллера в данському МЗС, прочитав від дружини рибалки Педерсена крик відчаю. Вона просила чесно відповісти на запитання: чи законно виселяти людей з їхніх будинків у триденний термін, не надавши іншого житла? Чи не буде розумніше продати все, поки є час, і виїхати з острова? - адже тепер росіяни прибувають цілими сім'ями. "Це вже не окупація, а звичайна анексія нашого острова", - писала фру Педерсен.

На жоден із таких листів жителі Борнгольма відповіді так і не отримали. Але тут вже долучилися ЗМІ. Данське радіо раз у раз цитувало листи відчаю острів'ян. Шведська газета Aftonbladet прямо звинуватила Велику Британію в потуранні СРСР. А незабаром питання Борнгольма потрапило до порядку денного дебатів у британському парламенті. Запити від жителів острова стали надходити вже і до Ради безпеки нещодавно створеної ООН - Данію прийняли до організації ще в жовтні 1945-го.

Кремль не став доводити ситуацію до відкритої конфронтації і почав переговори з данцями щодо повернення Борнгольма. Расмуссен серйозно підготувався до них. На початку березня він переконав Москву, що отримав запевнення Лондона і Вашингтона - жоден британський чи американський солдат не ступить на острів після евакуації червоних.

"День, коли ми найбільше любили росіян, був днем їх відходу", - сказав пізніше начальник борнгольмської губернської канцелярії Ерік Абітц. Увесь березень данці з радістю проводжали визволителів, - останній з них покинув острів 5 квітня 1946 року.

На згадку про себе радянські війська залишили на острові цвинтар своїх солдатів, розстріляних за порушення дисципліни і померлих від хвороб. На ньому стоїть гранітна стела зі словами Вічна пам'ять російським богатирям.