Козацькому роду нема переводу: 380 років "повстання приречених" гетьмана Остряниці

380 років тому – навесні 1638 року – розпочалося останнє з великих козацьких повстань десятиріччя. Провідником виступив здібний полководець, гетьман Яков Острянин (Остряниця). Патріоти України пропонують ознайомитись з інтерв’ю історика Бориса Черкаса, котре український медієвіст дав Радіо Свобода.

– Таке враження, що 380 років тому козаки обирали не просто нового гетьмана, а ватажка для нового повстання.

– Так. У 1637 році сталося велике козацьке повстання, яке закінчилося поразкою. У політичному плані складалося враження, ніби повстання загасає, але військові дії не припинялися. Поки йшли перемовини й дипломатичні маневри, всю зиму відбувались локальні бої. Наприкінці зими козацтво зрозуміло, що ніхто слухати їхні доводи й побажання не збирається, і вирішило продовжити війну.

– Тобто, це було повстання-реванш?

– Так. Сам Острянин був одним з найздібніших полководців. Він себе дуже добре проявив під час польсько-московської Смоленської війни 1632–1634 років. Його поважало козацтво, і вже те, що він його очолив, свідчило, що почнуться нові військові дії.

– Ця епоха – 1630-і роки – доволі буремна в історії Речі Посполитої й козацтва. З незначними інтервалами йде суцільна смуга козацьких повстань. Чим вони були зумовлені? У радянській історіографії було таке пояснення, що пани посилювали гноблення й експлуатацію селян, а селяни – повставали. Тобто, було економічно-класове пояснення.

– Цей елемент також був присутній, але виключно через одну причину, тим більше селянську, козацтво би не повставало. Сам елемент конфлікту був закладений у появі козацтва. Військово-службове населення, не шляхетське – так звані слуги – на межі XV-XVI століть, в силу різних причин, втрачає свої юридичні права. Сталося банальне захоплення їхніх земель. І от, за таких умов виникає козацтво. Спочатку воно захищало землі Великого князівства Литовського, потім Речі Посполитої. Але зберігалася проблема – козаки не мали чітко визначеного офіційного стану.

– Але ж у 1578 році король Речі Посполитої Стефан Баторій видав універсал, що козаків прийматимуть на службу. Регламентується: як вони служать, яка в них платня і привілеї. Здається, все було унормовано і регламентовано.

– Так, але залишалося декілька проблем. По-перше, козацтво хотіло, щоб його визнали окремим станом.

– А реєстр це не врегульовував?

– За реєстром, це була не більше як військово-корпоративна група. По-друге, чисельність того реєстру не відповідала реальній чисельності козацтва. Третє, Річ Посполита грошей не мала. Подальші події показали, що у військовому плані козаки їй були потрібні, а у соціально-економічному – ні. І це стало проблемою. Тому що економічне – це земельна власність.

Наприкінці XVI століття у Західній Європі почався бурхливий розвиток, і Річ Посполита вийшла на ці західноєвропейські ринки із експортом зернових, худоби та іншого. Для нарощування експорту треба експлуатувати прикордонні степові території. Тут зростала кількість населення. У шляхти з’явилася можливість заселяти ці території селянами, бо козаки закрили кордон від татар. Та водночас шляхта входила у конфлікт з козацтвом, яке там мешкало і вважало ці землі своїми. Така була базова соціально-економічна причина цього конфлікту.

І тут виник парадокс: якщо Речі Посполитій не потрібне козацтво як військо, то треба сформувати інше військо, але на це немає грошей. Бо кварцяного війська – це постійна королівська армія – було недостатньо.

Найцікавіший приклад цього парадоксу – Хотинська битва. Під Хотин, на заклик допомогти врятуватись від Османської імперії, приходить майже 42 тисячі козаків на чолі із Петром Сагайдачним. Вони перемогли.

Але після цього їм кажуть: давайте, залишимо до трьох тисяч козаків у реєстрі. А куди дівати інших – оцю масу професійного вояцтва?

– До певної міри – так, хоча ви дещо провокативно сформулювали. Але значно більша проблема полягала у відсутності права власності на засоби виробництва, у даному випадку – на землю. До сьогодні є стереотип, ніби «випищики» – це така бідна голота. Частина козаків після поразки повстання втекла до Московської держави, почалося заселення Слобідської України. І коли поляки їх звали назад, то слали листи, де запевняли, що їм нічого не буде. У цих листах описано майно цих «випищиків». Якщо подивитися на перелік того, чим вони володіли – наприклад, п’ять хуторів, сто голів худоби – то це рівень середньої шляхти. Вони були доволі заможні люди, їм було що втрачати.

Якби Польща мала фінансові можливості та політичну волю і взяла козаків – реально, до десяти тисяч осіб – на службу і забезпечила їхні права, то конфлікт не набув би такої гостроти. Був австрійський аналог козацтва, тільки на території Хорватії – граничари. Там австрійці зробили розумно: взяли реальну кількість на бюджет. А тут проблема полягала в тому, що не брали всіх.

– На початку повстання Острянин розіслав свої універсали далеко за межі козацьких земель – аж до Волині й Покуття. Тож, це повстання було козацьке, козацько-селянське, козацько-міщанське чи це вже було українське повстання?

– Саме в цьому повстанні помітні елементи повстання українського народу. Бо до цього повстання були виключно козацькі. Але тут спрацювало кілька факторів. По-перше, закінчуються «слободи»: коли селян закликали селитися на вільні землі, то їм на 20-30 років давали звільнення від податків. І ось, цей термін завершився – шляхта зажадала платні. Причому, нерідко це польська шляхта, що підсилювало антагонізм. По-друге, через зростання попиту на сировину в Західній Європі, справді, посилювалася експлуатація селян. По-третє, у 1630-ті роки посилюється і стає відчутним на місцях наступ на православну церкву.

Поява універсалів на Волині свідчить про те, що частина, принаймні нижня ланка церкви, підтримала ці повстання, намагаючись захиститися від наступу католицизму.

– А що під час повстання робили реєстрові козаки, які були на службі у короля? На чиєму боці вони виступили?

– Дві третини реєстрових козаків були на польському боці.

– А православна шляхта?

– Шляхта і міщани, в цілому, не підтримували. Судячи з усього, більшість польського війська складалося не з етнічних поляків, там мінімум половину складали українці – та ж шляхта.

– Тобто, військо було не польське, а радше королівське?

– Так, якщо ми розбираємо з національної точки зору, то у якійсь мірі тут присутній елемент громадянської війни. Якщо з соціальної точки зору – це боротьба між козацтвом і шляхтою. Але під час війни люди все спрощують. Тоді доволі швидко вони все спростили: Русь воює проти ляхів.

– Це повстання у 1638 році було далеко не першим, але попередні здебільшого закінчилися невдало. Як ви вважаєте, повстання під проводом Острянина також було одразу приречене на поразку?

– Об’єктивно, воно було приречене, і тому воно було довшим і жорсткішим, аніж у 1637 році. Парадокс, але в 1637 році все могло вирішитися однією битвою: переможе козацтво або кварцяне військо. Перемогло кварцяне військо. У полон потрапили ватажки повстання, була надія, що їх не стратять. Але їх стратили – і це була помилка.

– Під час попередніх повстань інколи ставалося так, що якась поміркована частина повстанців домовлялася про видачу своїх ватажків. Навіть була десь така фраза, мовляв, звиняйте, панове-браття, мусимо вас видати, бо треба домовлятися. Наскільки це був поширений механізм мирного врегулювання?

– Він був не дуже поширений. Часто давали учасникам повстань амністію. І була надія, що виданих ватажків повстання 1637-го року Павлюка та інших віддадуть полякам, може вони рік посидять, як до цього було, а їх стратили та це був шок. Козацтво побачило, що тут або пан, або пропав і вже нічого втрачати. Хоч вони програли, але військо збереглося.

Повстання у 1638-му було жорстким, тому що це був наступ приречених – вони розуміли, що відступати їм нема куди, а натомість у разі перемоги вони зможуть створити підґрунтя для переговорів.

– Відступати було куди! Принаймні, той самий Яків Острянин та його соратник Дмитро Гуня втекли: перший – на Слобожанщину, яка була під владою Московського царства, другий – до донських козаків.

– Ці втечі були вимушеними. Тут у них було майно, а так вони тікали у чужу землю ні з чим. Там було важке життя, бо вони прийшли на голе місце – їм, фактично, з нуля треба було все будувати.

А так у них була надія, що вони зможуть завдати поразки польському війську і здобудуть якісь преференції або поле для маневру на переговорах. Тим більше, під час повстання 1630 року, козаки завдяки перемозі домоглися збільшення реєстру.

– Після поразки повстання 1638 року настало «золоте десятиліття спокою», як це називається у польській історіографії – до 1648 року, коли почалося повстання Хмельницького. У ці спокійні роки Річ Посполита ставала заможнішою, розвивалося мистецтво й наука. А що відбувалося у цей період із козацтвом і руськими землями у складі Речі Посполитої?

– Записали в реєстр всього п’ять тисяч козаків, човни-«чайки» попалили, щоб не ходили на турків. Але далі починається цікава річ. Інші козаки нікуди не поділися, їх починають набирати у приватні хоругви – приватні загони на службі магнатів. Причому, не тільки козаків, а й покозачених селян, які не були буквально козаками, теж набирають у ці загони.

У 1638 році, під час боїв з повстанцями, кількість драгунів у приватних хоругвах Замойського чи Вишневецького коливалась у межах 400-600 чоловік у кожного. Під час «золотого спокою», перед Хмельниччиною, їхня кількість зросла до 8-10 тисяч. Тобто, вони їх не тільки не розігнали, а зібрали у свої хоругви і збільшили їхню чисельність. Але соціально-економічна проблематика нікуди не ділася: експлуатація зростає, права на землю нема, наступ на православну церкву триває…

– А що робив у цей час Богдан Хмельницький?

– Він згадується як писар у 1638 році, відноситься до категорії козацької еліти.

На початку 1640-х коронний гетьман Конецпольський пише, що козаки шушукаються і явно готують нове повстання. Тобто, не було такого, що Хмельниччина виникла раптово.

– Про повстання під проводом Богдана Хмельницького поговоримо в одній з наступних передач.