Хіти тижня. Зі святом, Олено! "Зараз у мене Z-10 українського виробництва, набагато краща за СГД. Придбана влітку - і вже має три підтверджених влучання", - снайпер АТО

У жінок на війні однозначно психологічна витримка більша, ніж у чоловіків. Я бачила хлопців в істериці після бою і тих, які лякалися і втікали, але жодного разу я не бачила жінку в істериці від виду крові, загиблих тощо. Найбільший страх у своєму житті я пережила саме під час Майдану, а не на сході. Про це розповіла в інтерв'ю Цензор.нет снайпер Української добровольчої армії (УДА), окремого легкопіхотного загону "Вольф" Олена Білозерська, передають Патріоти України.

Я киянка в енному поколінні. Будучи десь 18-19-річною студенткою Київського університету культури і мистецтв, захопилася творчістю Олега Ольжича (Олег Олександрович Кандиба - український поет, політичний діяч, археолог, - ред.). Спочатку віршами, а потім, вивчаючи його публіцистику, дізналася, що таке ідеологія українського націоналізму. Після нього почала читати інших ідеологів. Але жодного живого українського націоналіста я тоді в очі не бачила. Коли ж років через шість я з ними зустрілася, в мене вже був непоганий теоретичний багаж.

У мене менталітет не журналіста, а науковця і творчої людини. Про журналістику я ніколи не мріяла, але випадково потрапила в цю професію: на початку 2004 року я працювала на одній нецікавій роботі, і якось з групою хлопців, які стали моїми першими знайомими з патріотичного середовища, поїхала в Придністров’я - ця поїздка і змінила мою долю. З нами їздив один хлопець – студент, він підпрацьовував у газеті. Пообіцяв редактору написати статтю про життя придністровських українців, але завтикав і статтю не написав. Щоб його виручити, це зробила я.

Але хлопець поступив чесно - привів мене в редакцію і розповів редактору, хто автор. Після того, як той її почитав, запропонував мені роботу в газеті. Так я потрапила в журналістику – це було в лютому 2004 року. Якраз тоді вийшов з тюрми Ігор Мазур (Тополя) - один із лідерів УНА-УНСО, ув’язнений за участь в акції “Україна без Кучми". В день його звільнення дали прес-конференцію, на яку я прийшла з першим редакційним завданням. Там роззнайомилась з унсовцями, і увійшла в їхнє середовище. Почала тусуватися з ними, ходити на вишколи в ліс.

Потім був перший Майдан. Саме в той період я писала історичну книгу про часи Другої світової війни, але я відклала її написання і пішла, грубо кажучи, робити революцію. Тоді я документувала події, як для газети, в якій тоді працювала, так і для особистого архіву.

Я обожнюю бути свідком подій. Завжди кажу, що моя місія в цьому світі – свідок. І так трапляється, що в ключові моменти історії я потрапляю в центр того, що відбувається, - і документую це. Мабуть, такого архіву фото-відео матеріалів, як у мене, більше немає ні в кого.

У 2007 році на LiveJournal я відкрила свій блог, який задумувала як власне незалежне ЗМІ, бо мене дістали редактори. Поступово стала відомим блогером. Постила текстові, фото- і відеорепортажі, які робила з усіляких київських і не тільки молодіжних, патріотичних і протестних акцій. Це була абсолютно скажена робота, бо акцій могло бути по дві-три щодня. Я робила її з самовіддачею, але отримувала віддачу від читачів.

А в 2010 році на пару з товаришем відкрила власне інформагентство "Поряд з вами". За часів Ющенка мені жилося комфортно. В принципі, він мені подобався усім, окрім своєї політичної слабкості. А от коли до влади прийшов Янукович, він почав усіх гнобити, і до моєї репортерської діяльності додалася правозахисна. У мене було два обшуки, хотіли навіть посадити за справи, до яких я не мала жодного відношення, але громадськість, журналістські, в тому числі міжнародні, спільноти мене відбили. З тих пір, після двох обшуків, вдома я не тримаю жодних архівів.

І на першому, і на другому Майдані я була з першої і до останньої хвилини як журналіст. У 2014році газу надихалась так, що кашляла місяців п’ять. Отримала і кийком, і гумову кулю. Окрім всього іншого, тоді я на громадських засадах була помічником Андрія Павловського, на той час нардепа від БЮТ. У кожного депутата з помічниками були графіки чергувань - і ми патрулювали вулиці ночами. Іноді, також ночами, я приходила чергувати на барикадах на Грушевського, надягнувши балаклаву, щоб не було зрозуміло, що я жінка, бо в перший ряд тоді дівчат не пускали.

Насправді, найбільший страх у своєму житті я пережила саме під час Майдану, а не на сході. І відчула я його навіть не тоді, коли опинилася в епіцентрі подій 18 лютого, а коли вийшла з нього. Я, хитаючись, ішла по Богдана Хмельницького додому, бо вся техніка була розряджена, а я сама ледь трималася на ногах. Зустріла багато тітушок, але вони мене не чіпали, мабуть, сприйняли недостойною мішенню. Я прийшла додому, зробила репортаж про події 18 числа.

Слідом прийшов чоловік і наш товариш, позивний Каталонець, зараз він наш кулеметник. Каталонець був поранений уламком гранати у голову, я його перев’язала, і чоловік сказав мені, що цієї ночі Майдан впаде, і ми з тією зброєю, яка є у нашої групи, будемо прориватися на західну Україну - і звідти починати партизанку. Звичайно, що мене з собою вони брати не збирались.

На той момент на площі вже спалили БТР, горів будинок профспілок - я розуміла, що знову треба йти туди, але водночас знала, що тітушки вже калічать і вбивають всіх, хто йде на Майдан. Саме тоді вже вбили В’ячеслава Веремія, журналіста газети "Вести". Це сталося мало не за рогом мого будинку – і це був найстрашніший момент в моєму житті, коли ти знаєш, що можеш не дійти до Майдану, але розумієш, що все одно треба йти.

Моя мати плакала, кричала, висіла на мені, щоб я цього не робила, але я все одно пішла. Лише коли дісталася туди, зрозуміла, що вже не страшно. Потім повернулася додому, знову зробила репортаж про нічні події, закінчила писати десь о 6 ранку. Подумала, що посплю пару годин і знову піду знімати, але вирубилась - і в гарячці пролежала добу, і на Майдан знову потрапила аж 20 лютого, коли розстрілювали Небесну Сотню.

Коли закінчились майданівські події, була якась порожнеча в душі. Ми так звикли до життя в напруженому ритмі, що було абсолютно не зрозуміло, що тепер робити. Але того ж дня чоловік запропонував мені поїхати в магазин "Мілітарист" купити військове спорядження, форму, берці, бо розумів, що починається війна з Росією – і дійсно, незабаром так і сталося.

На початку квітня 2014 року ми поїхали в зону АТО. Спочатку жили в тренувальному таборі "Правого сектора". Довго сиділи на тренувальних базах, тому що не було зброї. Деякі люди не витримували і йшли в "Айдар" та інші військові об’єднання. Взагалі, спочатку я служила в ДУК "Правий сектор", а з зими 2016 року в Українській Добровольчій армії (УДА) під проводом Дмитра Яроша.

Багато хто зараз вважає мене крутим снайпером, хоча я думаю, що вчитись мені ще довго.

Коли почалася війна, у мене був вибір - іти солдатом чи воєнкором. Я не вибрала друге, бо вважаю, що під час війни журналістиці немає місця, а лише військовій пропаганді. А ще до журналістів на фронті, за невеликими винятками, погано ставляться. Та вони й самі часто роблять шкоду, бо багато чого плутають, демаскують позиції тощо.

Але яка шкода від журналістів - військові бачать, а яка користь - взагалі не розуміють: а це знову ж таки пропаганда, інформаційна війна, яка є не менш важливою, ніж війна за допомогою зброї. І ще, якщо ти жінка-журналіст, то тебе, оберігаючи, нікуди не будуть пускати. А от коли ти ідеш зі снайперською гвинтівкою, може, ти ще нікого не встрелила, але всі вже точно знають, що ти тут робиш. Проте у мене, окрім зброї, завжди з собою дві або три камери.

Перший вихід нашої ДРГ складом 12 чоловік на ворожу територію був у кінці червня 14-го року. Під час того виходу я вперше в житті побачила освітлювальну міну. Вона зависла над нами - і в полі стало вночі так само видно, як удень. Ми зайшли в тил ворога, дуже грамотно зробили засідку над дорогою, бо в нас була інформація, що по цій дорозі їздять невеликі озброєні групи супротивника. Тоді у нас не було ніякої координації з армією, але, як потім виявилось, туди, де ми стали у засідці, поїхали три "Бехи" (БМП - бойова машина піхоти, -ред.) з розвідкою 93 бригади.

Вони тричі зупинялись на перекур біля нас і, якби не жовто-блакитні прапори на їхніх машинах, ми б усіх їх перефігачили. Через дві доби стало зрозуміло, що вони розлякали нам всю дичину. Тоді Вольф, наш командир, сказав мені, щоб я зняла з себе зброю, розпустила волосся, щоб було видно, що я жінка, і йшла здаватися. Ось так ми познайомилися з 93 бригадою. На своїй броні вони евакуювали нас звідти. Потім привезли в своє розташування, там ми познайомились з комбригом Олегом Мікацем, тобто законтактували з армією - і всі наші наступні бойові виїзди вже були разом з армійцями.

Це був розвідувальний вихід, незабаром був перший бойовий, а другий бойовий вихід – це Карлівка, 10 липня 14-го року. В мене в житті бували різні ситуації, коли я вважала, що скоїла дурницю, чи зробила неправильно, але так щоб мені хотілося повернутися в минуле і щось змінити – це тільки дві речі: я б врятувала свого кота, котрого дуже любила, а ще саме під час цього другого виходу – спробувала б врятувати людину. Перед боєм ми тусили разом з армійцями на їхньому блокпості, бо старт починався саме звідти. І там двоє недосвідчених снайперів полізли на броню в "Кікіморах" (Маскувальний костюм, - ред.).

В мене був шок. Не можна сидіти на виду, з ознаками снайпера на собі, бо ти перша мішень для ворога, а вони тоді цього не знали. Я хотіла підійти і сказати: "Що ви робите? Вас зараз знімуть снайпери!" - але одразу засумнівалась, що, а чого це я тут така найрозумніша. Зараз мене обматюкають, скажуть, хто сюди бабу пустив. До того ж весь "ПС" тоді був на пташиних правах. Але зараз я розумію, що принаймні треба було спробувати попередити їх. Після того, як вони поїхали, через півгодини одного хлопця вбили, а другий залишився інвалідом.

Коли пішла воювати, спочатку я була звичайним стрільцем - навіть не з автоматом, а з карабіном – це така хрєнь, яка стріляє одиночними. А потім у мене з’явилася перша снайперська німецька гвинтівка Mauser 98k, але вона пропала восени 14-го року, коли загинув один з наших командирів. Потім я десь ще рік була з карабіном, ну а далі у мене з’явилася СГД (Снайперська гвинтівка Драгунова, рос. СВД, - ред.)

Я виміняла її за автомат, який мені подарував один із теперішніх нардепів на знак подяки за стару ще "донардепівську" допомогу. Саме з нею я почала вчитися - і вчилася від випадку до випадку, бо не завжди був транспорт, щоб поїхати на полігон. З цієї СГД я встрелила перших сєпарів. А зараз у мене Z-10 українського виробництва, вона набагато краща за СГД. Придбана влітку цього року – і вже має три підтверджених влучання у живу силу супротивника.

Коли ти з автоматом, ніколи не можна сказати, убив ти когось, чи ні. Ситуації бувають різні: може стріляти декілька людей одразу - і ти не знаєш, хто саме влучив. А коли працюєш зі снайперкою на великі дистанції, буває таке, що ворог упав – і невідомо, вбитий він чи поранений, чи, може, в нього просто швидка реакція - і встиг сховатися. Як правило, точно дізнаєшся, влучив ти чи ні, лише у двох випадках: коли з тобою є спостерігач або коли потім приходить підтвердження з розвідданих.

Взагалі, снайпером я стала поступово, але не випадково. Я влучно стріляла і до війни. Дуже влучно, як для новачка і ненавченої людини. І тому я розуміла, що хочу бути снайпером. Я до цього йшла – і на даний момент мені є чим пишатись. Мене прийняли в снайперську спільноту, і взагалі багато хто зараз вважає мене крутим снайпером, хоча я знаю, що вчитись мені ще довго. Але я пишаюся тим, що жодного разу за три з половиною роки війни не стала для хлопців тягарем. Не було так, щоб я, наприклад, відстала або загубилась, або мені не вистачило сил щось нести - і вони мої речі тягли на собі. Або щоб я десь скиглила, або злякалась, і для мене все це - теж певне досягнення.

Зараз я вчуся на артилериста, окрім цього ще вчу СПГ і АГС (СПГ - станковий протитанковий гранатомет, АГС – станковий автоматичний гранатомет, - ред.). Можливо, колись піду в розрахунок, якщо буде потреба. Навчилася працювати з картами, вмію знімати координати. Якщо у нас будуть якісь курси на будь-яку військову спеціалізацію, я на них теж піду. А ще в критичній ситуації я можу стати на кулемет. У нас рік тому одна кулеметна позиція була в будівлі, але коли другий кулеметник поїхав у своїх справах, командир сказав дати кулемет комусь із хлопців, хто більш-менш тямить.

А я вирішила, що якщо є вільний кулемет, то я можу повчитися. За день навчилася його розбирати, збирати. Коли почало темнішати, я прилаштувала його в амбразуру. Йшов млявий бій. Я чекала, поки побачу якісь спалахи, щоб зрозуміти, по кому стріляти. Хвилин 10 простояла - і тут сєпари як кинуть дими для прикриття і як полізуть. Оскільки вони знали, що на цій бійниці в нас кулемет, почали по ній гатити з усього, що в них було. Стріляли довго, але жодна куля не залетіла в бійницю, таке буває. Хтось почав звати нашого кулеметника-аса Каталонця, а я думала в ту мить, скільки в мене набоїв у стрічці і чи вистачить їх, поки він сюди добіжить.

Влучать у мене чи ні за цей час. Коли Каталоша добіг - наші два кулемети, а потім долучився ще й третій, швиденько заспокоїли ворога. Потім дехто з хлопців полізли на дах і почали пуляти по сєпарах "вогами" (Постріл з підствольного гранатомету, - ред.), це була така акція помсти. А вороги закинули хлопцям на дах з РПГ, потім почали крити їх трасерами. Притисли їх до даху - вони лежать розпластані і не можуть спуститися. А я все ще з кулеметом біля цієї ж бійниці. Побачила, звідки їхній кулеметник кладе трасерами, і почала працювати.

Заткнула їх, хлопці спустилися. Далі вороги образились - і вигнали свою "Беху". Влупили з неї під моє вікно так, що мене звідти здуло. Але оскільки кулемет я не випустила з рук, то він упав зверху. Добре, що я була в броніку - воно ж розпечене, від нього прикурювати можна. Лежу я під ним, як жук на булавці, - кричу: "Хлопці, допоможіть!" - вони прибігли, думали, що я поранена, а я кажу, що мене кулеметом придавило. Насміялися тоді всі.

Воювати зараз – це мій обов’язок. Я не сприймаю людей, які не воюють або не допомагають армії в такий період.

Найважче на війні – це гризня між своїми, а всі інші мої "важко" як бійця пов’язані не з моральними, а з фізичними речами. Важко нести на собі БК, не спати, мені все ж таки не 20 років. Ще до мене часто чіпляються хвороби - слабкий імунітет. Важко воювати взимку - я дуже мерзну. Мені доводилося робити виходи при мінус 15: поки ти ідеш - обливаєшся потом, а тільки зупинився - починаєш замерзати. Але з усіх періодів мого життя мені найбільше подобається той, що зараз.

Я вперше, мабуть, не лише свідок, а й учасник подій, які людина переживає раз на покоління, і то не кожна. Хоча я і до мозку кісток цивільна і після війни я б не хотіла йти на військову службу, проте воювати зараз – це мій обов’язок. Я не сприймаю людей, які не воюють або не допомагають армії в такий період. Ще для мене це щоденне самоствердження, тому що я долаю власні слабкості. Але я думаю, що це перша і остання війна в моєму житті, тобто на чужій території я воювати точно не буду. Воювати для мене - не самоціль і не засіб заробітку.

Проте на війну я йшла з наміром залишитися до її кінця, тобто, до перемоги, але зараз у мене є проблема – хочу мати дитину і, мабуть, спробую якось поєднати ці дві речі. А от перемога для мене – це повернення всіх українських територій - Криму, Донбасу. І не фіктивне повернення з "ватною" владою, "ватним" населенням, а з процедурою, як я її називаю, "розватнення" людей після війни.

Це не означає якесь кровопролиття або репресії, але ті, хто займав якісь посади при окупації, не повинні займати ніяких посад взагалі. Має бути грамотна пропаганда. Плюс років десять на тій території не треба проводити вибори, а активно відбудовувати економіку, інфраструктуру. Одночасно зайняти людей - дати їм роботу, соціальні блага.

Щоб виграти цю війну, повинна бути повна мобілізація, переведення економіки на військові рейки, скасування мораторію на смертну кару за злочини, пов’язані з військовою сферою, введення військово-польових судів і так далі. Під час війни повинні бути заборонені всі вибори, діяльність політичних партій. На час війни має бути диктатура. Є одне "але" - що абсолютно немає довіри до тих людей, які в такому разі стануть диктаторами.

Зараз на чолі держави стоїть бізнесмен, а не воїн. І як би хто до нього не ставився, але він бізнесмен, він не знає, як вигравати війну і хоче щось там навирішувати шляхом переговорів, так як він уміє, а воно так не вирішується. З іншого боку, зараз багато хто закликає бунтувати проти нинішньої влади, а в мене така позиція, що не хочеться бунтувати, хочеться будувати. Які можуть бути бунти, коли в нас є зовнішній ворог? Наприклад, майже щодня оце професійне брехло Басурін ( Михайло Басурін – військовий діяч невизнаної "ДНР", - ред.) розповідає, як між "правосєками" і ЗСУ постійно ведуться перестрілки. Просто їм цього дуже хочеться, хоча насправді між добровольцями і ЗСУ такого не буває і бути не може.

Але сєпарам вигідно розповсюджувати таку інформацію, намагаючись розгойдувати ситуацію в Україні. Взагалі, найбільше з усіх мене дратують "гойдальники". Я не за демократію і не за диктатуру. Я вважаю, що в різні історичні періоди вони мають зміняти одна одну. Бувають часи, коли більш спокійно, а бувають часи, коли війна і треба закручувати гайки. Має бути не підлітково-революційне, а якесь державницьке мислення. Це не означає, що мені подобається нинішня влада, я просто вважаю, що якщо гойдати зараз - Путіну не доведеться нападати, бо почнеться війна "всіх проти всіх" - справжня громадянська війна, яка знищить Україну майже без допомоги ззовні.

Щодо ворога – я поважаю тих ворогів, які заслуговують на повагу. Якоїсь тотальної ненависті до них у мене немає, тому що вони воюють за свою вітчизну, а ми за свою. Просто у нас різні вітчизни і, відповідно, різні державні інтереси – у них це Російська імперія, але я кажу про ідейних, а не про російських найманців – до них поваги точно немає. Інтереси України й інтереси Російської імперії – несумісні. Київ – це фундамент, на якому вони будуть свою історію й міфологію, і якщо вони не повернуть собі Україну, рано чи пізно їхня імперія загнеться. Виживання і розвиток їхньої держави означає загибель нашої. І невійськового вирішення цього конфлікту не існує.

Тут, на фронті, я подорослішала, мабуть. У жінок, що на війні, однозначно психологічна витримка більша, ніж у чоловіків. Я бачила хлопців в істериці після бою, і тих, які лякалися і втікали, але жодного разу я не бачила жінку в істериці від виду крові, загиблих і так далі.

Я відчуваю в собі еволюцію від повстанця до солдата. Раніше мене теж дуже приваблювала романтика революції, бунт, повстання, хоча я ніколи не була такою людиною, щоб підтримувати бунт заради бунта, а революцію заради революції. В мене ніколи не буває розчарувань. Є люди, які розчарувались обома Майданами, але це не про мене. Я розумію, що це була виграна битва, але поки що не виграна війна.