"Місяць - на небі", а "рік - у книзі": Про Січовий календар, або Як запорожці дні року датували (фото)

Знаменитий лист турецькому султану запорожці датували словами: "Числа не знаємо, бо календаря не маємо, місяць - на небі, рік - у книзі, а день такий, як і у вас – поцілуй у голе гузно кожного з нас". І це правдиве зізнання. Якби й хотів султан Мехмед IV дізнатися, коли йому була написана ця відповідь, не допомогли б навіть цьомкання козацьких дуп, повідомляють Патріоти України з посиланням на Депо.

Провідні історики також не спромоглася дати однозначну відповідь щодо датування за козацьким календарем. За їхнім тлумаченням, лист запорожців турецькому султану, ймовірно, був написаний у 1676 році та поширений у 1683-у австрійським командуванням серед своїх військ під час битви за Відень. Відтоді, перекладений різними європейськими мовами, набув неабиякої популярності уже як художній твір.

Втім, всі дослідники одностайно підтверджують те, що козаки жили за християнським календарем. Хоча й мали виключно своє, м’яко кажучи, автономне ставлення, як до церкви, так і до релігійних свят, позначених у календарі. Саме тому козацький "місяць - на небі", а "рік - у книзі". Церква, як відомо, щороку Великдень визначає за місяцем – це перша неділя після повного місяця, що наступає після весняного рівнодення.

На відміну від хліборобів, козаки не дотримувалися так строго церковних обрядів та дат, як в селах, а пристосували їх до свого похідного життя. Тож, набожність січовиків, як наголошував історик Дмитро Яворницький, була позбавлена будь-якого святенництва і базувалася скоріше на почуттях, ніж на розумі. Приміром, запорожці щиросердно жертвували на монастирі та будували церкви.

На землі Вольностей, до речі, частенько навідувалися ченці, бо знали, що з козацької милостині стане на відбудову монастиря та вирішення інших потреб. Причому, це були зайди навіть із сусідніх країн. Разом з тим, запорожці зі священиками не церемонились, могли й заїхати у пику, якщо духовна особа на те заслуговувала. Та, власне, "вакансію" священника визначав Кіш, брав на один рік. "Виписували" собі священика з Києва, зазвичай з Межигірського монастиря. Але на Запорожжі найнятий на службу священик підпорядковувався козацькій громаді, а не митрополії.

Якщо він, скажімо, відважувався заперечувати сталий порядок, такого гнали геть, а обов’язки священика доручалася комусь з побратимів. Кодексу кочового, професійного війська підпорядковувався й річний календар, де відлік вівся від найважливіших у запорожців церковних свят: Різдва, Нового року, Водохреща, Великодня та Покрови.

1 січня, на Новий рік, за давнім козацьким звичаєм, відбувалися загальновійськові ради для вибору старшин. У разі потреби такі ради скликали ще й на Великдень та першого жовтня, на Покрову. До речі, у конституції Пилипа Орлика також пропонується скликати Генеральну раду у Гетьманській резиденції тричі на рік, як на Січі: на Різдво, Великдень та Покрову.

На Запорозькій Січі про початок ради сповіщали пострілами з гармат та били у литаври. У святкових строях козаки збиралися на майдані, вишикувалися у велике коло. У центрі біля прапорів та литавр гуртувалась січова старшина з регаліями влади: кошовий з булавою, суддя з військовою печаткою, писар з каламарем та осавул з малою паличкою.

Коли рішення щодо новообраної старшини ухвалювалося одностайно, козаки кидали вгору шапки, плескали у долоні та вигукували тричі: "Слава!" Якщо ж ні, то зазвичай голосування переростало у бійку. "Противники у своєму озлобленні доходили до того, що навіть кидалися на курені, розоряли їх, ламали все на своєму шляху й наносили одне одному великі криваві та великі збитки", - констатує Дмитро Яворницький.

Також 1 січня січовики між собою "розділяли ріки та урочища". Кожен курінь "по ляпасам" (з німецької Los - жереб) визначав для себе територію, на якій продовж року козаки мали право вільно рибалити та полювати.

6 січня, на Водохреща, запорожці влаштовували загальносічовий військовий парад з традиційним водосвяттям на Дніпрі. За переказом Дмитра Яворницького, козаки збиралися перед церквою зі зброєю та знаменами. По закінченню богослужіння йшли до Дніпра, де відбувалося таїнство Ордані. Під залпи гармат і рушниць священик трикратно занурював хрест у воду.

Також стріляниною "розганяли кутю" напередодні Водохреща, ввечері на Голодну куть, здавалось, наче й справді війна йде.

24 грудня, у Святвечір, та 25 грудня, на Різдво, а також на Великдень – йшли на ралець. Тобто носили святкові подарунки: калачі на Різдво, або паски на Великдень. Найперше, відвідували кошового, який обов’язково пригощав взварцем (вином із медом). На другий день свята ходили на ралець до сусідів, а вже на останок, третього дня, до писаря.

Запорожці казали, звертаючись до душ померлих: "Ми всі, з усього щирого серця та з Божої волі, кличемо праведні і грішні душі на Святу Вечерю, даємо їм усе, що маємо, щоб вони на тім світі вечеряли, як ми тут".

А ще впродовж дня та на Свят Вечір води не пили. За переконаннями козаків, той, хто витримає спрагу напередодні Різдва, тому ніякі походи не страшні. Вставати та виходити з-за столу на Святу Вечерю – не годилось, та й розмовляти багато – не добре.

Після Богослужіння христосувались, тричі вітали один одного словами: “Христос Воскрес!”, на що відповідали: "Воістину Воскрес!", при цьому тричі обнімались та цілувалися.

Тут же обмінювались пасками та крашанками. Веселились, раділи святу. Влаштовували молодецькі забави: бої лава на лаву тощо. 1 жовтня, в день Покрови, молитовно вшановували свою покровительку та заступницю Богородицю.

Божу Матір козаки називали Покровою. Свято було запроваджене у Візантії на знак про чудесне визволення Константинополя від сарацинів у десятому столітті. Запорожці боронили свою Батьківщину від чужоземних набігів, тож, не випадково ця легенда набула у них особливого значення.

8 листопада, день архистратига Михаїла, та 6 грудня, Миколи-Чудотворця, також були особливо шанованими празниками на Січі. За козацьким повір’ям, архистратиг Михаїл впливав на хід бойових дій - своєю трубою сповіщав про наступ або відступ.
Микола-Чудотворець вважався покровителем усіх подорожуючих. Його ікона була неодмінним оберегом запорожців у їхніх походах суходолом та на чайках Чорним морем.

Ось вам ще кілька сторінок із справжнього Січового календаря.

Під горілочку виводили:

"Хто п’є, той кривиться,

Кому не дають, той дивиться,

А ми будемо пить і Бога хвалить:

І за нас, і за вас,

І за нашу неньку стареньку,

Що навчила нас горілочку пить…"

Вважали, що зима тричі стрічається з літом: на Стрітення, на Сорок святих та на Благовіщення – а надалі вже по любе буде тепло. На Стрітення визначали, якою буде весна: якщо йшов сніг, значить - рання, а відлига, то морозитиме довго.

Жінки в церкві запалювали сорок свічок та били сорок поклонів, щоб повернулися з походу їхні чоловіки. А коли проводжали на війну, Стрітенською освяченою водою кропили козака і його коня зі словами: "Боже, тебе збережи!"

Вважали, що Микола-Чудотворець на небі не сидить, він один з тих святих, хто на землі, людям допомагає.

Вважали, що Ілля є наступником громивика Перуна. За легендою, коли біси повставали проти Бога, то Бог наказав Іллі прогнати нечисту силу з неба. З того часу Ілля ганяється за бісами і пускає в них вогненні стріли: громи і блискавки.

Традиція саджати хлопців на коней ведеться з княжих часів, коли княжичів вперше саджали на коней та везли до церкви, а після Богослужіння постриження виконував єпископ.

Дати зазначені за юліанським календарем. Різниця між юліанським і григоріанським календарями: у XVI та XVII століттях становила десять днів, у XVIII – одинадцять, а нині - чотирнадцять.

Запорозьке козацтво проіснувало з п’ятнадцятого по вісімнадцяте сторіччя. Григоріанський календар був введений наприкінці шістнадцятого, у 1583 році, і де-юре відразу ж був запроваджений в Україні, оскільки на той час українські землі входили до складу Речі Посполитої. Але серед населення, зокрема й січовиків, залишався популярним юліанський календар.